Весілля співало, вигравало, танцювало. Під стіною на лавках сиділи старі баби, раз по раз витираючись кінчиком хустини. На подвір’ї бігали діти і не зводили з нареченої захоплених поглядів, намагаючись доторкнутися до її вельона. Дружба у вишитих рушниках давав розпорядження, а господині заклопотано носили наїдки в шалаш. Лише одна з них щоразу поглядала на вулицю, її непокоїла єдина думка: прийде чоловік сам чи з коханкою?
– О-о, йдуть уже гонде-во, – перешіптувалися баби на лавочці під шалашем. – Ти гляди, за ручки тримаються і не встидаються! Люди милі, світ, їй-бо, перевернувся! Шоб то з полюбовницею прийти на весіллє! Тьху!
Баби свердлили своїми колючими очиськами пару, яка заходила у двір під весільний марш музикантів. Чоловік був непоказний, невисокий, але жвавий, непосидючий. То до того підійшов привітався, то вже з іншим, сміючись, пообнімався. А його супутниця вражала красою. Зелені очі, підфарбовані чорні вії, густе каштанове волосся, що спадало хвилями на плечі. Вона йшла гордовито, зрідка вклоняючись до знайомих.
– Люсю шкода, на те все мусить дивитися, – не вгавали баби.
І справді, Люся, коли бігла з тарілками від кухні до шалаша, запримітила, як зайшов у двір її Микола з коханкою. Вмить на очі навернулися сльози. Поставила ті наїдки де бачила і прожогом вибігла у садок подалі від людей, від того галасу. Зіперлася на стару яблуню, ховаючись у її вітті, й ледь стримувалася від ридань. Таки прийшов не сам! Не повстидався людей, своїх дітей. Син і дочка вже школу закінчували, тож добре розуміли, що сталося у батьків. Це ж треба знайти молодесеньку коханку і, не криючись, із нею жити! Хай то було б місто, там ніхто ні до кого не має діла. А тут село – всі, як на долоні!
…Від людей знала, що до новенької бухгалтерки ходить її чоловік. Він працював бригадиром на тракторній. Ото частенько забігав у контору і, певно, там вподобав собі цю Свєтку. Сюди, у їхнє село, приїхала з дитиною на руках, хоч ніколи заміжньою не була. Жіночки не раз наказували: «Люсю, остерігайся, та нова бухгалтерка вже накинула оком на твого Колю, либонь, чимось приворожила. Кажуть, у неї баба в сусідньому районі ворожка знана». Правда то чи ні, але як п’ять років тому Микола пішов на роботу, так до цього часу не повернувся додому. Не розуміла, що сталося, чим перед ним завинила. Бігала до нього на бригаду, просила одуматися, плакала. Казала, що діти крепко переживають, що без його золотих рук господарка пропадає. Та марно. На ходу мовчки кинув ненависний погляд, ніби не було між ними отих щасливих п’ятнадцяти літ. Сів у «бобика», а тоді відрубав:
– Не зачіпай Свєту. Її люблю більше за життя, – і з шаленим гуркотом рушив з місця, здіймаючи куряву.
Краще б змовчав, краще б нічого не казав, як мала чути ті осоружні слова. Потім подруги, з котрими їхні чоловіки ділилися «по секрету», переказували, як Коля на п’яну голову вихваляв бухгалтерку: «Хай не вміє борщу зварити, зате в ліжку добряче нагодує».
Пригадує, як пішла до тої ненависної розлучниці у хату, поки Микола їздив на нараду в район. Серце калатало від хвилювання, здавалося, от-от вистрибне з грудей. Довго стояла на східцях, нібито струшуючи сніг зі свого пальта, бо роздумувала, чи до пуття все робить. Мить сумнівалася, а тоді рвучко взялася за клямку: хто, як не вона, захистить себе і своїх дітей? У Свєтчиній хаті було затишно і тепло, ніс лоскотав запах свіжоспечених пирогів, у грубці тріскотіли дрова. Зайшла, зіперлася об одвірок.
– Добрий день! – важко дихнула.
Побачивши Люсю, Миколина коханка зло зиркнула і відвернулася до плити.
– Я прийшла поговорити, – крізь сльози промовила Люся.
– Бачу, не сліпа, – коханка буркнула. І далі мовчала.
– Відпусти Миколу… Діти переживають за батьком… Ти теж мати… – Люся, запинаючись, підбирала слова. – Змилуйся, молю тебе! – і раптом упала перед нею на коліна.
– Встань! І запам’ятай: його на ланцюгу сюди ніхто не приводив. Сам захтів. І на цьому крапка. Забирайся з моєї хати!
Кволо підвелася. Обвела її помутнілим поглядом і вийшла. Хустка сповзла з рано посивілого волосся на плечі, пальто забула застібнути. Так і брела, розхристана, засніженою вулицею й не бачила за горем дороги.
…Вийшла зі своєї схованки під яблунею, втерла сльози і, посміхаючись, побігла до жіночок на кухню. Ніхто, а тим паче коханка, не повинні бачити її гризи. Впевнена: Микола колись вернеться до неї. А коли? Вже минуло п’ять років. Та вона буде чекати його до смерті, хоч і сватався не один чоловік. Ніхто інший їй не потрібен.
З тої пори, відколи Микола пішов з хати, спливло десять літ. Люди переказували, що покинув роботу в колгоспі, став їздити на заробітки, бо коханці треба грошей, одягав її, як лялечку, і навіть почав будувати їй хату, щоб не жити у старенькій халупі. Коханчину дитину глядів як рідну, а от до своїх забув дорогу. Люся не просить грошей, а хоче, аби спитав, поцікавився їхнім здоров’ям. Так ні. «Колись йому дійде до голови», – все-таки сподівалася. І цей час настав.
– Люсю! – гукнула із самого ранку через паркан сусідка. – Ти знаєш, що твого Миколу повезли в больницю? Його параліч розбив.
Ноги підкосилися від почутої новини, перед очима попливли кола, а в голові пульсувала одна-єдина думка: скоріш до Миколи! Зібралася нашвидкуруч, попросила сусідку пригледіти за хазяйством, бо хтозна, як довго пробуде біля хворого чоловіка.
У лікарні її Микола лежав непорушно, із закритими очима. Як сіла біля нього, так і не вставала. Доглядала, як за малою дитиною, і молилася про його одужання. Але дива не сталося. Він помер через тиждень. Та одного разу прийшов до тями. Розплющив повіки, з очей потекла сльоза. Пересохлими губами беззвучно прошепотів:
– Прости…
Свєтка так жодного разу і не провідала хворого коханця. А незабаром біля її хати, яку своїми золотими руками зводив Микола, хазяйнував уже інший чоловік.
Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
