Живучи у провінційному Івано-Франківську, і почувши десь слово «подорож», ми уявляємо поїздку максимум до Португалії. Або трохи далі за океан – до США. Це цілком нормально, беручи до уваги нашу континентальну приналежність та історичні традиції. Але що як повернутися на 180 градусів та відкрити для себе абсолютно новий горизонт? Прийняти спонтанне рішення, сісти в літак і гайнути у таку цікаву невідомість? Не кожен на таке наважиться. Але цей чоловік не з таких.
Денис Квасов – івано-франківський урбаніст. Його часто можна було побачити на заходах, присвячених інноваціям та розвитку нашого міста. Спробувавши себе у різних сферах діяльності, Денис минулої осені вирішив поїхати до Китаю, де тепер викладає англійську для місцевих дітлахів.
Про великий контраст, побутовий хаос та китайське світосприйняття Денис Квасов розповів в інтерв’ю для WestNews.
– Мені от завжди була цікава одна річ – Китай, наче, комуністична країна, а капіталізм там процвітає…
– Там незрозумілий, ідіотський контраст. Вони побудували собі супер-капіталістичну країну. Капіталістичнішою є, хіба, лише Америка.
Китай – це грандіозних розмірів споживацька машина. Там ти не можеш не споживати – гігантські торгові центри по 6-7 поверхів є у кожному кварталі.
– Пропозиція велика. Але чи є попит? Зарплати ж там не високі, чи я помиляюся?
– Та ні. Це застаріла інформація з 2000-х років. Ми застрягли там, а вони вже пішли далеко вперед.
– То вони вже не дешева робоча сила?
– Ні. Заводи звідти уже перевозять, бо китайці не хочуть за стільки працювати.
– Там, мабуть, велике перенаселення?
– Залежно де. Я був лише в Шеньчжені і Гонконгу. Іншого Китаю я не бачив.
Шеньчжень – це гігантське місто. Масштаби там неймовірні. На метро їхати з одного кінця в інший треба 2 години. А може й 3. Воно просто величезне.
Схема руху метро Шеньчженю
Найбільші міста, в яких я раніше бував – це Берлін та Київ. І зрозумів, що це задрипані села в порівнянні з Шеньчженем. Але це місто одразу будувалося як мегаполіс. 40 років тому це було селище на 30 тисяч рибалок.
– У них 30 тисяч населення – це село?
– Ні. 30 тисяч для них – це якийсь забутий хутір. В Китаї місто з населенням в мільйон людей вважається маленьким.
А от Гонконг навпаки – населення в ньому менше, ніж у Шеньчжені, але він щільно забудований. Місто знаходиться в горах, тож там досить тісно. Шеньчжень же розкинувся на великих просторах, там є де будувати.
Там бідні – бідніші, а багаті – багатші.
Панорама Гонконгу
– Як ти почуваєшся в українських містах після таких просторів?
– Я приїхав у Київ і там так пусто було. Після Китаю наша столиця здалася порожньою.
– У Києві шалений ритм життя…
– Я, до речі, так само думав про Китай. Але там якось не так. Звісно, там дуже зайняті люди, всі працюють, багато заможних людей, але ніхто так не спішить.
– Багаті люди і комунізм. Як це взагалі поєднується?
– Є частина населення, яка має неймовірні багатства – мільярди. А через дорогу від них страшні, гнилі, зарослі грибком будинки. В них живуть люди, які і обслуговують цих «небожителів». І для мене це дико. В нас в країні теж є великий розрив, але там він набагато більший. Там бідні бідніші, а багаті – багатші. Середній клас ніби і є, але його не видно – він сидить по кабінетах. А на вулицях або «жеброта» або «Мазератті».
– Це «комуністичний рай з капіталістичним присмаком».
– Їхній комунізм – це дуже цікаво. Там гламурний хмарочос, під ним парковка з елітними автомобілями по 200 тисяч доларів кожен, а над ними величезний банер з їхнім комуністичним лідером, щасливою панорамою Шеньчженя і лозунгом. Це такий сюр (сміється).
