Дуже хочу висповiдатися, бо важкий тягар лежить на серцi. Але пiти до церкви, розповiсти свою iсторiю священиковi не можу. Вiднедавна я дуже розчарувалась у людях, покликаних служити Боговi та зцiлювати нашi душi.
Важко вiрити духовним наставникам, котрi у церквi на проповiдi кажуть про християнськi цiнностi, а за її порогом штовхають людей до вбивства. Бо як iнакше можу розцiнити слова отця, котрий порадив менi зробити аборт? А я виношувала не лише свою дитинку – його внука!
Усе починалось дуже гарно. Я працювала у великiй фiрмi, яка має фiлiали в рiзних мiстах країни, i познайомилась з Володею. Спочатку спiлкувались по телефону, а потiм вiн приїхав iз Бiлої Церкви до Львова. I мiж нами, як то кажуть, спалахнула iскра.
У такого хлопця не можна було не закохатись. Гарний, розумний, дотепний, душа компанiї – мрiя кожної дiвчини! Я була дуже щаслива з ним. Правда, вiн трохи ревнивий, але ж кажуть: ревнує – отже, любить. Це ще не найбiльша вада чоловiка. Але щастя наше тривало недовго – лише чотири мiсяцi. Доти, доки
тест на вагiтнiсть не показав двi блакитнi смужки.
Пригадую, як кинулась iз радiсною звiсткою до коханого, а вiн нiби трохи розгубився, але потiм сказав: “Я буду татом? Навiть не вiриться… Але це чудово, я дуже тiшусь!” Радiла i я, бо не сумнiвалась, що з нас вийде гарне подружжя i що ми дуже любитимемо нашого малюка.
Але буквально за кiлька днiв Володю наче пiдмiнили. Я не могла до нього додзвонитися. А коли вдавалося, вiн дратувався i казав, що нiчого не хоче чути про дитину. Вона не повинна народитися, мушу зробити аборт. Я не вiрила своїм вухам! Плакала, питала, що сталося? Мiй Володя, який так мене любить, штовхає мене на грiх. Чому?! Може, вiн одумається?
Але коханий не змiнював свого рiшення. Вiн чiтко дав менi зрозумiти, що не бажає цiєї дитини i навiть не впевнений, що вона – його. Кожна наша розмова перетворювалась на скандал. I врештi я сказала: “Не хвилюйся, дитини не буде. Я вже зробила аборт”. Збрехала йому навмисне, бо хотiла на той час тiльки одного – спокiйно i без стресiв виносити дитину та народити її здоровим.
Мама Володi зi мною говорити не захотiла. Рiзко обiрвала розмову i наказала, аби бiльше не дзвонила у їхнiй дiм. Тодi у мене лишалась остання надiя – на батька Володi, Степана Петровича. Я чула, що вiн – священик, митрофорний протоiєрей, настоятель церкви. Править десь у капличцi мiж Самбором та Стрiлковичами. Не може духовник так просто вiдцуратися вiд свого майбутнього онука. Вiн точно дасть нам мудру пораду, розкаже, як жити далi та як вирiшити цю непросту ситуацiю.
Але те, що почула вiд нього, видалось страшним сном.
– Ти повинна зробити ЦЕ, – сказав менi священик.
– Що?! Що я повинна зробити? – не повiрила власним вухам.
– Ти сама знаєш – ЩО.
Я розплакалась, тiльки й змогла вимовити: “Отче, як ви можете?!” I довго не могла отямитись вiд того, що людина, котра у проповiдях закликає цiнувати людське життя, штовхає мене на вбивство. Убивство не чужої для неї людини – онука!
Знаєте, що таке, коли ти бачиш бiля дверей пологового будинку схвильованого i радiсного татуся з букетом у руках, який бере на руки загорнене в конверт немовля? Таких я бачила десятки, коли мене з Максимчиком виписували додому. Але Володi серед них не було, мене забирали мої рiднi. “Ходiмо звiдси мерщiй”, -просила я. Менi здавалося, що люди косо дивляться на маму-одиначку та її нiкому не потрiбну дитину. Якщо щиро, так воно й було.
Що таке “солодке” життя одинокої мами i сина-байстрюка я дуже скоро вiдчула ще раз. I не будь-де, а у церквi! Коли христили Максима, священик голосно у мiкрофон наголосив, що ця дитина народжена не в законному шлюбi. I вiн ледь не грiх робить, що дає їй Боже благословення. Ось тут уже точно всi повернули голови у мiй бiк i з осудом розглядали розпусну й непутящу жiнку.
А менi хотiлося кричати: “Як же так, отче! Ви ж нiчого не знаєте! Один священик радив менi вбити ту дитину, а тепер i ви ставитесь до неї, мов до прокаженої. Чи теж вважаєте, що краще б ця дитина на свiт не з’явилася?! Ось це i є ваше християнське ставлення до людей?!”
Я йшла з церкви i плакала. Найрадiснiший день мого життя – охрещування сина -став гiрким i безрадiсним.
