Сповідь зрадженої коханки

…Вона сиділа на краєчку обшарпаної лавки і, кутаючись у благеньку блискучу курточку, скоса позирала на міліціянтів, які вряди-годи виходили з «дежурки» контролювати спокій на нічній притихлій автостанції.


Чомусь потягнуло підсісти: «Дівчино, вам зле?» Вона підвела очі, й мені аж серце тьохнуло: у тому погляді було стільки болю, що здавалося, ніби він ось-ось вихлюпнеться і знищить каси, лавки, міліціянтів та пасажирів… Біль таки вихлюпнувся – потоками гарячих сліз, що змивали залишки косметики на юному обличчі.

“Маєте вільну хвилинку? – це до мене. – Мушу виговоритися, інакше просто збожеволію. А ви єдина звернули на мене увагу. Бачте, навіть міліції байдуже, що то за одна посеред ночі тиняється. Усім до мене байдуже. А я просто не маю грошей на квиток, щоб повернутися додому. Оце й сиджу тут, може, когось зі знайомих зустріну…” Дівчина говорила й говорила, ніби боячись, що кудись зникну і вона не встигне розповісти найголовнішого.

… До міста Оленка приїхала одразу після школи – будь-що прагнула виборсатися з сільських злиднів і трудоднів. Хотілося красивого життя. Хотілося красивих почуттів. Волі хотілося! Та й мати не надто відмовляла доньку (атож, крім неї, ще чотири роти в хаті на одну зарплату!).

Влаштувалася офіціанткою в один із найшикарніших ресторанів, гадала-бо, що саме там можна вполювати гідного кавалера. На різних шмаркачів, які просто-таки непритомніли, здалеку забачивши її декольте «на дванадцять персон», навіть уваги не звертала. Ну не подобалися їй татусеві синки-мажори. Хотіла бачити поряд надійного, мужнього, єдиного та назавжди…

І таки зустріла принца на лексусі. Звісно, закидав подарунками, квітами. Звісно, вона більше не бігала з тацею між столиками, натомість байдикувала в салонах краси чи тинялася крамницями. Єдине, що не давало спокою – обручка на його безіменному пальці. Він не приховував, що одружений і… щасливий у шлюбі. А Оленка закохалася. По-справжньому. До безтями. І страшенно ревнувала свого принца до дружини.
Врешті змирилася й махнула рукою: коханка то й коханка. Хіба коханки не люди? Аби тільки не кинув… Бо не мислила себе без нього.

“А він… він просто розтоптав мене. Потішився… і… – очі дівчини знов затуманила пелена сліз. – Розумієте, Олег має одну вельми паскудну звичку – надто любить грати в карти. І не завжди виграє. Радше навпаки… А якось він… програв велику суму. І запропонував замість грошей… мене…”

Звісно, Оленка розлютилася. Адже гадала, що таки має місце в його серці. Помилялася… Олег заявив: мовляв, якщо кохаєш – доведи, я ж тебе не кидаю, а лишень… позичаю на тиждень другові. І вона, розчавивши у собі залишки гордості, здалася. Бо кохала.

А через тиждень, принижена і спустошена, повернувшись із добровільного рабства, Оленка …не змогла відчинити двері помешкання власним ключем. Коли подзвонила, на порозі стала якась вульгарна дівуля й на запитання, що вона робить у її, Оленчиній, квартирі, розреготалася: «Чего? Да живу я здесь уж неделю. Олежик это гнездышко для меня снял. А тебя, курица, сюда не звали…» Далі Оленка нічого не чула. Вискочила з під’їзду і впала на траву. Її нудило. Від себе, від слів дівулі, від покидька, який цілий тиждень знущався з неї…

Таки дочекалася, коли під’їде Олегів лексус. Кинулася до коханого, сподіваючись, що то якесь непорозуміння. Але він… відіпхнув її зі словами: «З чужими підстилками не знаюся». Оленка задихнулася від образи: “Ти ж сам мене змусив…» – «Могла й не погоджуватися. А якщо чесно, то ти мені трохи набридла. Йди собі” – і, насвистуючи, почимчикував до під’їзду, прихопивши шикарний букет троянд.

Відчула, як летить у безодню відчаю. Перше, що спало на думку, – бігти на набережну й назавжди зникнути посеред хвиль. Але, уже ступивши на край перил, схаменулася і… розплакалася. На диво, одразу стало легше й захотілося… до мами. Вона простить і зрозуміє. І прийме.

“Оце й сиджу тут. Може, хто з нашого села їхатиме, то грошей позичу… до мами поїду… І ніколи сюди не повернуся. Хоча серце так тужить, рветься на шматки. Йому ж не накажеш…”

Рука якось сама потягнулася до гаманця. Оленка, зашарівшись, крізь сльози витиснула з себе: “Я вам усе поверну… до копієчки… і… дякую…” Затиснувши в долоні папірець з моєю адресою, вона, кинувши прощальний погляд на міські вогні, схилилася на спинку сидіння і… блаженно всміхнулася.

Пригадалося: “Що не зламало нас, те зробило сильнішими…” У тебе все ще попереду, дівчинко. І хай більше ніколи в житті не дістанеться тобі роль зрадженої коханки…

РЕКЛАМА: