Про історію бійця, уродженця села Турки, можна знімати блокбастер. Вижив дивом, дивом витримав кільканадцять складних операцій, аби повернутися додому в рідну військову частину в Делятині в інвалідному візку.
“Я собі напророкував майбутнє, –розповідає згірклим голосом Микола. – Коли відправлявся на війну, казав хлопцям, що обов’язково повернуся, хоч би в інвалідному візку. Точно так, як сказав, і сталося”.
Могутній організм і воля до життя побороли усі перепони, перемогли смерть і каліцтво. Тепер він ходить на своїх двох, хоч носить у тілі купу болячок. Дошкуляє постійний головний біль, тисне у грудях, шумить у вухах, стрибає тиск.
А все починалося з того, що сім контрактників з Делятинської військової частини, серед яких Микола Капланчук, написали рапорт на сайт Міністерства оборони про бажання відправитися на захист рубежів Батьківщини в зону бойових дій. “Удома розгорівся скандал: чи ти, чоловіче, зовсім здурів, чи не маєш серця, що хочеш залишити двох маленьких діток і йти воювати!” Доходило майже до розлучення.
Ні жінчині сльози, ні сполоханий погляд двох пар дитячих очей не могли вплинути на рішення.
11 вересня 2014-го кулеметник Микола Капланчук у складі 24-ї бригади в’їхав у Луганську область. Стали біля містечка Щастя з завданням на випадок відходу наших частин вихід прикривати. Згодом передислокувалися в район селища Кримське. Тільки порили окопи, спорудили укріплення, як підрозділ знову зірвали з місця і кинули під Лисичанськ. Отаборилися на сміттєзвалищі. Потім підрозділ розформували й поділили для забезпечення пересування військових колон і їхнього підсилення. Прибули на двох БМП на 29-й блок-пост. Мали тримати курс в бік 32-го блок-поста. “Хлопці з 29-го відмовляли нас їхати в тому напрямку, бо по дорозі стоять блок-пости сепарів і нас просто зітруть у порошок.
Перестороги ми не послухалися, бо знали, на що йдемо. Переночували і на світанку рушили в напрямку 31-го блок-поста. Мій броньовик мав завдання пробити загородження і блок-пост донських козаків. Перед нашими “бехами” поставили танк і ми знову рушили. Артилерія мала розчищати шлях. До бойовиків – вісім кілометрів. Якийсь полковник зупинив нашу колону і сказав відверто, що хто не хоче – може повертатися назад, бо йдемо на вірну погибель. Так і сказав. (Це вже далеко пізніше стало відомо, що загін мав виконати роль приманки для ворога з метою його “засвічення” й знищення. Загін був наперед приречений – колона смертників. –А. М.).
Коли Микола говорить про смертників, голос його тремтить, він відводить погляд убік, робить довгі паузи, силує себе не губити нитку оповіді. “Почувши з уст невідомого полковника про підписаний нам вирок, ніхто з наших – ніхто! – не повернув назад і не зійшов з машини… Танк завівся й рушив, за ним рушили наші БМП. Вийшли на сепарів лице-в-лице, почався запеклий бій. Вони лупили по нас майже впритул, оббігали з боків, заходили з флангів. Підірвали танк (вічна пам’ять танкістам!).
Наш водій намагався об’їхати палаючий танк, і тут – пряме попадання протитанковою ракетою. ПТУР розірвав нашу машину на дрібні кавалки. Екіпаж загинув одразу. Вибуховою хвилею мене підняло високо над асфальтом, я ще не знав, що маю прострелену руку. Упав на дорогу. Свідомість не втратив. Лежав і неушкодженою рукою відстрілювався, затвор засував ногами. Дикий біль. Однієї руки не чув, ніг не чув, лице й руки обгоріли. А тут іще на плечі мені падає розпечений кусок металу. Зрозумів, що коли не доб’ють кулями, то живцем згорю. Переповз на край дороги. Закотився в рівчак. Цим урятував себе від вибуху боєприпасів, які ми везли.
