Якби я тоді зупинилась! Братику, рiдненький, пробач. Це я тебе вбила…

Батькiвська хата покосилася i почорнiла вiд дощу i снiгу.Сходинки потрiскали i обвалилися, подвiр’я поросло високим бур’яном. Тепер цi маєтки не потрiбнi нiкому.

Нiмим докором вона стоїть край села як нагадування про те, що злагода в родинi важливiша за будь-якi грошi. Якщо її втрачаєш – руйнується все.

Я приїжджаю сюди двiчi на рiк, на роковини батька i матерi. Йду на цвинтар, запалюю свiчки. А далi з важким серцем прямую до хати. Вiдчиняю дверi свiтлицi i просто перед собою бачу на стiнi стару фотографiю пiд склом. На нiй менi сiм рокiв, а Глiбовi – дванадцять. Я мiцно обiймаю брата, свого захисника i порадника, i здається, що так буде завжди.

Приїхав, коли труну опускали в яму

Вiсiм рокiв тому я втратила батька. Вiн помер несподiвано – косив траву у садку, як раптом схопився за серце й упав. Схвильована мама побiгла до сусiдiв, щоб викликали “швидку”. Але медики приїхали запiзно…

А за пiвроку мама злягла. Її розбив iнсульт, i вона навiть не могла самостiйно їсти. Добре, що хоч мову не вiдняло. Пригадую, як у тi днi ми зiбралися на сiмейну раду, щоб вирiшити, як нам жити далi. I зiйшлися на тому, що маму догляну я. А згодом успадкую вiд неї хату.

…Я перебралась у село. В мiстi, у двокiмнатнiй квартирi, залишила 20-рiчну доньку, яка навчалась в унiверситетi. I зажили ми з мамою вдвох. Спочатку Глiб навiдувався до нас щотижня, потiм – раз на мiсяць. Привозив грошi на лiки, якiсь продукти. Я теж у боргу не лишалась – яєць домашнiх покладу, огiрочкiв з
городу, вишень, яблук. А потiм Глiб перестав їздити взагалi.

Маму це дуже засмучувало.

– Подзвони братовi, – просила вона. – Може, щось сталося. Вiн якийсь сумний останнiм часом був. Схуд, зблiд… Боюся за нього.

– Та чого хвилюватися, – втiшала я стареньку. – У Глiба бiзнес, крутиться, мов бiлка в колесi. Часу немає.

Я телефонувала, але Глiб рiдко брав слухавку. А якщо й брав, то наша з ним розмова тривала хвилину-двi. “Щось потрiбно? – питав брат. – Я заскочу на тижнi, грошей дам для мами”. Але вiн рiдко виконував обiцянку. Забув про нас, забув…

Мама пережила батька на 3 роки. Вiдiйшла у вiчнiсть тихо, увi снi. Коли кинулась її ховати – виявилось, що ледь вистачає грошей на труну. Добре, що люди зiбрали грошi – хто по 20 гривень нiс, хто по 50. А Глiб примчав лише на третiй день, просто на цвинтар, коли труну вже опускали в яму. Без дружини, з двома синами. Вiн пiдiйшов до мене. Вибачався, казав, що “застряг” у невiдкладних справах, що не мiг вирватися ранiше. Я мовчки вiдвернулася.

“У нього немає сестри!”

Глiбова дружина Настя з’явилася аж на 40-й день пiсля маминої смертi. Привезла горiлки, ковбаси, солодощiв до поминального столу. I все щебетала, як їй шкода свекрухи, якою доброю була до неї.

Читайте також  Одного разу чоловік йшов повз якийсь будинок і побачив стару бабусю в кріслі-гойдалці, а поруч у кріслі дідок, який читав газету

– А чому ж на похорон не приїхала до доброї свекрухи? – спитала я.

– Та я в лiкарнi лежала, – пожалiлась невiстка.

Я лише всмiхнулась. У лiкарнi! Не iнакше, як знову на курортi засмагала. Он яка струнка i гарна стала, мов школярка. I зачiска модна, волосинка до волосинки вкладена. Одразу видно – щойно з дорогого салону.

Того дня Глiб зi сiм’єю залишився ночувати в мене. Вранцi поснiдали, я пiшла до корови. Раптом бачу, що Настя розмовляє на нашому подвiр’ї з якимось чоловiком у костюмi i краватцi.

– Хто це? – поцiкавилась я.

– Це Настин… товариш, – зам’явся Глiб.

