Сьогодні лише у Франківську, за даними Департаменту соцполітики міськвиконкому, понад 300 людей з інвалідністю на візках. З них близько двохсот — молодь. І попри те, що освіта гарантована державою всім без обмежень, ви не побачите візочників у студентських аудиторіях франківських вишів. Вони туди не доїдуть.
Ти просто розраховуєш на людей
Перше, що стає на заваді отримання диплому про вищу освіту людині на візку,— дорога до вишу.
«У мене немає вищої освіти. І перешкодою стало те, що я пересуваюсь на візку, — каже Марічка Мисюк із Делятина. —Самостійно містом тяжко пересуватися, тому я нікуди й не вступала. Маю середню освіту. Вчилась вдома, приходили вчителі. Школа теж зовсім непристосована».
Марічка активно займається танцями і фехтуванням, а цьогоріч вдруге отримала титул королеви Мальтійського приятельського балу.
Здобути вищу освіту з першої спроби не вдалось і абсолютній чемпіонці зі стрільби із лука серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату, члену паралімпіської збірної України Ірині Волинець.
«У 2003 році була перша спроба. Але не вийшло. Просто не змогла завезти документи для вступу,— розповідає Ірина. — Вже в 2006-му вдалося вступити у Херсонський університет. Хоча там теж немає пандусів, заклад не пристосований».
Каже, долати сходи допомагали то одногрупники, то викладачі, то декан. Вчилась на заочній формі, але відвідувала всі заняття, заліки, іспити. «Ти просто розраховуєш на людей і що хтось тобі допоможе», — каже жінка.
Стати студенткою вдалося 21-річній франківчанці Іванні Вінтоняк, щоправда, навчається дівчина за дистанційною формою. Четвертий рік вивчає видавничу справу у франківській філії університету «Україна». Більшість завдань виконує онлайн, раз на тиждень до неї приходить викладач-консультант. Каже, дистанційне навчання для неї — оптимальний варіант: «Не всі люди на візках є активними, не всі можуть їздити два тижні щодня на лекції, заліки та іспити. До прикладу, я взимку намагаюсь бути вдома».
Пандуси на папері
У трьох найбільших державних ВНЗ Івано-Франківська «Репортеру» повідомили, що серед їхніх студентів денного стаціонару людей на візках немає. Хоч кажуть, пандуси в закладах є.
Перевірити доступність вишів на собі погодився Ярослав Гураль. Чоловік на візку п’ять років через травму. Активно їздить три роки.
Зустрічаємось на вулиці Шевченка. Ярослав каже, що то одна з найкомфортніших вулиць у місті — небагато людей, машин і рівна дорога.
Зупинка перша — Прикарпатський університет. З вулиці Чорновола до закладу, каже, не дістатись, там стрімкі сходи. З Шевченка —сходинки три, але самостійно подолати їх теж неможливо.
«У 2012-2013 році ми тут влаштовували Мальтійський бал. Я пам’ятаю, що ставили тимчасовий пандус і ми заїжджали. Чому зараз забрали, не можу зрозуміти, — говорить Ярослав. — Знаю, що тут вчаться на заочній формі мої друзі, і туалет тут пристосований на першому поверсі, а зайти не можна».
Нам щастить — брама у внутрішній двір університету відкрита, там два пандуси, які облаштували для маломобільних студентів. Побачивши ще здалеку перший, біля центрального входу, Ярослав каже: «Інколи є сильне бажання посадити на візок наших інженерів і виконробів, аби спробували користуватись тим, що зробили. Це важко назвати пандусом. Перше — кут, пандус має бути довшим. Друге — слизька плитка, має бути накриття. Третє — поручні. Не ризикував би ним користуватись, можна перевернутись».
«А цей уже на «трієчку», — говорить чоловік про пандус біля арки, що веде до вулиці Чорновола. —Поручні є, бруківка. Краще, але не так, як мало б бути. Тут чотири сходинки. Мав би бути шестиметровим».
На цьому «можливості» потрапити в університет закінчуються. Та повернутись на вулицю Шевченка нам не вдається — браму закрили. Хвилин п’ять шукаємо працівників вишу. Ті спершу спантеличено питають, як ми сюди заїхали, потім пропонують скористатися пандусом, заїхати в університет і вийти на вулицю Чорновола, потім самі ж кажуть, що то погана ідея, бо пандус стрімкий. Ще десять хвилин чекаємо, поки шукають ключі від брами. Поки стоїмо, Ярослав розповідає, що часто буває в Європі і не перестає дивуватись, як там облаштовують пандуси навіть до історичних будівель.
«У нас в катедрі трохи давніше відмовлялися ставити, бо казали, що не буде пасувати до архітектури. Але відстояли, поставили пандус, досить непогано виглядає», — каже чоловік.
Врешті, браму відкривають і ми йдемо далі. По курсу — юридичний інститут ПНУ. З воріт, побачивши сходи, Ярослав констатує: «Юристом вже не стати».
Далі пропонує заїхати до школи-ліцею №23. Дорога туди непроста — тротуари розбиті, болото, калюжі. Та й там чекає розчарування — пандуса нема. Ярослав каже, більшість шкіл будувались у радянський період, коли людей з інвалідністю, на думку влади, не було, тому й не дивно, що нема заїздів. Та, вважає, це не означає, що зараз їх не треба робити.
«Добра школа. Та якби мої дочки тут учились, то на батьківські збори я б не потрапив, — говорить чоловік. — Хіба б хтось допомагав. А для чого, щоб мені допомагали? Треба мати можливість самостійно заїхати».
Аби довести, що не все аж так погано, Ярослав пропонує показати пандус у стоматологічному корпусу медуніверситету. Щоправда, хоч пандус і відповідає стандартам, вище першого поверху на візку — зась.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
