Мамо ти мені потрібна,забуваю твої ніжні руки. Історії розділених сімей: Скайп-село

Матеріал про трудових мігрантів за кордоном та їхні родини в Україні. Як впливає заробітчанство на життя родичів, що залишилися тут, та на їхні взаємини з відсутніми членами сімей? Батьки, які роками не бачать власних дітей. Малюки, яких виховують дідусь із бабусею. Дорослі, що їдуть на рік, а залишаються на десятиліття. Але також возз’єднані родини – діти, які переселяються за кордон, та батьки, які після довгих років відсутності повертаються до України. 

Які труднощі чекають на розділені сім’ї? Що відчувають мігранти, котрі повертаються додому після років життя за кордоном? Яку роль у підтриманні родинних зв’язків відіграють нові технології і чи здатні вони замінити живе спілкування? Історії чотирьох родин на Буковині, які не з чуток знають, що таке трудова міграція

Скайп-село і батьки по інтернету: Історії родин Михайла та Іллі

Чернівецька область, Сторожинецький район, село Бобівці. У кожній другій хаті – хтось із родичів на заробітках. Італія, Іспанія, Польща, США, Ізраїль. Не виняток – колишній сільський голова Михайло Филимонович Собко. Він працював на посаді більше 20 років і знає все про село та його мешканців. Його старший син працює на сезонній роботі у Норвегії. Дружина та діти чекають на повернення тата, а поки мешкають у хаті дідуся з бабусею. «Филимонович», як його називають у селі, розповідає, що Бобівці виживають фактично за рахунок грошових переказів мігрантів. Роботи в селі немає. Аби вижити, селянам доводиться їздити у районний чи обласний центр. Багато хто обирає поїхати далі від дому, але заробити більше.

Мешканець Бобівців Ілля Токарюк працював за кордоном більше 10 років – возив вантажі по всій Європі. Повернувся на батьківщину і на зароблені гроші звів будинок у Бобівцях. У домі – всі зручності: опалення, санвузол, гаряча вода і навіть лазня. Чоловік мешкає тут із дружиною та двома внуками. Їхні батьки – донька та зять Іллі Миколайовича – працюють в Іспанії. Їхня мета – заробити грошей для будівництва вже власного будинку.

Читайте також  Напередодні переведення годинників: з'явилося важливе попередження про зимовий час

Сьогодні неділя – традиційно у цей день батьки 7-річного Станіслава та його брата-підлітка виходять на зв’язок скайпом. Стасик біжить до комп’ютера, брата вдома немає – пішов до друзів. Хлопчик розповідає татові, що сьогодні катався на велосипеді. Тато питає сина, чи той зробив домашнє завдання. У розмові часто виникають незручні паузи. Пізніше ми говоримо зі Стасиком, він відповідає коротко. Можливо, тому, що соромиться спілкуватися з незнайомцями, а може, бо поглинутий комп’ютерною іграшкою. Каже, що не знає, що батьки роблять в Іспанії. Натомість про будівництво будинку розповідає, що «їхав туди на колесі» (так на діалекті називають велосипед).

Стасик хвалиться, що батьки передають йому подарунки, переважно солодощі. Дідусь Ілля Миколайович додає – коли внук вперше отримував посилку від батьків, сказав, що у майбутньому стане кур’єром, який доставляє передачі здалеку:

«Він так чекав тої посилки перший раз. Ми як поїхали, він каже – діду, я як виросту, буду той, хто розвозить, посильником».

Станіслав і його брат – одні з багатьох дітей у Бобівцях, чиї батьки виїхали працювати за кордон. У єдиній в селі школі зустрічаємо дівчат-близнючок, які певний час мешкали з батьками з Італії, а зараз повернулися в Україну, живуть з дідусем і бабусею. Дівчатка досить добре вивчили італійську мову, ходили там до школи. Тепер заново призвичаюються до української реальності. Діти повернулися, бо їх тато трагічно загинув за кордоном. Мама поки залишилася в Італії.

Діти, чиї батьки працюють за кордоном, можуть бути краще вдягнутими чи мати ліпші іграшки за своїх однолітків. Та існує зворотній бік медалі, – розповідає психолог сільської школи. Відстань, відсутність найрідніших людей – мами і тата, змушують дітей страждати, хоч і мало хто з них готовий про це говорити.

Читайте також  Заробітчани не стали шукати роботу в Україні – глава НБУ

Для того, щоби полегшити відверте спілкування, школярів закликають писати анонімні «листи довіри» і кидати їх у спеціальну поштову скриньку. Їх читає психолог, пише відповідь і кладе її назад у ту саму скриньку. Втім, за словами працівників школи, такою можливістю діти користаються нечасто.

Більшість дітей у Бобівцях, чиї батьки виїхали за кордон, мешкають із дідусем та бабусею. Це певною мірою компенсує відсутність мами й тата, хоча повністю замінити їх не може ніхто. Ефект присутності створює віртуальне спілкування – переважно скайпом, який за останні роки замінив телефон.

Маленьке село завдяки своїм закордонним заробітчанам іде в ногу з новими технологіями – кожен другий із 650 будинків підключений до всесвітньої мережі. «На моїй вулиці немає жодної хати, яка не має інтернету», – каже екс-голова сільради «Филимонович», який під час перебування на посаді влаштував інтернетизацію Бобівців. Всесвітня мережа для селян – не джерело новин чи розваг, а в першу чергу засіб комунікації з далекими родичами:

«В любий момент по скайпу можна бачити свою рідну кров, яка за кордоном. Колись лиш на комп’ютері було, зараз витягнув телефон і розмовляєш, тільки не відходиш далеко від будинку». 

Родина Михайла Филимоновича також користується можливостями інтернету – його внучка-другокласниця в будь-який момент може зв’язатися з татом у Норвегії.

Можливо, саме завдяки постійному контакту через скайп 7-річний Станіслав на питання, чи сумує за батьками в Іспанії, відповідає заперечно. Однак додає, що хотів би поїхати до них. Його тато з мамою ще не поверталися до України, бо не мають документів – працюють нелегально…

Згодом чекайте на продовження історій

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.