З іншого боку – видно, що в Шеньчжені повно «дурних грошей».
– Маєш на увазі ззовні?
– З усього світу. Шеньчжень – це світова столиця електроніки. І гроші, в плані міста, в них є. В них дуже крута інфраструктура – і транспортна, і соціальна. Але з точки зору європейського урбаніста, там жахливо. Люди живуть у тих 40-поверхових мурашниках, в квартирах по 25 квадратних метрів.
– Там житлові будинки мають по 40 поверхів?
– Так. Стирчать, як свічки. Ті нетрі, з яких я скидав фото, були побудовані ще у 80-тих. Ще з тих часів, коли китайці по 20 годин в памперсах джинси шили. Там дуже висока вологість і все заростає пліснявою, якщо немає вентиляції. Ще там страшний сморід, і коли ти йдеш тією вуличкою, то неба не видно, бо відстань між будинками менше метра. Там завжди темно. І люди в таких умовах живуть.
А через дорогу вони такий самий квартал знесли бульдозером і побудували житловий комплекс, який називається «Ґарден». По периметру кварталу забудовуються ці 40-поверхові «свічки». Цей «Ґарден» йде всередині кварталу і виглядає, як парк. Внутрішній, приватний, спеціально для жителів навколишніх будинків. І роблять це дуже круто. Я жив у «Ґардені», де був свій басейн. Парк дуже класний, алеї, лавки. А доглядає за цим армія прибиральників та садівників.
В них всіляку гидоту продають – нирки, курячі лапи і тому подібне. Солодкого китайці взагалі майже не їдять.
– Тобі не моторошно було в перші дні? Мови не знаєш, міг загубитися десь…
В принципі, там навігація не далеко від метро дуже «кльова». Ну і ще до всього в мене є GPS в телефоні. Якщо дійти до метро, то далі все дуже просто. Іноземці, переважно, живуть не далі, як 15 хвилин пішки від нього. До речі, їх китайці називають «лаовай». Це таке напівжартівливе слово. Я знаю, на якій станції вийти і як від метро дійти додому. А в яке б ти метро не зайшов – там безліч станцій пересадки, тому ти в будь-якому випадку дістанешся туди, куди потрібно, не виходячи з метро.
З навігацією у мене там проблем не було. Звісно, бувало, що я десь не в той квартал повернув. Але це дурниці.
А от те, що мови нема – це дуже тяжко. Особливо під час вибору їжі.
– А як ти взагалі купував собі їжу?
О! Це потрібно було знімати на камеру (сміється). В той день я близько 6 годин гуляв містом пішки. За цей час я пройшов від початку центру до краю центру і вже був дуже голодний. А поїсти там – сто мільйонів варіантів. На кожному кроці такі маленькі забігайлівки. І всі різні. Там багато національностей з різних частин Китаю і в кожного своя кухня. Різноманіття їжі фантастичне. Але що з того, як я нічого не розумію?! З чого воно? З кого воно?
Я в однієї китайки питався, що було б,якби я йшов по вулиці і пив пиво. Вона відповіла, що поліція мене б не оштрафувала, але перехожі дивилися б, як на дебіла.
– І як ти вирішив цю проблему?
– Там є заклади, де поруч з назвою страви є її зображення. Перш за все, потрібно дивитися на саме приміщення, бо китайці жахливі «свині». Вони дуже гидотні, багато смітять. І в тих забігайлівках на столах може бути жир, стіни «затраскані» чимось жовтим… Гидота! Потім за зображенням ти обираєш собі страву, тицяєш у неї пальцем і кажеш «Циґа». Дослівно воно перекладається як «ось це». Офіціант махає головою і через 10 хвилин приносить замовлення.
І ось, ходжу я вже півтори години голодним по цих забігайлівках, і не знаю, що мені взяти, бо нічого не розумію. В них нема такого, як в нас, коли люди люблять купити собі печива чи цукерку. В них всіляку гидоту продають – нирки, курячі лапи і тому подібне. Солодкого китайці взагалі майже не їдять.
