Івано-Франківськ, що зникає…

Місто з понад 350-річною історією, Івано-Франківськ новітніх часів не один раз номінують містом, найкращим для проживання в Україні. Востаннє такий титул йому присвоїли 2015 року. Звичайно, чи не найважливіше, як тут живуть люди, чи мають достатньо зручностей, особистого простору, екологічної рівноваги.

andruhovych_1

Пропонуємо поговорити цього разу про будівлі та історичні місцини, адже за ними — теж історія людей, цілих поколінь і врешті-решт здатність прщурів та їхніх нащадків не тільки брати від цього поліса, а й віддавати йому. Віддавати можна не лише статки і матеріальну спадщину. Віддаєш часом навіть, коли нічого не робиш. Просто бережеш, вдячно стираєш пилинки з фасаду і старовинних дверей. Вдячність — це насолода ходити вулицями цього міста і намагання підперти бодай цеглину будівлі, яка вже дихає на ладан, а ще дихає неймовірними історіями.

Згадується 2009 рік, коли через будівництво висотки офіс-центру в самому середмісті Івано-Франківську начебто відмовили у захисті ЮНЕСКО. А все тому, що в міському уряді легковажно дозволили забудовувати історичний центр. Нові коробки з цементу, металу і скла повсюдно поглинули старі фасади, мереживні церкви та зелені сквери. Новітні капіталісти жваво приборкали владні кабінети і встановили свої правила будівництва і благоустрою. Історичний голос науковців та естетів заглушили будівельні машини та заяви про необмежений розвиток підприємництва. У тренд увійшов бренд власників нерухомості. Про таких Тарас Прохасько в документальному фільмі «Дзеркала Станіслава» 2016 року скаже: «Власність втратила духовний сенс для багатьох людей». Так помалу штовхали й далі штовхають забудівельно-руйнівну філософію Івано-Франківська незалежної України. Якщо спробувати з’єднати з десяток таких епізодів, то очевидним стане зникання міста, яке заснували Потоцькі, яке оберігали Станіславські бастіони, яке бачили Вали, яке покидали українські патріоти з приходом других совітів, яке врешті-решт вперше зібралось на віче з нагоди проголошення незалежності своєї країни у 1991.

Історія вчить нас того, що вона нічого не вчить. Наші сучасники звикли порівнювати все з радянськими часами, аби нібито вигідно виділятися. Радянський досвід руйнацій для Івано-Франківська справді драматичний. Так, чинна облдержадміністрація працює в будинку, зведеному на залишках станіславського напівбастіону. З початком історії міста він був повноцінною фортецею, але у 1680-х його перебудували внаслідок зведення палацу Потоцьких. До XX століття мур дожив цілком щасливо. Радянські «поціновувачі» історії перетворили підземні каземати історичної споруди на овочевий склад, щоб надійно зберігати продукти міськхарчоторгу. Але це найменше, що могли вчинити з бастіоном.

36599142На місці ОДА була колись фортеця

На початку 1970-х на місці бастіону та прилеглого саду постановили звести адмінбудинок — обком компартії. Довкола зруйнували теж чимало будівель, і тепер маємо бетонного монстра й величезний пляц довкола, що мав би стати застереженням для українських демократичних сил, які прийшли господарювати в його стіни у 1991-му.

Початок 90-х років минулого століття все ж був сповнений оптимізму. Рішенням Івано-Франківської міської ради від 24.12.1996р. затверджено історико-заповідну територію міста і відповідний нормативний акт. Згодом, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. N 878, франківське середмістя внесли до Списку історичних населених місць України. Це автоматично поставило місто під дах Закону «Про охорону культурної спадщини». А він чітко вказує, що на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам’яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Сьогодні громаду турбує доля івано-франківських Валів, які містять під собою багато історії, а на собі — паркову зону. Унікальність території Валів полягає у тому, що вона є одночасно об’єктом історії, археології, містобудування, ландшафту, науки і техніки. Саме тут у вересні мало початися будівництво церкви Святого Миколая УГКЦ, яка отримала дозвіл на це ще у 2006 році. Згідно з проектом поряд має бути ще й катехитичний дім, який за площею майже рівний розмірам самої церковної споруди. Дуже багато мешканців Івано-Франківська є релігійними людьми. Але цього разу вони не погодились з таким будівництвом. Храмів поблизу Валів вистачає, а тому немає доконечної потреби піддавати такому ризику цілий історико-культурний комплекс, вважають незгодні. Тож коли настав призначений день, будівництво довелося відкласти через громадський пікет будмайданчика.