Почала бити наша артилерія, і щораз ближче до мене… Коли бій скінчився, я чув, як попри мене ходили сепари, прийняли мене за мертвого. Чув їхні короткі постріли, – вони добивали поранених. Я закусив губи і весь залишок сил спрямував на одне: як би лише не застогнати. А біль нестерпний. Коли сепари відійшли, я дістав знеболювальну капсулу, але вколовся неправильно і речовина не подіяла. Намацав у кишені телефон, спробував зателефонувати, але мережа була відсутня. Хотів підірватися гранатою, але не міг її видобути. Періодично дивився на фото моїх дітей, і це додавало сил.
А ще безперервно молився. За якийсь час – не знаю, скільки пройшло годин – я побачив, як на горбі недалеко від мене сидить ангел у білій одежі. Подумав собі: цікаво, чи це – марево, чи я вже на тому світі? Страшенно хотілося пити. Я побачив коло себе брудну боклажку і спробував пити власну сечу. Це мене рятувало. Доля раптом підсунула царський подарунок, – просто біля обличчя лежала пачка «Бонду». Діставав його півдня, але закурив-таки…”
Врятували бійця волонтери, які над’їхали на санітарному авто. “У напівпритомному стані я почув голоси й побачив спрямований на себе струмінь світла. Питалися, чи можу встати. Залишили мене, а потім знову приїхали. Виявилося, що я був замінований, навколо – розтяжки”.
“Коли бій скінчився, я чув, як попри мене ходили сепари, прийняли мене за мертвого. Чув їхні короткі постріли, – вони добивали поранених. Я закусив губи і весь залишок сил спрямував на одне: лише б не застогнати. А біль нестерпний. Коли сепари відійшли, я дістав знеболювальну капсулу, але вколовся неправильно і речовина не подіяла. Намацав у кишені телефон, спробував зателефонувати, але мережа була відсутня. Хотів підірватися гранатою, але не міг її видобути. Періодично дивився на фото моїх дітей, і це додавало сил…”.
Урешті ледь живого вояка волонтери забрали. Запакували в автівку до ще одного пораненого, дали напитися “Фанти”. “Я боявся, що проковтну саму пляшку, так спрагло ковтав… Привезли мене о 1-й ночі в Артемівськ, цілого обкололи і я нарешті заснув, перед тим подумавши, що, мабуть, буду жити. Уранці прокинувся, а наді мною стоїть лікар, каже, що я народився в сорочці. Запитує про бажання, я відповідаю, що тільки два: пити й курити. Дали попити й затягнутися сигаретою. Після двох затяжок я вирубився. Прийшов до тями на подвір’ї лікарні, – мене везли до Харкова в госпіталь. По дорозі постійно кололи знеболювальне. Розмовляти я не міг…”
Тиждень провів боєць у реанімації в Харкові, щодня переносив складні операції з цілим букетом хворіб: перелом таза, наскрізне поранення руки, осколки по всьому тілі, розірваний живіт та ліва стопа, опіки рук та обличчя, плюс – загальне переохолодження. (Якби не холод, вояк попросту стік би кров’ю, лежачи в рівчаку).
“Мене занесли до списку загиблих, подали список до Києва і виписали посмертно орден, згодом його переписали, коли я зателефонував у свою військову частину в Делятині й повідомив, що повернувся з того світу”.
Ще декілька операцій перебув Микола Капланчук у Києві. “Якось прийшов до мене в палату незнайомий чоловік. Відрекомендувався, як “дядя Вітя”, родом з Коломиї, тепер – успішний київський підприємець. Сказав, що дає 100 тисяч гривень для пластини, яка була мені необхідна, щоби міг ходити. Прізвища свого не назвав. Ось так той анонімний “дядя Вітя” підняв мене на ноги”.
“Уперше я відчув, що вніс свою лепту в оборону нашої землі, коли в рідній делятинській військовій частині мені вручали орден від Президента. Я прибув туди на інвалідному візку (як і пророкував собі). Увесь особовий склад пройшов повз мене урочистим маршем. Я тоді сильно розчулився і не міг стримати сліз”.
З пошаною відгукується вояк про свого начальника – командира делятинського гарнізону Юрія Грицика. Він йому багато допоміг. Тепер дуже допомагає голова спілки воїнів АТО Володимир Кобилецький. Микола Капланчук, долучивши кошти, отримані за поранення, купив для своєї сім’ї хату в Турці. Домігся виділення йому 17 сотиків землі.
“Маю мрію – посадити на двох гектарах яблуневий сад”, – каже мій співбесідник і при тому його очі огортає якась дуже тепла хвиля.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