Нарешті, я зайшов у фаст-фуд типу «Макдональдса» і замовив тарілку якогось супу, бо там було його зображення. То навіть не суп – спагеті плаває в бульйоні, якого в тарілці не надто багато.
Але от найкрутіший «лайфхак» ми вже трохи згодом знайшли із моєю подругою. Там є мусульмани. А їм за релігією передбачено бути чистоплотними – що для «лаовая» в Китаї дуже хороший бонус. В їхніх закладах досить пристойно, тож ми обідали у них. Їхня кухня більш середньоазійська, я там навіть їв щось схоже на плов. Вони дуже привітні… Але знову ж таки, мовний бар’єр. Вони ввічливі, приємні і я б залюбки з ними про щось поговорив. Але не можу – вони не розмовляють англійською, а я – китайською. Ми так дивимося один на одного і розуміємо, що знайшли б спільну мову, але сказати нічого не годні.
– Важко було переходити на новий раціон після української кухні?
– Я не так багато китайського і куштував. Харчувався більше у мусульманських закладах.
Страва в одному із закладів харчування у Шеньчжені
– Як там з алкоголем?
– З алкоголем там теж цікаво. Він у них, звісно, є і вони п’ють. Але я лише одного разу бачив п’яного чувака, якого саджали в таксі. А так, напідпитку я там більше нікого не бачив.
В Китаї не прийнято пити в публічних місцях. В закладі – так. А от на вулиці ні. Я в однієї китайки питався, що було б,якби я йшов по вулиці і пив пиво. Вона відповіла, що поліція мене б не оштрафувала, але перехожі дивилися б, як на дебіла. В них на публіці не прийнято навіть цілуватися.
У них є армія прибиральників, яка в режимі non-stop ходить з мітлами і все підмітає.
– Цікаво. З одного боку дуже неохайні, а з іншого – алкоголь в публічних місцях пити не прийнято…
– Я про це й кажу – Китай дуже контрастний. Наприклад, зі сміттям… Взагалі, Шеньчжень вважається одним із найчистіших місць в Китаї. Це нове місто, воно дуже розвинуте. Окрім цього, воно дуже близько до Гонконгу і Макао, тож там багато іноземців. По наших мірках воно більш цивілізоване. Але там дуже смітять. Вони йдуть і кидають все під ноги, плюють. І це настільки нормально, що нікому б не спало на думку на це навіть уваги звернути.
– А випивати в публічних місцях не можна?
– Ні, не можна. А плювати сам Бог велів. Там можуть вийти з тазиком жиру і вилити його на асфальт. Але при цьому, дуже прибирають. У них є армія прибиральників, яка в режимі non-stop ходить з мітлами і все підмітає.
Якось вранці я побачив, як на вулиці стояла машина з шлангом і чоловік вимивав увесь тротуар з милом. А до обіду вже не було видно, що там прибирали.
– Комунальники в них кращі ніж в нас?
– Я так зрозумів, що в них комунальники – це спосіб боротьби з безробіттям. Як колись було в Радянському Союзі. Я не знаю, скільки мільйонів комунальників у них є. Просто тьма чуваків зі швабрами.
Крім комунальників, ще один спосіб боротьби із безробіттям – це охоронці. Вони там стоять ледь не під кожним стовпом. Вони схожі на «дружинників» – на їхніх рукавах червоні пов’язки з жовтими ієрогліфами. В них охоронці стоять на входах в магазини, супермаркети. Дуже багато їх і в метро. Щоб зайти туди, необхідно кинути свою сумку на конвеєрну стрічку. Там її сканують і лиш тоді ти проходиш далі. Перевіряють навіть маленькі дамські сумочки.
– Виходить, імовірність теракту в Китаї дуже низька?
– Бомбу там точно ніхто не пронесе. Але все дуже ввічливо – тобі ніхто не хамить, тебе ніхто не штовхає.
Одного разу мене змусили викласти з рюкзака усі речі, бо на дні в мене був аерозоль для меблів. А газові балончики там заборонені.