А невiстка пiдвела незнайомця до мене i заявила:

– Так, Андрiй Степанович – справдi мiй давнiй друг. Вiн – рiєлтор. Я подумала, що краще мати справу зi знайомим, щоб не надурили.

Рiєлтор?! Я не вiрила своїм вухам. Тобто вони з братом збираються дiлити батькiвську хату? А як же наша домовленiсть, що все успадкую я?

– Обставини змiнились, – пояснив менi брат. – Розумiєш, так сталося, що…

Але я не хотiла слухати. Весь бiль за маминi сльози, образа за те, що покинув мене наодинцi з хворою, вилились у крик. Я верещала, що це я, а не вiн виносив з-пiд мами, вставав до неї по ночах. Що вiн забув про нас, а тепер, мов коршуни, вони з невiсткою налетiли на спадок. I вигнала їх геть.

Глiб i Настя поїхали. А ввечерi невiстка подзвонила. Я подумала, хоче помиритися. Але вона промовила:

– Любо, ти мусиш визнати, що за законом Глiб теж є спадкоємцем. Подумай, у тебе одна донька i ви маєте двi кiмнати на двох. А в нас – троє синiв i трикiмнатна квартира. Подiлiмося чесно.

– Хочу нагадати, що у вас iз Глiбом лише двоє синiв. Навiщо ти згадуєш його старшого хлопчика вiд першого шлюбу? Ти ж в очi не бачила тiєї дитини. Дiлити? Ну i як?

– Ми перегородимо хату, зробимо два окремi входи. Тобi дiстануться кiмната i кухня. А Глiбовi – iншi двi кiмнати.  Подвiр’я дiлимо навпiл. До речi, лiтню кухню можеш забрати собi.

Її цинiзм вивiв мене з рiвноваги. Але я зiбрала волю в кулак i спокiйно сказала:

– Красно дякую, Настю, що даруєш менi мою лiтню кухню. А своєму  чоловiковi-пiдкаблучниковi передай, що в нього бiльше немає сестри.

– Передам. Що ж… у такому разi зустрiнемося в судi.

I вона поклала слухавку.

“Не хочу, щоб ти доглядала його могилу”

I ми почали судитися. Я ходила селом, збирала письмовi свiдчення сусiдiв про те, що доглядала маму. Взяла у фельдшера виписку з медкарти, зiбрала докупи всi рецепти маминих лiкiв, за якi платила. Односельцi були на моєму боцi. Вони ж бачили, як я про маму дбала. А Глiба всi засуджували, обурювались, як вiн мiг так вчинити з молодшою сестрою.

Читайте також  Герої для всього світу! Італія зворушливо подякувала українським лікарям

На першому засiданнi рiшення щодо нашої справи не прийняли, бо адвокат Глiба просив часу на пiдготовку якихось паперiв. Самого Глiба на судi не було. Я так зрозумiла, що вiн просто затягує справу.

Але ввечерi пiсля того судового засiдання я побачила, як брат вiдчиняє хвiртку.

– Чого тобi треба? – спитала його.

Вiн знiтився, так i залишився стояти за парканом.

– Настю, нам треба поговорити…

– Нема нам з тобою про що розмовляти. До побачення!

– Настю, зажди! Серце менi болить, що ми з тобою так…

– Серце? А воно в тебе є?!

Якби я тодi зупинилась, якби вислухала Глiба, вiн би жив. Але я рiзко обернулася i пiшла геть, не знаючи, що це наша з ним остання зустрiч.

Через 2 мiсяцi знову вiдбувся суд. I знову брат не з’явився. Я вирiшила, що досить водити мене за носа i поїхала до нього.

Дверi менi вiдчинила Настя, вся у чорному. Серце обiрвалося: “О Господи, що сталося?” Вона недобре усмiхнулась, вийшла на сходову клiтку i причинила за собою дверi:

– Прийшла до брата? Пiзно. Глiб помер. Наступного дня, як повернувся вiд тебе. Що ти йому тодi наговорила?

– Нiчого… Та ми взагалi не говорили.

– То вже й не поговорите. Iнфаркт… Подумати тiльки, йому ж лише 55 рокiв було. Нiколи не нарiкав, що серце болить, а тут… – Настя заплакала.

Я спробувала обiйняти невiстку, проте вона вiдсахнулась вiд мене:

– Не треба мене жалiти. I маєткiв твоїх не треба, забирай усе. Ми ж хотiли пiвхати продати, щоб з боргами розрахуватися. Глiб взяв кредит у доларах, а тут – криза. I я ще й захворiла, на бiду. На, дивись!

