Кримчанка Олена Біла переїхала до Франківська і стала патрульною

Олена Біла – патрульна поліцейська Івано-Франківська. Народилася в 1990 році в Севастополі. Закінчила Московський державний університет за спеціальністю «телевізійна журналістика». З другого курсу працювала на телеканалі «Перший севастопольський» в спортивній програмі «Вища ліга». Закінчила вуз в 2012 році, пише LB.UA.

585c45b63015d

 

Два роки працювала інструктором з кайтсерфінгу. У лютому-березні 2014 року працювала в Севастополі – редагувала книги про спорт. Через півроку після анексії переїхала до Івано-Франківська. У вересні 2015 року подала заявку на вступ в патрульну поліцію.

Протягом останніх трьох років також працює волонтером в притулку для бездомних собак.



Захоплюється боксом. Нижче ви можете послухати бесіду в аудіоверсії, прочитати скорочену текстову версію. Ви також можете завантажити файл у форматі mp3, щоб прослухати його пізніше у зручний для вас час.

Як так вийшло, що спортивний журналіст із Севастополя Олена Біла, яка до того ж захоплювалася кайтсерфінгом, раптово поринула в політичну реальність?

Чесно кажучи, я сама собі часто задаю такі питання. Тим більше, що до певного часу я була тією людиною, яка весь час катався на кайте, радів вітру, сонця і був абсолютно аполітичним. І мені здавалося, що я живу окремо від держави на 100%, і що будь-яка політика мене не стосується. Але після Майдану, після початку війни, після окупації Криму я зрозуміла, що саме така життєва філософія почасти й привела до тих подій, які трапилися. Тому я повністю викреслила з життя ту себе, яка займалася лише самозамилуванням і абсолютно нічого не робила для країни.

А коли ти зрозуміла, що потрібно їхати?

Відразу після «референдуму», коли побачила кубанських козаків на вокзалі, мені здалося, що вже можна їхати. Ще якийсь час думала, що, можливо, щось зміниться, що, можливо, треба ще трохи почекати. І основний переломний момент був тоді, коли зрозуміла, що проти мене дуже агресивно налаштовані люди в Севастополі. У той момент всі вже знали, що я за Україну, що я не буду відступати від своїх позицій, що я не буду приймати громадянство і що я відмовляюся від цього громадянства. У мене були сутички з людьми на вулиці, і в серпні я остаточно зрозуміла, що треба виїжджати.

Приклад ефіру з ведучою Оленою Білою на “Першому Севастопольському”, 2011 рік

Чому саме Івано-Франківськ?

Тому що ще в кінці 2013 року я приїхала сюди в гості до друзів на пару тижнів і мені просто сподобалося це місто – затишне і маленьке. Чимось Франківськ мені нагадав Севастополь. Можливо тим, що ритм життя тут був таким же спокійним, люди нікуди не поспішають. І тоді я подумала, що це місто для мене підходить. Одеса – велика, Київ – великий, а Івано-Франківськ мені запав у душу.

Чи багато взагалі кримчан тобі доводилося зустрічати на материку і як ці зустрічі зазвичай відбуваються?

Зазвичай ці зустрічі відбуваються дуже смішно. Я можу їхати на машині і побачити номери серії «СН» або «АК» і тоді я просто починаю сигналити, зупиняюся і запитую – чи правда, що люди з Севастополя, з Криму, з Ялти, Сімферополя, Керчі. Ну ось так знайомлюся. З севастопольцями у Франківську я просто випадково познайомилася. Була добра акція, я працювала ще волонтером в собачому притулку, і просто проходив повз хлопець із Севастополя і інша волонтер – місцева дівчинка – вона нас познайомила. Ну це завжди дуже спонтанно відбувається.

585c4ddf78a66

А як прийняв Івано-Франківськ людину з Севастополя – міста, який в суспільній свідомості сприймався як столиця прорадянських настроїв?

Спочатку було дуже цікаво спостерігати за собою і за суспільством, тому що я говорила по-російськи. І, в принципі, до служби в поліції я взагалі не розмовляла українською. І дуже часто, коли я гуляла з собакою, до мене підходили люди і іноді прямим текстом говорили: о, ти понаїхавша, переселенець і так далі. Але я на це не звертала увагу, тому що в той же час було дуже багато людей, які підтримували мене і дуже надихалися тим, що є такі люди, які в 23 роки можуть спокійно переїхати і все кинути, почати якусь нову життя.

До речі про стереотипи. Що знав Івано-Франківськ про Севастополь і про Крим станом на 2014 рік?

Тут теж дуже цікаво. У людей були якісь стереотипи: мовляв, а правда, що ви там ніколи не вчили українську мову? Я говорила: ну як не вчили, вчили, просто не розмовляли, бо населення на 90-95% говорить по-російськи. Ну або ще одне поширене питання: а правда, що всі в Криму за Путіна? А правда, що переселенцям Україна дає якусь допомогу матеріальну, через яку ви переїхали? Різні питання були.

А як взагалі народилося рішення піти в патрульну поліцію?

