Вона переступила через людські пересуди, пережила сором і знайшла у собi сили боротися за своє щастя…
Леся була дуже гарна. “Перша дівка на ціле село” – це про неї та її подругу Орисю, із якою були сусідками і товаришували з дитинства.
Орися у дівках не засиділася. Вийшла заміж за Петра. А моїй бабусі всі кавалєри не до душі були, і вона замість того, щоб до хлопців бігати, до одруженої Ориськи на посиденьки ходила.
Ориська з Петром своїх дітей не мали. Зате в Ориськи був брат Григорій. Красивий такий чоловік. Але не щастило йому в житті. Двічі вдівець, і від кожної жінки по дитині. Ці діти не набагато молодші були за Ориську та Леську, але дівчата гляділи дітей Орисьчиного брата, поки той на життя заробляв.
Григорій був столяр. Часто до лісу їздив – дерево собі вибирав. Лесині батьки мали коней і фіру. То Леся їздила до лісу забирати дерево для Григорія.
Чуже весілля
Їздила-їздила, що аж батьки вдарили на сполох! Спершу не лаяли дочку, бо не мали доказів. Але що далі, то більше розуміли: щось між ними є. У них, правда, конспірація була ще та. Ліс – він же великий… Ховалися, бо й собі страшно було зізнатись у почуттях. Вона молодесенька, ледь за двадцять, він двічі вдівець під п’ятдесятку, з двома дітьми на руках…
Батьки були категорично проти їхніх стосунків бо не вірили, що з того може щось бути. Тільки зганьбить отой підстаркуватий вдівець їхню дочку, а вона потім не зможе собі хлопця знайти. Тому, доки не пізно, Лесі знайшли жениха. Це не була проблема, бо піврайону були закохані у мою бабусю. Правда, не всі були згодні взяти заміж дівчину, яка кохає іншого. Але той взяв.
Нам ніколи не розповідали, яке у них було весілля: чи просто в сільраді розписались, чи яку гулянку справили – того ми не знаємо. Але знаємо, що новоспечений чоловік пішов за затя – тобто в хату до моєї прабабусі і прадідуся. Хата та – вона і донині стоїть, розвалюється – маленька: кімната і кухня в якій теж спали.
То в кухні поклали молодят, а батьки із 14-річним Лесиним братом Іваном пішли в кімнату спати. Леся із своїм молодшим братом у гарних стосунках була. Казала сестра йому, що не хоче того чоловіка. Спати із ним не хоче… І брат дуже допоміг сестрі.
У першу ж ніч після весілля, а воно взимку було, клеячи дурника, пішов до сестри із новоспеченим чоловіком… у ліжко. Мовляв, у кімнаті пічки немає, і йому зимно. Він хоче спати в кухні! Біля пічки! Біля сестри! Під новою периною, яку молодятам дали, а не під своєю старою…
Отак 14-річний брат кожної ночі здіймав істерику в хаті й лягав у ліжко молодят. Скандалів у хаті не було, бо всі грали за правилами. Батьки уже не лізли, бо тішились, що Леся заміж вийшла за того, хто їм підходив. Чоловік любив Лесю і знав, що легко не буде та що штамп у паспорті не змусить її лягти із ним у ліжко. Тому ні до чого не змушував дружину, а чемно чекав, що з часом вона покохає його. А наразі спали вони на ліжку утрьох: він, вона і її брат.
Хлопець був готовий чекати і добиватись Лесиного кохання. Та він не був готовий до того, що вона і далі буде волочитися зі старим. Що і далі буде бігати до нього, і тепер уже в селі не лише гулящу Леську будуть обмовляти, але і його – дурня, що взяв собі таку за жінку. І він пішов.
Любив, але щось його стримувало
А що Григорій? Чому мовчав? Чому дозволив Лесі вийти заміж? Та він, либонь, втішився. Втішився, що то божевілля врешті закінчиться. Навіщо йому молода коханка? Йому майже 50, йому скоро дітей женити і внуків чекати. Йому б яку вдовицю його віку знайти. Щоб господиня гарна була, щоб його дітей допильнувала і своїх щоб мала. Бо ж навіщо йому дівчина? Вона ж дітей захоче. А які діти, коли п’ятдесятка на носі?!
Але ніхто не міг подумати, що Лесине кохання виявиться сильнішим за все. Вона не боялась передсудів, того, що на неї тицяли пальцем, і далі бігала до свого Гриця…
І він не міг опиратись коханню, але щось його стримувало. Він не хотів занапастити Лесине життя, бо вважав, що вона варта кращого.
Але знову втрутились батьки – просто вигнали Лесю з хати. Сором виявився сильнішим за любов до своєї дитини. (До речі, і перший чоловік соромився вернутись у рідне село – переїхав жити в інше).
Леся поїхала до Львова. У неї там приятелька була. Довго набридати подрузі вона не хотіла, тому влаштувалась на роботу двірничкою, бо їм тоді давали хоч якісь квартири. Григорій намагався забути Лесю, щиро хотів, щоб вона собі когось у Львові знайшла, а вона і не думала його забувати, ні на чиї залицяння не відповідала і була сама.