Я все ще плекала надiю, що Володя одумається, побачить дитинку i зрозумiє, як погано повiвся. Готова була все забути, простити i все почати спочатку. Але до мене почали доходити чутки, що вiн каже друзям, нiби то не його син. Мовляв, я хочу “повiсити”на нього немовля, яке народила вiд свого колишнього хлопця. Це
було дуже образливо i для мене, i для сина. Я вирiшила дiяти.
Ми зустрiлись у судi. Цiй зустрiчi передували тривалi перемовини, сварки. Я не подала б заяви на примусове встановлення батькiвства, якби Володя добровiльно погодився пройти ДНК-експертизу. Але вiн
то обiцяв, то вiдкладав, то сварився, щоб дала йому спокiй.
Але менi було важливо, щоб i вiн, його батьки, а також усi, хто знав нас обох, довiдались правду. Що я – не аморальна жiнка, котра нагуляла цю дитину, ще й невiдомо вiд кого. Так, ми не були у шлюбi. Але я народила вiд хлопця, якого любила, якому вiрила. I не знала, що вихований на християнських цiнностях юнак так нечесно зi мною поведеться. Не хочете знатися зi сином й онуком, бо вважаєте його чужим? Це на вашiй совiстi, я виховаю його сама. Але правда така, що Максим – ваш!
Суд ухвалив рiшення на мою користь, експертизу призначили аж в Одесi, бо київська лабораторiя на той час була перезавантажена. Кiлька мiсяцiв ми чекали результатiв, i нарештi вони прийшли,батькiвство Володi пiдтвердили – 99,9999%, що мовою медикiв означає повний збiг даних. I знаєте, що вiн сказав? Що я пiдкупила експертiв – i документ сфабриковано! Я не вiдступала:”Гаразд, їдемо до Києва, будемо робити другу, третю, соту експертизи”. Вiн зверхньо посмiхнувся: “Я все одно знаю СВОЮ
правду, це – не мiй син, нiхто не переконає мене в iншому”.
Що ж, я не нав’язуватиму колишньому нi себе, нi Максима. Маємо вiд нього мiзернi алiменти – 272 гривнi, 25% офiцiйного заробiтку. “Йому вистачить!” – сказав на судовому засiданнi Володя. Не Максимовi, не синовi – йому… Хоча знаю, що насправдi наш бiологiчний тато заробляє непоганi грошi, бо ж має постiйнi бонуси, доплати. Що поведе дiвчину до кав’ярнi й витратить за вечiр бiльше, нiж дасть синовi на мiсяць. Прикро це, але що вдiєш…
Максимчиковi сповнився рочок. Мене вiтали не лише рiднi, а й друзi, колеги, з якими не бачилась досить давно. Люди намагаються мене пiдтримати, щоб вiдчувала радiсть материнства.
Але вiд Володi та його родини – нi пiвслова. Мовчать. Чiтко i ясно дають менi зрозумiти, що та дитина для них чужа.
Коли розiйшлись гостi, я вклала малого спати, перехрестила, прочитала “Отче наш”. Милувалась, як мирно посапує моє ангелятко, i раптом подумала… Мабуть, тiєї самої митi батько Володi вiдправляє вечiрню службу у своєму храмi. Молиться, аби цей свiт став кращим i добрiшим. Закликає людей прощати, бути чуйними до людського горя, творити добро.
Але чи має вiн моральне право казати такi речi? Наставник людських душ, який намовляв мене на найважчий грiх – убивство дитини. Священик, котрий цурається власного онука. Отець, що не умiв виховати спiвчуття i любов до ближнього в душi свого сина.
Чим є церковна служба для такого священика? Чи вiрить вiн у те, що проповiдує? Чи це для нього тiльки те, що вдячнi парафiяни кладуть йому на тацю гривнi?
Незабаром почнеться Великий пiст. “Пiди до сповiдi, ти ж завжди ходила”, – каже менi мама. А я хитаю головою: “Пробач, не можу. Я знаю, що служителi храму дуже рiзнi. Але боюсь, що знов натраплю на вовка в овечiй шкурi, який повчатиме мене, як треба жити, а сам не матиме Бога в серцi”.
Не можу я щиро простити нi Володиного батька, нi того отця, який хрестив Максимчика. Хочу, але не можу. А iти на сповiдь iз тягарем, знаючи наперед, що не вiдпустила той жаль iз серця, – це нечесно перед Господом. Це грiх. I як менi з цим жити?
I ще. Мене iнодi питають: навiщо тобi те все? ДНК-експертиза, суди. Невже ти таким чином намагаєшся повернути Володю? Звiсно ж, нi. Я змирилася з тим, що Максим буде тiльки моїм сином. I навiть не хочу, аби його ростив батько, котрий колись так жорстоко з ним повiвся. Дитина повинна зростати у любовi. А її не отримаєш через суд, не пiдтвердиш лабораторними аналiзами.
Але менi принизливо, коли мене i мою дитину вважають брехливою аферисткою, котра нагуляла дитину й намагається її “повiсити” на хлопця з “порядної родини християнського священика”. На жаль, не всiм служителям Церкви i членам їхнiх родин притаманна поряднiсть.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