proekt_cerkvy_ta_katehytychnogo_domu_yaki_mozhut_zvesty_na_valah

Варто зазначити, що храм мають будувати на місці колишнього напівзруйнованого кафе «Казка», яке нині має далеко не казковий вигляд. Довкола сміття і чагарі, хоча територію орендує єпархія УГКЦ ще з 2004 року.
Досі ґрунтовних археологічних наукових досліджень території не провадилося. Зважаючи на безпосередню близькість і розташування в межах охоронної зони пам’ятки архітектури — комплексу колишнього палацу Потоцького з брамами, є нагальна потреба здійснення комплексних науково-реставраційних досліджень. Відповідно до чинного генерального плану м. Івано-Франківська функціональне призначення території — пішохідні зони та простори зелених насаджень загального користування.

У 2013 році на замовлення Івано-Франківської міської ради було розроблено новий історико-архітектурний опорний план міста. Цю справу активно просував Ігор Панчишин, тодішній начальник відділу з питань охорони культурної спадщини мерії. «Це місце не може бути забудованим ніяким чином. Кожен клаптик на заповідній території має бути ретельно оглянутим. Питання охорони історико-культурної спадщини мало би бути пріоритетним», — далі наполягає Ігор Панчишин вже як громадський активіст. Тепер, коли вигулькнув церковний проект, йому стало зрозуміло, чому міська влада так довго відкладала конкурс з будівництва дитячих майданчиків на Валах.

yyhygКафе «Казка» як воно є

За даними місцевої краєзнавчої організації «Моє місто», церква може постати на одному з бастіонів Станіславської фортеці. Горб, що ховає в собі добрий пласт місцевої історії, до того ж може не витримати церковної споруди, б’ють на сполох краєзнавці.

Палац Потоцьких — шпиталь, подібний на патанатомію

Палац Потоцьких, що виводить свою історію з 1670-х років, порівняно нещодавно відкрився широкому колу громадськості у своїй глибокій історичності та, на жаль, потворності. Бувши протягом двох минулих століть військовим шпиталем, не зміг вилікуватися від занепаду сам. У незалежній Україні палац дістав багатого, але байдужого до історії власника. Бізнесмен Олег Бахматюк викупив у Міністерства оборони України цей комплекс у 2004 році та й законсервував його на невизначений період. Місцева громада врешті-решт пробудилася з летарґії і захотіла оживити цей змертвілий пласт франківської історії. Цього року, готуючись до масштабного фестивалю «PORTO FRANKO ГогольFEST», вдалося привернути увагу влади та волонтерів. Легкий ремонт та деякі заходи для реставрації самої брами історико-архітектурного комплексу зробили можливим організувати там низку фестивальних імпрез. У червні влада навіть пообіцяла, що візьме на себе роботи з реконструкції палацу. Але в листопаді брама Палацу на замку: там мертвецька тиша.

ekomaydanchyk_festyvalyu_porto_franko_gogol_fest_na_terytoriyi_palacu_potockyhЕкомайданчик фестивалю на території палацу Потоцьких

«У влади міста немає жодних ідей, що з ним роботи. Для них він як валіза без ручки — ні нести, ні кинути. Використати нездатні, а впустити туди когось — бояться звинувачень. І якщо би у франківської громадськості було консолідоване бажання сказати “Давайте це буде наш дім! Наш дім майбутнього Івано-Франківська” і домовитися між собою, делеґувати комусь створити концепцію і провадити її втілення — чи у візуальному, чи в театральному напрямку, тут вже є “готові” люди, — то міг би бути прорив. У Палац Потоцьких постійно приїздила би купа різних цікавих людей, це означало би запустити довготривалий двигун для розвитку міста. І якраз Палац Потоцьких міг би бути реальним втіленням “місця сили” реального Франківська», — ділився у червні відчуттями стороннього засновник фестивалю «Гоголь FEST» Владислав Троїцький.