Вона зняла чорну хустку, i я побачила, що Настя майже лиса – на її головi ледь пробивались рiденькi волосинки.

– Рак, курс хiмiотерапiї пройшла, – пояснила Настя. – Тому Глiб на похорон спiзнився, коло мене три ночi сидiв пiсля операцiї. А тодi, на маминих 40 днiв, я в перуцi була. А ти думала, салонна зачiска, правда? Я ж бачила, як заздрiсно зиркаєш на тi штучнi льоки. Глiб наказав менi мовчати про нашi проблеми, щоб вас з
мамою не турбувати. А ти… Ти мене завжди ненавидiла!

– Чому ти не сказала менi, що брат помер, на похорон не покликала? – тихо спитала невiстку.

– Так у нього ж нeмає сестри. Це твої слова, Любо! Я поховала Глiба на мiському цвинтарi, а не бiля ваших батькiв. Не хочу, аби ти доглядала його могилу. Iди, не муч мене…

Я продала корову, роздала людям курей i поїхала жити до доньки. А через рiк моя Свiтлана вийшла замiж за поляка, тепер пiд Жешувом живе. Я сама лишилась у тiй мiськiй двокiмнатнiй квартирi.

Кiлька разiв телефонувала Настi. Просила, аби забрала батькiвську хату, продала, з братовими боргами розрахувалась. “Нi,– каже. – Не хочу. Вiн за тi маєтки життям заплатив. А боргiв я вже не маю – викупили Глiбiв бiзнес разом з кредитом. Ще й на лiкування менi трохи залишилось. Я добре почуваюся, лiкарi говорять, що житиму. Так що нiчого вiд тебе не вiзьму. Зрештою, маму справдi ж ти глядiла, так що все чесно. Хата – твоя”.

Читайте також  Дівчинку знайшли напівживу:17-річний хлопець намагався вбити молодшу сестру

Так i стоїть та халупа, валиться. Я навiть не переоформила на себе документи. Не можу я в нiй не те що жити, менi зайти туди боляче. Як побачу фотографiю на стiнi, де ми з братом разом, аж серце крається. Ми ж завжди такими дружнiми були!

Пам’ятаю, як малою розбила батькiв радiоприймач, а брат узяв провину на себе. Ох i дiсталося йому тодi… А ще згадую, як у ставок упала з мiсточка, а Глiб кинувся у воду i витяг мене. Зняв з мене мокрий одяг, вiддав свою сорочку i светра. Так i бiг додому в одних штанях, до пояса голий. А надворi кiнець березня був. Менi нiчого, а брат запалення легенiв пiдхопив, в районну лiкарню його забрали. В школi стiльки часу пропустив, що на другий рiк його залишили. Це ж через мене все.

А потiм… Хiба не Глiб допомiг вступити до iнституту моїй Свiтланцi? Чоловiк покинув мене, ще як дочцi 2 роки було, то вона Глiба до 5 рокiв татом кликала. А вiн їй справдi за тата був – стiльки ляльок надарував, одягу, взуття. I путiвки до моря купував нам з донею щолiта.

Щось зламалося мiж нами, вiдколи Настя в нього з’явилася. Так, вона не помиляється – ми з мамою справдi її нiколи не любили. За те, що вiдбила Глiба в першої дружини, а там дитина лишилась. Зухвалою була ця Настя, надто вже крутила моїм братом на всi боки. Але хiба це моя справа? Хай там як, а Глiб її любив. А менi
треба було мудрiшою бути, не вестись на iнтриги невiстки. Я ж старша вiд неї на 10 рокiв, повинна краще життя знати.

Чому я дозволила невiстцi стати мiж мною i братом? Чому терпiла, коли вона пхала носа в нашi справи? Чому взагалi зважала на неї? I чому не вислухала Глiба тодi, бiля хвiртки? Якби ж я знала, в яку бiду вiн втрапив… Та я б вiд своєї частки спадку вiдмовилась, аби йому тiльки допомогти. Нiколи собi цього не пробачу!

Жоднi маєтки не вартують наших сварок, нервiв, розбрату в родинi. Як пiзно я це зрозумiла. Тепер хоч плач, хоч кричи, а брата не повернеш.

Глiб часто приходить до мене увi снi. Нiби знову, як 40 рокiв тому, ми бiжимо, мокрi й холоднi, селом, я – у братовому светрi, а вiн до пояса роздягнений.

Я прокидаюся i плачу. Братику, рiдненький! Пробач. Це я тебе вбила…

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.