І оцих охоронців дуже багато. «Ґардени» мають цілі штати охоронців. Щоб зайти у свій двір, ти повинен пройти через шлагбаум.
Всі вони виконують функцію охорони правопорядку, наскільки я зрозумів. Наприклад, на вході в супермаркет в них є скляна шафка, в якій стоять щити, шоломи та палиці. А ще рогачі, схожі на ті, якими колись з печі глечик витягали. Але вони більші, а на кінцях мають кульки, щоб не були гострими. Цей рогач виконує функцію списа, який відштовхує натовп.
– Яка там поліція? Тобі доводилося з нею зіштовхуватись?
– Поліцейських там дуже багато. На перехресті стоїть невеликий МАФ, а поруч велосипед або мопед з «мигалками». Всередині – один або двоє поліцейських.
Всюди стоять камери. Їх там більше, ніж китайців. Вони всюди – на кожному стовпі, у кожному під’їзді, у кожному ліфті.
Є ще стовпи, схожі на звичайні ліхтарі. Тільки там є сині та червоні «мигалки». Я так зрозумів, за допомогою цього стовпа можна викликати поліцію. Я такі бачив лише на великих дорогах. Мабуть, це на випадок ДТП.
Самих поліцейських насправді дуже багато. Вони патрулюють на машинах, велосипедах, мопедах чи просто пішки.
Зробити революцію в Китаї неможливо. І поліцейські і охоронці постійно тренуються.
– Але китайці все ж намагалися повалити владу…
– Ну так – у 89-му році на Тяньаньмені була така спроба. Коли їх танками подавили. Саме тому там немає «Гугла» та «Фейсбука». Бо коли в «Гугл» вводили площу Тяньаньмень, то вибивало фото протестів.
– А які соцмережі у них є?
– У них є такі, що їм «Фейсбуку» 100 років не треба. Але всі вони контролюються. Як «Вконтакте» в Росії.
– Якою клавіатурою вони користуються? Маю на увазі ієрогліфи.
– В китайській мові кожен ієрогліф означає один склад – «тіен», «сан», «лон» і так далі. Всі ці склади мають латинську транскрипцію – «пінінь». Вони пишуть латиною «тіен» і їм вибиває всі варіанти слів ієрогліфами.
Або, користувач починає малювати і система розпізнає, який це ієрогліф. В принципі, це дуже швидко. Китайці друкують з такою ж швидкістю, як я українською чи англійською.
– А що в них замість «Гугла»?
Крутезний пошуковик «Байду». Він нічим не гірший за «Гугл», просто там все китайською мовою. Ну а навіщо їм для «варварів» напрягатися? (сміється).
Але він теж цензурований. При вводі слова «Тянаньмень» він видасть тобі мільйон фото зі щасливми туристами на площі, але ні слова про протести.
– Яких іноземців ти там ще зустрічав?
– Я звернув увагу, що там мало темношкірих. Не знаю чому. За весь місяць я бачив трьох-чотирьох. Зате багато індусів та арабів. Я їх бачив на «Хуачан бей» – найбільшому ринку радіотехніки у світі. Хоча на ринок він не схожий – це квартал із торгових центрів. Там працює тисяч сто людей.
Рішення про поїздку я прийняв дуже спонтанно.
– Що китайцям відомо про Україну та українців?
– Це дуже цікаво, до речі. Коли я приїхав, мене багато-хто питав звідки я. І коли я відповідав «з України», то ніхто нічого не розумів. Китайською Україна буде «Вуукелан». І коли я розповідав, що я з «Вуукелан», то виявилось, що багато людей знають, що це за країна. І на відміну від Європи, де мене питали чи це Росія, тут лише перепитували «Це біля Росії?». Вони знають, що це не Росія.
Але не всі знають, що ми не в Євросоюзі. Деякі вважають, що ми члени ЄС.
– Треба було так і казати.
Я кажу «Та ні, ми ще кращі!» (сміється).
Я в багатьох місцях бачив там нашу олію. І що цікаво – нічого іншого нашого, окрім олії, я там не знайшов. Ні «Рошену», ні нашого пива.