Івано-Франківський пивоварний завод: без 100 грамів не розбереш

Одній з будівель місцевої броварні пощастило більше. Її реставрували нові власники. А от солодовому цехові не солодко. Він скоро може зникнути з мапи міста взагалі. Маючи статус пам’ятки національного значення! Голова йде обертом, але не від пивного хмелю, а від того, як містяни на чолі з владою всіх рівнів дають поховати те, що вони не будували. У вересні цього року Івано-Франківська обласна рада звернулась до Міністерства культури з вимогою вберегти пам’ятку національного значення.

bruewЗалишки Станіславівської броварні

Такий статус був закріплений за всім коплексом споруд Станіславівської броварні урядом України 1976 року. Сьогодні те, що від неї залишилося, — солодовий цех — це єдина найдавніша в країні  пам’ятка промислового значення. Про реставрацію оголосили ще у 2005 році. Споруда має приватного власника — будівельну компанію «Галицька», яка переконує громаду, що саме на реставрації їй і залежить. Мовляв, має проект ремонтно-реставраційних робіт, який може стартувати щойно після погодження Мінкульту.

А наступний факт — лише додаткове підтвердження, що приватників не цікавить жодна реставрація. В 2011 році археологи відкрили фраґмент бастіону під солодовим цехом, але власник його зруйнував. Вежа солодового цеху, існує підозра, теж впала не випадково.

Отже, є досить підстав хвилюватися, наскільки ефективною буде ця реставрація цього разу. Один із сусідніх корпусів був свого часу збудований заново, з використанням сучасних  технологій, без збереження автентики споруди, стверджують місцеві архітектори. Тим часом залишки історичної будівлі Станіславівської броварні обсипаються на очах у містян, які бачать, що  термін «пам’ятка національного значення» — не більш ніж порожній звук. «В нас є така традиція, що ремонти та побілки — це добре, а щось зруйноване — погано. На такі випадки відповідаю, що тоді варто було б розібрати Колізей у Римі», — закидає новим власникам архітектор Ігор Панчишин.

Садибі Гриневичів теж не встояти

Без жодного статусу, а отже, без шансів на збереження, залишилася садиба Гриневичів, що на вул. Василіянок, 52. Будинок належав родині відомої письменниці Катрі Гриневичевої. Приїжджаючи зі Львова до родини, Катря Гриневичева часто гостювала у цій  кам’яниці. У 1980-х роках будинок правив за конспіративну квартиру для забороненої УГКЦ. Тут не раз збиралися дисиденти Левко Лук’яненко, Микола Поровський, Роман Круцик.

sadyba_grynevychiv_2015Садиба Гриневичів

Перед смертю Ірина Гриневич заповіла половину будинку з боку фасаду «Союзові українок» з єдиною умовою — що в ньому облаштують родинний музей Гриневичів. Музей працював у садибі від 2001 до 2012 року. Історики та краєзнавці вважають цей будинок цікавою міщанською спорудою у стилі класицизму, подібних на яку в місті майже не збереглося. Провінційні будиночки такого типу були дуже характерними для Станіславова у період до «мармулядової пожежі» 1868 року. А «допожежна» архітектура в середмісті, яке вигоріло разом із Ратушею, є унікальним явищем для сьогоднішнього Франківська, вважають науковці.

Сьогодні будинок належить двом власникам: «Союзові українок» та приватній особі, яких забудовнику, що зводить багатоповерхівку на розі Богунської – Василіянок, вдалося переконати погодитися на знесення садиби. За однієї умови: фасад історичної садиби відтворять на першому поверсі. Там має бути й музей, обіцяє забудовник. Близько 20 громадських організацій виступило проти, але їм не вдалося відстояти старовинну садибу, яка заважає новітній забудові 8-поверхової «свічки».

Приватизована — значить приречена?

А тим часом пам’ятки архітектури й далі передають у приватні руки. Цим разом будинок на вул. Галицькій, 41, двоповерхівку, що є пам’яткою місцевого значення. Вона належить до комплексу споруд Колеґіального костелу Пресвятої Діви Марії і на початку свого існування була житловим будинком римо-католицького духовенства. Історичним є й саме місце, на якому стоїть будівля. В землі збереглися фраґменти старовинної міської брами, яка в XVII ст. була серцем Станіславова. Поряд  знайдені й залишки оборонного валу того часу. Саме тут в середині 90-х років тривали археологічні розкопки. Їх результати лягли в основу книжки «Археологія середньовічного Івано-Франківська (Станіславова)» авторства Марії Вуянко та Богдана Томенчука.

galycka_41-budivlya_odna_z_naystarishyh_u_ifГалицька, 41

Історичні споруди на глибині 1,5 метра тепер подекуди лежать під торговими рядами. Тим, хто там торгує і купує, й на гадку не спадає, що вони ходять по знакових для історії місцинах.

