З мантії – у камуфляж. Двоє франківських суддів повернулися із зони АТО

«Десь 7 травня минулого року до суду принесли повістки, в тому числі й нам, викликали на медкомісію, ну ми й пішли». Ось так, доволі прозаїчно, почалася історія, в якій двоє суддів франківського міськсуду змінили мантії на камуфляж, освоїли спеціальність командир-навідник «Граду» і відвоювали своє на «передку».

5-1

Володимир Попович та Олег Шамотайло (крайні зліва) – у колі друзів у день виїзду до зони АТО

Обоє суддів, а звати їх Олег Шамотайло та Володимир Попович, нічого незвичного у цій ситуації не бачать.

«Я думаю, що це обов’язок кожного, і кожен приймає своє рішення, – каже Попович. – Ми вирішили так і пішли. На медкомісії були визнані придатними, далі – мобілізація».

Нині обидва жартують, доля в них якась така – в суді мають один кабінет на двох, в армію пішли разом, служили в одній частині, в одному підрозділі, хоч і в різних відділеннях, а ще й так випадало, що куди посилали одного, туди й другого.

4-1

Шамотайло – перший день в АТО

Спершу вони працювали у військ­коматі, розбиралися з юридичними питаннями. А потім прийшла «рознарядка» і їх відправили до навчального центру, де обоє опановували доволі рідкісну спеціалізацію – командир-навідник системи залпового вогню «Град».

«На полігоні ми стріляли доволі часто і, повірте, це незабутнє видовище, – розказує Олег Шамотайло. – Вчитися було цікаво, але, на жаль чи на щастя, нам не довелося служити по цій спеціальності, в зону АТО ми вже потрапили як штурмовики».

Якраз десь у тому часі формувалася 10 гірсько-штурмова бригада, яка нині базується в Коломиї, а тоді стояла в Білій Церкві.

«І вже у січні ми були там – після навчань дали пару днів, сказали зібрати речі та вибути в «десятку», далі полігон, злагодження – зона АТО».

Їхні тодішні позиції – район Горлівка-Мар’їнка і вниз аж до Степового. Протяжність лінії десь 35-40 км.

«Мар’їнка – то як у фільмі «Border­town» (Місто на кордоні), – розказує Володимир Попович. – Воно розділене, як колись Берлін, стіною. От по місту поскладані блоки, звичайні блоки з відмітками, де яка сторона. І всі розуміють, що від цих блоків 50-100 метрів зона глуха, а далі живуть люди. При цьому «живуть» з 10:00 до 16:00, а потім усі ховаються по хатах. Що примітно, серед місцевих практично немає чоловіків призовного віку, лише старі, жінки і діти. Де ті чоловіки ділися – можна хіба здогадуватися».

3-1

Місце проживання під Мар’їнкою – підвал папівзруйнованого обстрілом приміщення

«Ми як лиш заїхали, то нас одразу «ознайомили з ситуацією», три години арта по опорнику гатила, – каже Шамотайло. – У них там свої служби теж працюють, і коли заїжджає нова бригада, то так зустрічають. Обстріли були завжди і в будь-якій точці. От вдень, поки їздить ОБСЄ, їх, як правило, нема, а після 17-18 тоді починається, а ніч – то взагалі золотий час».

2-2-300x400

Лікарня в Мар’їнці після обстрілу

Хто був на тій стороні? «Я більш ніж певний, що інструктори були «звідти», але були й люди, які жили на тій окупованій території. Хтось для себе робив такий вибір. І ми повинні зрозуміти, що все одно це потім прийде до діалогу… Як колись німців не сприймали наші діди і прадіди, як було з поляками… Час іде, будь-яка війна закінчується, і в нас буде діалог. Кращий чи гірший, але буде, бо це наша земля».

Ще дуже їм врізалася у пам’ять розгромлена школа-інтернат, що теж стала опорником.

«Там дітей вивозили за один день, ці речі, іграшки, ліжка – все полишалося. От заходиш у кімнату, половина нормальна, гарний ремонт, а половина просто «зрізана» артобстрілом», – розказують наперебій.

Загалом кажуть, служили як і всі решта – прийшли ж туди рядовими солдатами. А про те, що у цивільному житті носили суддівські мантії, довший час ніхто й не знав.

«Ми якось не афішували, хоча в перший день, коли приїхали і в «кадрах» заповняли анкети, то вказали це. Але хто їх там читав? – говорить Попович. – А потім якось виплило. Реакція? Ну а чого, що не могли відмазатися? Хтось казав, спеціально втекли, бо мали проб­леми. Чи там люстрацію не хотіли проходити. Хоча ми пройшли її ще в 2014-му. Але то таке… Негативу не було. Коли людина з тобою живе в палатці, разом ходите їсти, треба дрова рубати – рубаєм, треба в наряд – в наряд. Знаєте, ми певні, що деякі люди почали після цього краще сприймати судову гілку влади – було таке «от я ніколи не міг подумати, що призвуть суддю».

А от що таки обоє тримали в таємниці – це якраз своє перебування в зоні АТО.

«Казав рідним, що ми на полігоні в Херсоні, – вже нині жартує Олег Шамотайло. – Пару раз мало не проговорився, але зв’язок був поганий, то не розібрали. Лиш батько знав. Він у мене військовий на пенсії, мобілізований по четвертій хвилі, то здогадався. А мамі, дружині розказав, уже як приїхав».

«Мої теж нічого не знали», – додає Попович.

«У нас ще хлопці питали, а як так ви нічого не кажете, а якщо вб’ють? Ну тоді взагалі нічого пояснювати не треба буде», – по-чорному жартує Шамотайло.

1-3

Вручення нагород командиром бригади на ДМБ

Нині обидва судді у резерві й повернулися до своєї роботи. Кажуть, війна, на яку вони потрапили, дала їм добрий життєвий урок і не один. Коли складно, надважливим є плече, на яке можна опертися, і розуміння, що вдома на тебе чекають.

«І знаєте, що ще – після повернення звідти стаєш більш терпимий, бо розумієш, в яких умовах людина може показати своє справжнє єство, – кажуть вони. – От здається на полігоні балабол-балаболом, а приїхали в АТО – і стоїть до останнього, бо знає, яка відповідальність на нього покладена».

А от що лишилося по-старому, це ставлення до своєї цивільної роботи.

«Я це і про себе, і про Степановича можу сказати, – запевняє Олег Шамотайло. – У нас були різні справи, але кожен розумів, що немає гіршого, ніж несправедливий суд. В кожній справі ти стараєшся зробити так, аби перед собою бути певним – зробив правильно».

До речі, переконують, в АТО пішло чимало суддів, просто воно якось не афішується. Може, це добре, може, погано. «От, крім нас, з міського суду в армію пішли помічники, з окружного адмінсуду пішов суддя, він і понині служить…».

А ще кажуть, у всьому треба бачити позитив, навіть у цій війні.

«Це об’єднало країну, навряд чи у мирному житті ми б зустрілися в такій компанії та були об’єднані спільним інтересом, – кажуть вони. – І це плюс. Треба шукати такі плюси, бо якщо кричати «все пропало», то далеко ми не заїдемо».

Джерело - http://report.if.ua/