Начальник фізичної підготовки і спорту, майор Василь Ткачук у складі Івано-Франківської бригади тактичної авіації був у найгарячіших точках зони антитерористичної операції. Захищати територіальну цілісність України чоловік вважає своїм обов’язком.
Про це написали у спільноті Крила України.
Боєць розповів, що не вагався, коли випала нагода взяти участь в українсько-російській війні. Пішов він у зону АТО, а саме у Слов’янськ, в серпні 2014 року. Василя взяли до третьої роти першого десантно-штурмового батальйону, який тоді зазнавав найбільших людських втрат. Прикарпатець був стрілком бронетранспортеру.
Ткачук пригадує своє бойове хрещення – зіткнення із сепаратистами, батальйоном “Оплот”.
“Вже зіткнення почалося, а я особисто до кінця так і не розумів, що коїться.Всі зіскочили з БТРів. Почався обстріл із великого калібру, це була зенітна установка ЗУ-23-2. Я навіть не усвідомив, як сховався. Лежу в зеленці, накрив голову руками, і на мене падають гілки. У той час перед очима минуло все життя. Тільки у кіно таке міг бачити до того”, – ділиться український військовий, який після цього обстрілу три ночі не міг спати.
Він пригадує, що у тамтешніх населених пунктах люди зустрічали по-різному – хтось привітно, хтось холодно. Бійці розставляли свої блокпости та охороняли їх. Пройшли Волноваху , Тельманове, Бахмутську трасу.
“Не встигаємо проїхати якесь село, як починає працювати ворожа артилерія і міномети. Заїхавши в зеленку, пам’ятаю, заскочив із командиром роти в яму, яка була вирита ще до нас. Сидимо. Раптом бачу, що неподалік на пагорбі починають розриватись російські касетні снаряди від “Урагану”. Це настільки специфічний вибух, що його не переплутаєш: ще на висоті приблизно 20-30 метрів розривається вперше, а потім падає і вкриває землю частішими вибухами.
Емоції не передати! То був мій перший артилерійський обстріл. Ти лежиш в тій ямі, а під тобою земля ходить, серце вискакує. Чуєш, як здалеку приходить звук пострілу, і розумієш, що прилетить або поруч, або саме в тебе… Сидиш і ті декілька секунд чекаєш, і молишся… Це було досить страшно – сидіти і не знати, що на тебе чекає. Мабуть, страшніше смерті буває тільки її очікування, – згадує офіцер.
Тепер Василь Ткачук вдома, мріє про мир для своїх рідних, але часто думками повертається в зону АТО.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