Минав час, Григорієві діти вирішили вчитись у місті. Вступили. Жили в гуртожитку. Батько часто привозив їм гостинців із села. Якось у центрі він побачив Лесю.
Тепла хустина, куфайка, віник, відро, швабра… У цій жіночці-двірничці Григорій не одразу впізнав найгарнішу дівчину в селі. Але коли вона зняла із голови пухову хустку, коли розкуйовдила своє зібране у хвостик волосся, коли на її посинілому від холоду обличчі з’явився рум’янець, Григорій зрозумів, що не може жити без цієї жінки.
Тихе щастя
Вони одружились. Її батьки були проти. Та і його уже дорослі діти не дуже тішились. Але хто б то питав родичів. Леся уже не маленька дівчинка, якою опікуються мама із татом, а доросла жінка, яка сама заробляє на життя.
Батьки не визнавали цього союзу доти, доки Леся не завагітніла. Григорію минуло 50, він був всього на два роки молодший за свою тещу. Але він у цьому віці став батьком, а теща – бабусею, яка, щойно побачила свого маленького онучка, прийняла підстаркуватого зятя у сім’ю і ніколи про це не пожалкувала.
Ну хіба раз – через три роки після народження свого первістка Леся завагітніла вдруге. Григорію було вже 53 і це мала бути його четверта дитина. Він не хотів! Казав, що старий, казав, що не потягне, казав, що не
доживе до синового повноліття, і наполягав на аборті. Леся була категорично проти, а Григорій наполягав. Перші тижні вагітності минули у сльозах і скандалах. Ніхто не міг вгамувати Григорія: ні теща-одноліток, яка якраз тоді вперше (і востаннє) пожалкувала, що прийняла цього чоловіка в родину, ні вагітна дружина. Знайшла підхід до Григорія хіба його сестра Ориська – Лесина товаришка.
У неї з чоловіком дітей так і не було (там узагалі своя історія кохання: неплідним був він і все життя просив дружину піти в місто – гульнути й завагітніти. Вона відмовлялась. Прожили вони довге і, наскільки це можливо без дітей, щасливе життя. Того дня, коли Петро помер, Ориська, завжди здорова і життєрадісна жінка, збожеволіла і до кінця життя так і не зрозуміла, що сталось).
Отож, Ориська наговорила своєму братові, щоб не переживав: Леся, коли народить, віддасть дитину їм – на село. Звісно, ні Леся віддавати дитину, ні Ориська брати її й не думали. Але Григорій вгамувався. Коли баба Леся народила мого тата, дід, взявши його на руки став просити її, щоб… не віддавала сина Орисьці. От він – батьківський інстинкт. А Леся вирішила докинути хмизу: ні-ні, каже, обіцяли – мусимо, тому збирай речі й вези сестрі подаруночок…
Чи міг тоді Григорій знати, що пильнувати паралізованого після інсульту батька буде наймолодший син, що свої роки він буде доживати з тим, народження якого він так не хотів і боявся?..
Старші Григорієві діти одружились, він допоміг їм купити кооперативні квартири, а вони із Лесею жили зі своїми двома синами. Жили добре. Не заможно. Але вистачало. Жили, як усі. Ніхто і не помічав такої великої
різниці у віці. Зрештою, не різниця у віці лякала інших. По селах колись було дуже багато таких пар. І Лесині товаришки виходили заміж за набагато старших, але за парубків. А не за двічі вдівця із двома дітьми…
Після тих скандалів, які були, коли бабуся завагітніла вдруге, серйозних непорозумінь між ними не було. Хлопці – мій тато і дядько – вчились добре, спортом займались: дядько – кінним, тато – боксом. Після школи – ПТУ, армія, завод, весілля старшого сина і перший Лесин онук.
Того року, коли одружувався мій тато – їхній найменший син, вони святкували 30 років разом. І того року в 55-літньої Лесі діагностували рак. Лікарі давали їй лише кілька місяців, але вона сказала, що не помре, доки
не побачить дитину свого сина – моя мама якраз завагітніла.
Бабуся Леся дочекалась мого народження – 4 грудня. Лікарі казали, що це рекорд – так довго з її хворобою не живуть. Батьки поспіхом готувались до хрестин, щоб бабуся ще була. 3 січня мене охрестили, але бабуся не
поспішала помирати, що не могло не тішити родичів і від чого дивувались лікарі.
…8 березня – день народження діда Григорія. Тато згадував, що цей день у їхній сім’ї ніколи не був жіночим святом. Лесі забували дарувати квіти, її чоловіки не готували для неї сніданку і не прибирали в хаті. Цього дня Леся завжди накривала стіл і усі піднімали келихи за її Григорія.
Того року було не до святкувань дідового дня народження – бабуся лежала в лікарні. Їй приніс квіти її 3-річний онук, мама зi мною тримісячною стояла на подвір’ї лікарні й махала бабусі через вікно; тато, дядьки і дід Григорій – усі із квітами. Лікарі давали їй день-два, а вона після цього щасливого дня ще місяць прожила. Вона дуже любила свого Григорія! Байдуже що різниця у віці була така велика.
Віра, Львів
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