В принципі, це було частково колективне рішення моїх друзів. Вони в якийсь момент сказали: Олена, ось якщо ти пройдеш відбір, то ми дійсно повіримо в цю реформу, повіримо, що туди відбирають кращих. Вони мене підштовхнули до цього рішення, тому що я сама ніколи не думала, що буду в патрульній поліції працювати. Все-таки я журналіст, спортсмен, серфер, і аж ніяк не думала, що стану поліцейським. Але відбір пройшла.

А що найскладніше було під час відбору?

Насправді, все було складно, тому що ти в принципі не знаєш, куди йдеш. Реформа почалася, і ти в цьому вирі і абсолютно не розумієш, що з тобою буде, що буде з країною, як ця реформа буде розвиватися. Ти розумієш, що це служба, що це не робота десь в офісі, ти не менеджер, який може з понеділка по п’ятницю працювати за схемою: захотів – прийшов, не захотів – не прийшов. Найскладніше було в тому, щоб просто зважитися служити народу України. Ти ж один раз даєш присягу і назавжди. Напевно, це був найскладніший момент – людині цивільній перейти цю межу і прийти на службу. Це дуже різні речі.

Патрульний поліцейський знає країну і суспільство зсередини, і за людьми часом спостерігає не в найкращих їх проявах. Від яких ілюзій довелося позбутися?

Від усіх ілюзій – причому, дуже різко. Мені здавалося, що Івано-Франківськ – це дуже спокійне тихе місто, що бути тут патрульним це як де-небудь в тихому канадському містечку, де всі завдання патрульного зводяться до того, щоб ганяти диких тварин в парку, які випадково туди зайшли. Нічого подібного. Насправді і Франківськ та інші міста показують, що у нас не все гаразд в суспільстві. Я реально побачила прямий зв’язок між нашим поганим ставленням до власного життя з усіма подіями, які зараз відбуваються в нашій країні.

А чому українцям потрібно навчитися в першу чергу, на твій погляд?

Поважати себе, навколишнє середовище, близьких. Такі, знаєте, елементарні речі, з яких, напевно, і будується цивілізоване суспільство. Потрібно навчитися поважати себе та інших.

Коли друзі просять тебе розповісти про службу в патрульній поліції, які історії ти найчастіше їм розповідаєш?

Насправді, я хочу їм розповідати тільки добрі, смішні історії, тому що засмучувати і розповідати, наскільки у нас все запущено, вже не хочеться. Я розумію, що це може тільки демотивувати і мене, і моїх друзів, тому найчастіше я розповідаю історії, які закінчуються хепі-ендом.

Розкажи нам.

Була одна історія, коли ми ще тільки починали працювати. Ми ще не зовсім орієнтувалися, це перші півтора місяці служби були. Нас з напарником зупинила молода жінка в сльозах. Вона розповіла, що її чоловік знайшов собі якусь нову супутницю життя, забрав у неї її машину і поїхав продавати її на ринок. І ось вона стоїть на вулиці, їй абсолютно ні до кого звернутися за допомогою, тому що тато десь далеко, а брата старшого у неї немає, чоловік такі погані справи робить і вона просить нас, щоб ми поїхали на цей авторинок, де він буде зараз продавати на запчастини її маленьку, дуже красиву машинку. Людина в біді! І ця жінка сідає з нами в службовий автомобіль, їде, і у неї сльози на очах і вона каже: ви знаєте, я ніколи не думала, що доживу до такого, що в Україні буде така патрульна поліція, яка мене захистить. І ми хвилин через 30 знайшли все-таки її чоловіка, який їздив без документів на авто, тому що автомобіль був зареєстрований на дружину.

Виїхати на материк і стати поліцейським означає не мати можливості приїхати до Криму. А по чому з кримського ти найбільше сумуєш?

Просто сумую за Севастополем, за місцями, де я весь час бувала, за морем і горами. І так, мене трошки обтяжує, що тепер через службу я не знаю, коли зможу потрапити додому.

А ти відчуваєш, що для багатьох ти стала обличчям українського Севастополя?

Так, вже з часом розумію.

От якщо взяти Олену зразка листопада 2016- го і познайомити її з Оленою зразка листопада 2013 року, їм було б про що говорити?

Не думаю. У 2013 році я повністю відрізнялася від того, ким стала до листопада 2016 року.

Чи не сумуєш за тим старим життям?

Не сумую. Тому що все те життя – аж до 2013 року – було, якщо говорити українською, що не дуже свідоме. І все тепер пригадується як в тумані. І лише з 2013 року почалося, як мені здається, справжнє життя реалізованої й свідомої людини.

Чи є в Україні якийсь віковий розлом? Між умовно кажучи 20-річними і умовними 50-річними?

Зараз, працюючи в поліції, я переконуюся, що справа не у віці, що він не сильно впливає. У нас дуже багато молоді, які з великим невіглаством відноситься до свого життя, до життя України, у яких немає громадянської позиції. І точно так само є дорослі люди, у яких є дуже сильна громадянська позиція, повага до себе і до оточуючих.

Довідка:

Програма “Диктофон” – програма про цікавих людей з Криму, які чимось захоплені і які готові поділитися досвідом зі світом. Всі випуски програми слухайте на сайті dictaphone.org.ua в розділі “Подкасти”, на SoundCloud, MixCloud, PodFM, в Facebook і ВКонтакте. Ви також можете отримувати програму поштою, якщо залишите свою електронну адресу у спеціальній формі. А також на YouTube.

Джерело.