Івано-Франківськ потроху зникає. Якщо не під землю, то під фарбою, плиткою, новими дверима, фасадами, вікнами.

Паралельно починає наростати громадська ініціатива зі збереження автентики міста, яка ще залишилась. Розширюючи світогляд у подорожах Європою чи Азією, наші краяни немов прокидаються зі сплячки.

«Яскраві вивіски, які закривають ліпнину, нові ковані сходи в зовсім іншому, не гармонійному з фасадом стилі, новий колір і утеплення пінопластом лише навколо свого магазину/офісу, заміна старовинних дерев’яних різьблених дверей та вікон на безликі, стандартні, білі, пластикові — все це втручання в історично сформовану гармонію», — обурюється в соцмережах Марія Козакевич, звичайна, як вона каже, івано-франківчанка. Саме Марія розпочала у Facebook акцію #ФранківськЯкийТребаБерегти.

mariya_kozakevych_na_goryshchi_shkoly_shcho_na_gordynskogoМарія Козакевич на горищі школи, що на вул Гординського

Почала зі старовинних дверей і під’їздів, які дихають історією, а ще брудом. Часто понищені й перекошені, вони немов чекають, що їх, як і їхніх інших ровесників, скоро замінять на модерні склопакети і забудуть назавжди, звідки починалося це місто. До ініціативи мами-домогосподині приєдналися відомі івано-франківці, архітектори, журналісти, які в такий спосіб звернулися до мешканців цих будинків та влади із закликом зберегти історичне обличчя міста.

ci_dveri_na_kurbasa_skoro_vidrestavruyut_koshtamy_mecenata1Ця брама на Курбаса перша в черзі на реставрацію коштом меценатів

Сьогодні фотоакція має продовження. Мешканці старовинних будинків таки справді почали звертати увагу на свої брами. Так, на вул. Курбаса поставили нові двері, а згодом з’являться ще одні. Крім того, громадські активісти взялися писати пропозиції до бюджету міста на наступний рік, які враховують і реставрацію житлових під’їздів в історичній частині міста. У проекті буде також передбачена фінансова частка мешканців тих будинків.

І це не поодинока громадська ініціатива. В Івано-Франківську триває соціальний проект «Історія під грифом А1349», який ставить за мету збереження пам’ятки XIX століття — тодішньої в’язниці «Діброва», а тепер військової частини А1349, що на вул. Чорновола.

kolyshnya_vyaznycya_dibrovaВ’язниця «Діброва»

У 1911 році зі стін «Діброви» здійснив втечу студент Львівського університету, борець за політичні та громадські права українців Галичини Мирослав Січинський. У квітні 1908 року заради відплати за українські кривди він застрелив у робочому кабінеті намісника Галичини Анджея Потоцького. У підготуванні втечі серед інших брав участь майбутній міністр оборони ЗУНР, творець УГА Дмитро Вітовський. Під час Листопадового зриву 1918 року в’язничний комплекс був місцем постою українізованого 20-го полку крайової оборони. Після Другої світової війни у приміщеннях «Діброви» розквартирувався авіаційний полк, який у 1992 році присягнув на вірність Україні.

suchasnyy_vyglyad_viyskovoyi_chastynyСучасний вигляд військової частини А1349

У межах проекту триває благодійний аукціон картин, вилучені кошти з якого підуть на реставрацію КПП в/ч А1349. Для відновлення потрібно щонайменше 15 тисяч гривень лише на матеріали, не враховуючи праці робітників. За один день вдалося зібрати понад 5 тисяч грн.

«Ми хочемо спровокувати жителів нашого міста, щоб вони цікавилися нашою історією, реставрували свої будинки. Сьогодні фокусуємо увагу на військових, тому що їм ця допомога дуже потрібна», — каже організатор аукціону, журналістка Ірина Каразуб.

Місто рухається від сентиментального Станіславова до космополітичного Івано-Франківська. Маніпулювання терміном «туризм», як і «власність», веде до підміни понять. Туризм зводиться до кав’ярень, а власність — до бездушної кількості квадратних метрів нерухомості. Та поряд у слабких конвульсіях ще чути слабенький пульс його знекровлених судин. Щоб свіжої крові більшало, треба добрих харчів і свіжих спогадів про те, яким щасливим було це місто, коли головною власністю його були не квадратні метри, а дух рідного дому на багато поколінь .

Джерело.