До речі, там дуже багато іноземного пива, бо власного у них мало. І воно жахливе. Це коли ти береш нормальне пиво і розбавляєш його водою. Таке, як в Радянському Союзі.
– Як ти взагалі наважився поїхати в Китай? Ти ж без дружини там?
Рішення я прийняв дуже спонтанно. В мене є подруга, яка живе там більше року, але я про це не знав. Вона з Івано-Франківська, ми вже давно знайомі. Але я думав, що вона в Угорщині. Якось вона повернулася і ми з нею зустрілися. Питаю її, як там Угорщина. А вона мені: «Та я вже давно в Китаї, англійської дітей вчу». Коротше кажучи, вона мені розповіла що до чого – яка робота, графік, зарплата. Тим більше, це ж робота з дітьми. По суті, це те саме, що я роблю тут в KidIT. Мені дуже подобається там працювати.
І я собі подумав – я їду туди на таку саму роботу, з шикарним графіком і грошима, яких я навіть у Німеччині не зароблю. Чому б не спробувати? Але це була авантюра. Я позичив грошей, бо і віза, і квиток дорогі, і страховка, і там треба з чимось бути. Я ризикував, бо мій приїзд туди не означає, що мене одразу беруть на роботу. На перших трьох співбесідах мені відмовили. Це мене морально гнітило, я вже подумував, що продати, аби віддати борг. Це я зараз весело про це розповідаю, але тоді мені було не до сміху.
Я прийшов додому дуже засмучений, розповів про все подрузі. Вона каже: «Ну так, неприємно. Але не засмучуйся, тут ще повно роботи». І справді – там з роботою багато варіантів. Я подумав – чому мені переживати через одну відмову, якщо на черзі ще 20 варіантів?
Я пішов і там погодились, там погодились. Але був один нюанс – в мене місячна віза і ніхто не хотів давати клас на два тижні. Тому ми домовились, що роботу мені дадуть вже в грудні, коли я приїхав туди вдруге уже з довгостроковою візою.
– Яким чином там побудована освіта?
– Я не знаю, тому що працюю з приватними школами суто по англійській. Їхні державні школи деколи теж запрошують викладачів англійської. Обіцяють офіційне працевлаштування, соціальний пакет… Державна робота, словом. Але туди ніхто не хоче, бо зарплата менша, ніж у приватних школах. А ще, у приватних школах твій клас може складатися з 5-6 дітей, а в державних – з 70.
– А як вчителі дають раду такій кількості дітей?
– Іти на таку роботу – це самогубство. Я не знаю нікого з іноземців, хто пішов би працювати у державну школу. Ти собі уявляєш – 70 дітей! В мене в KidIT 10 було і нас 2 вчителя, і ми деколи «зашивалися», бо там той кричить «Допоможіть!», там той. Треба приділяти достатньо уваги, щоб дитина засвоїла матеріал. А це 70! І вони всі кричать! Це хаос.
Денис Квасов разом з учнями
– Ти б хотів залишитись там надовго?
– Однозначно ні. Туди поїхати з нашого мікроскопічного Франківська, з нашого села на краю світу в «центральну країну» (з китайської мови слово «Китай» перекладається як «Центральна країна» – ред.)– це дуже цікавий досвід. Там інша планета, інша ментальність – все по-іншому. Але ти туди поїхав, ну пожив рік, ну заробив… А далі все нове закінчується і жити там, насправді, дуже тяжко. По перше, там погана екологія. Воду з крана там би ніхто ніколи навіть не подумав пити. Всі купують бутильовану з джерела. Там повітря забруднене. Взагалі, оце життя в 15-мільйонному мегаполісі, в 40-поверховому будинку, в квартирі площею 25 м2 – на рік на два це ще таке… Але прожити так все життя – я б здурів.
До того ж, ці величезні натовпи. Я у Франківську на день міста вдома сиджу, а там він в режимі non-stop.
В нас набагато крутіше.
Розмовляв Роман СТЕЛЬМАХ
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
