Історія Героя АТО з Коломийщини: “Я — “Каспер”. Приймаю вогонь на себе”

Служба за контрактом на аеродромі в Корничі здається курортом порівняно зі службою в зоні бойових дій на сході України. Тут тебе не підніме серед ночі голос по рації: “Каспере”, заводи мотор і негайно – на позицію (таку-то)!”.

viyskoviy2
Тут можна попустити нерви, як віжки, насолоджуватися тишею, спостерігати, як повільно плине час. І дивитися на світ у широкому діапазоні, а не у дві щілини танкових віконець. Але мрія виспатися вдома залишилася для Андрія Данилюка й надалі мрією. Більше п’яти годин на добу чоловік не спить, а переважно й менше, пише Дзеркало Коломиї.

– Не думаю, що я дуже змінився за десять місяців перебування на передовій. Єдине – став замкнутішим.



Та це мені не шкодить, – зізнається “Каспер”, механік-водій (згодом командир) танка, якого сепари називали “привидом” через те, що з’являвся раптово нізвідки й зникав раптово в нікуди. Тому за ним закріпився й відповідний позивний – “Каспер”, привид з популярного мультика. Та про це трохи згодом.

Андрій Данилюк до часу своєї мобілізації працював у технічній службі ЦРЛ відповідальним за подачу кисню. Робота далеко не проста і потребує навичок. Тому лікарняне начальство “відвоювало” його від першої хвилі мобілізації, “відвоювало” й від другої. Просто ніким було спеціаліста замінити. Однак, у третю серпневу 2014-го року хвилю Андрій таки потрапив, бо не потрапити не міг, – надто запотребованою виявилася його військова спеціальність, набута на строковій службі, – водій БМП.

– На полігоні в Старичах усі вакансії водія БМП виявилися заповненими й мені запропонували перевчитися на водія-механіка танка. Що мав робити? Після місячних курсів мене зарахували до 28-ї бригади. Працівники рідної ЦРЛ скинулися й закупили для мене бронежилет і каску. У Широкому Лані проводилися злагодження танкових екіпажів. Видали мені танк Т-64, укомплектували екіпажем і звідти – просто на передову лінію вогню в село Красногорівку на Донеччині. Заїхали ми туди вночі. А там уже ведуться інтенсивні бої. До ворожих позицій менше кілометра. Звідти безперебійно працюють міномети. Мій танк прикриває піхота. (Без охорони піхотинців танк – зручна мішень для ворожої диверсії).

Група українських вояків, у складі яких перебував Андрій, обрала для нічлігу підвал занедбаної двоповерхової дачі заступника директора школи міліції Донецька. Вище підвалу підніматися було ризиковано, бо село щільно обстрілювали бойовики.

– Наша бригада займала лінію оборони від Мар’їнки до Пісків. Між моєю групою й сепарами – заміноване соняшникове поле. Через поле пролягала дорога. Треба було пильнувати, аби по ній не пролазили вороги. Спочатку було відносно спокійно. Сепари усі свої сили кинули на штурм Донецького аеропорту, це за 20 кілометрів від нас. Було чути, як там йдуть запеклі бої. Після захоплення летовища вони повернули зброю в наш бік. Та били неточно, їхні “гради” й снаряди гаубиць пролітали над нами й лупили по Красногорівці. Відповідно, налаштували проти себе залишки місцевого населення. Якщо до бомбардувань українській армії симпатизувало відсотків п’ять місцевого населення, то після бомбардувань пріоритети змінилися кардинально.

– У новорічну ніч на фронті настало затишшя. Рівно об 11 годині ночі за київським часом (за московським – о 12-й) бойовики запалили небо салютами. Через годину запалили небо салютами українські вояки. Це було доволі приємно сприймати – кілька годин миру. Зате сепари зіпсували нам святкування Старого-Нового року у ніч на 14-те січня. У них же нема такого свята. Довелося виїжджати на позиції. Я своїм танком проводив блискавичні маневри – стрельнув і відразу в укриття. Мене не засікли жодного разу, хіба що я “засвічувався” навмисне.

ТАНК-ПРИВИД І КОШАЧЕ СІМЕЙСТВО

– Наші корегувальники вогню повідомили, що помітили невелику групу чеченців, які, ховаючись, сунуть окопами вздовж дороги просто на наші позиції. Спецкоманда українських бійців вийшла на перехоплення. Зайшли непомітно з тилу й усіх захопили. Тих, хто намагався чинити опір, розстріляли на місці, а трьох допровадили до наших. Смертельно перелякані “герої”-кадировці казали: у вас воює якийсь привид. Спалах пострілу бачимо, а самого танка не бачимо… Відтоді ми назвали свою бойову машину “Каспером”, тобто привидом. Так на броні й написали. Часто доводилося застосовувати тактичні хитрощі: “засвічував” свій танк перед ворогом, викликаючи вогонь на себе, і у момент зникав. Ворог сам таким чином “засвічувався”.

– 27-го лютого почали нас поливати мінометним вогнем. Ми вистрелили, від’їхали. Я заглушив мотор, одягнув броник і вискочив з танка. При тому зламав собі руку. Ми залізли під танк і так перечекали обстріл. Приїхала “таблетка” (санітарне авто) і мене забрали. Проїжджаємо Красногорівку. Надійшла просьба забрати поранених корегувальників, яких бойовики накрили вогнем у їхній засідці на цвинтарі. Під обстрілом ми кинулися на вказану точку. Ворожа куля прорізала мені шкіру на литці. У засідці виявили двох корегувальників убитими й одного пораненого…

Потім настав період короткого перепочинку від війни – госпіталі, «ремонт» руки. І знову на передову. І знову – в танк, але цього разу не водієм (бо треба мати здорові обидві руки), а командиром екіпажу.

– Третє червня. День народження мого сина. Масштабний наступ сепарів. Мій танк стояв між Пісками й Красногорівкою. Членів нашого екіпажу побільшало, – за літру горілки я купив собі у місцевого дядька сіамську кішку, назвав її Василиною. Вона народила чотирьох кошенят. І все це кошаче сімейство жило у нашому танку, мужньо переносило всі тягарі бойових буднів. А раз по рації мені звеліли їхати на Мар’їнку, яка кишіла бойовиками. Шоста година ранку. Ми – в Мар’їнці. Мене повідомили, що в школі засів великий загін найманців. Ні персоналу, ні школярів там не було. Я дав по споруді школи кілька залпів. Там усе враз стихло. Школа майже обвалилася… До другої години дня ми сепарів з Мар’їнки викурили. Потім тиждень проводили в містечку зачистки…

Ще багато сторінок можна написати з перебутого й пережитого 40-річним танкістом на “нульовці”, – і про те, як два наші танки підірвалися на мінному полі, а хлопці під свистами куль чіпляли до них троси, аби їх витягнути, і про те, як новорічної ночі побратим смажив пиріжки з капустою, на ходу консультуючись зі своєю бабусею по телефону, і ще багато-багато дечого…

– Та настав дембель і для мене. Зібрав манатки, сів на потяг і приїхав до Коломиї. Сам, як палець. Зійшов східцями з вагону на перон. Ніхто на мене уваги не звертає. Ніхто не стрічає. На якийсь момент стало гірко. Але потім попустило…

– Лиш не треба мене робити героєм, я вас прошу!

Якби не сотні таких, як Андрій Данилюк, відомих і невідомих «касперів», путінські відморозки вже дихали б нашим дітям у лице своїм перегаром.

Джерело.