Сповідь. Своя чужа хата

Тепер Галина часто згадувала покійну маму, її гірку усмішку, коли вона з’явилася у рідній хаті з дитям на руках.

«Ти хоч уявляєш, дочко, як то ростити дитя без батька? Хіба мало тобі було сирітського дитинства, коли батько покинув нас, щоб і синові своєму таку ж долю постелити?» – захлиналася матір слізьми. Галина благала неньку простити їй за сором і людські пересуди, які доводиться їм пережити. Запевнила: вони обидві іще будуть гордитися Гордійком. «Мені – тридцять шість, а щастя обминає мене, матусю. Тепер маю для кого жити».

Хлопчик ріс слухняним, вихованим, щебетливим. Та зі свого першого шкільного дзвінка повернувся Гордійко у сльозах: «Вчителька сказала, що хлопців з таким іменем не лишень у школі – у всьому селі більше нема.



Чому ти так назвала мене, мамо?». «Бо ти – моя гордість синочку, тому й Гордій», – заспокоювала хлопчика Галина, ніжно гладила по кучерявій голівці.

Вчився Гордійко легко й охоче. Закінчив технікум, одружився. Галина раділа – у заможну родину потрапив син. Свати окрему квартиру дітям купили.

Вона, звісно, теж, чим могла, їм допомагала. Заради дітей худобу, птицю тримала. Щотижня автобусом передавала до Тернополя важку сумку. Щоправда, у гості її чомусь не запрошували. Онукові Максимкові уже чотири роки виповнилося, а бачила його один-єдиний раз, іще немовлям. Гордій привозив подивитися.

Нещодавно син машину купив. На вихідні обіцяв навідатися. Продукти забере. Слава Богу, не доведеться їй тепер півтора кілометра сумку до автобуса нести. Галина вирішила попри всю свою жагучу материнську любов – на цей раз скаже Гордієві все, що думає. Спитає, чому невістка її не навідує, чому Максимка стільки часу до неї не привозять. Врешті, чому до себе її не запрошують. Дарма, що восени їй шістдесят виповнилося – дякувати Господу, що дає їй сили і себе, і господарку обійти. І в хаті, і на подвір’ї у неї – чистенько, гарненько. Не осоромилася б, якби покликали погостювати. Новий костюмчик давно собі купила для такої події, але…

Гордій уважно слухав маму. Він не чекав такої розмови. Щоки його палахкотіли – ви праві, мамо. Але Галина, мовляв, мала б також його зрозуміти, адже дружина з інтелігентної сім’ї і він завжди боявся, що Галина при ній не так себе поведе, чи якесь слово лишнє скаже…

Галина не вірила: невже ці слова вона чує від улюбленого сина? Серце її розривалося на шматки. Отже, він соромиться своєї матері? Увечері, коли автівка сина зникла за поворотом, у сльозах пішла до сусідки.

«Не плач, Галино. Тепер діти інші, ніж ми були. Доти маєш дитину, допоки не одружиш її. А потім – вона уже не твоя. По собі знаю. Моя Наталка завжди слухняна була, а відколи заміж вийшла – нехтує моїми порадами, танцює під зятеву скрипку. Заспокойся, бережи себе», – повчала сусідка.

Усю ніч Галина не спала. Мов кадри з кінофільму, пролітало перед очима її життя. Коли працювала на текстильному комбінаті, закохалася, завагітніла, а коханий Василь виявився одруженим. Його дружина перестріла Галину біля прохідної. Розлюченою тигрицею накинулася на неї з кулаками, шарпала за косу, обзивала найогиднішими словами: «Прокляну тебе! Разом з твоїм байстрюком прокляну! Щастя ніколи тобі не буде!».

Осоромлена, знищена повернулася вона тоді у село. До матері. Десять років минуло, як поховала вона маму, а їй і досі вчувається її голос, ввижається її постать на квітнику. Їй і нині так бракує мами! Хоч сама уже бабуся…

Коли через кілька днів Гордій знову навідався, Галина здивувалася, бо він мав би приїхати перед Великоднем. Щороку для них пасочок напече, яєць наскладає, птицю заріже.

– Не знаю, як сприймете мою пропозицію, мамо, але подумайте самі – скільки у тому селі вам мучитися, скільки у гумаках ходити? До міста вас заберемо. Валя моя – не проти. Максимко у садочку часто хворіє – то й сидітимете вдома з ним. Звісно, хату саму не залишимо. Ви ж самі казали, що хата доти живе, доки у ній панує життя. Я уже й покупця знайшов. Що скажете, мамо?

Галина не раз любила давати комусь поради, а собі зарадити – не змогла. Мов під гіпнозом підписувала папери у нотаріуса, роздавала сусідам речі, які Гордій не хотів забирати, вперше у своєму житті заходила у ліфт нового помешкання…

Минали місяці, роки… У Гордія з Валею народилася іще маленька Ілонка, але сили возитися з нею, як колись із Максимком, у Галини уже не було. Пила пігулки від тиску, часто стискало їй серце, боліли ноги. Вона помічала сердитий погляд невістки, коли натирала розпухлі суглоби, чула її буркотіння, коли відмовлялася їхати на дачу.

«Відвези її у притулок. Там і чисто, і лікарський нагляд є. бо що робити з нею будемо, коли зляже?» – ненароком одного дня почула Галина слова невістки. І знову, як під гіпнозом, складала вона у клунок свої речі, рахувала скупі заощадження, сідала в автобус, що віз до рідного села. Довго простояла біля рідних воріт, доки відважилася зайти у хату.

Господар, одинокий чоловік, якому продала свій маєток. Широко відкрив очі: «Це ви, Галино? Що сталося?» Жінка незчулася, як впала перед ним на коліна.

«Не проганяйте мене, благаю! Хоч сили мої тануть – все ж служити вам буду. Мені більше нема куди йти!» У її очах було стільки болю і розпачу, що господар пустив її в дім. За свою хату Галина щомісяця відраховувала Степанові, так звали чоловіка, певну суму. Варила, пекла, годувала птицю. Він сам обробляв город, доглядав сад. Разом яблука на сушеню нарізали, сік заготовляли… А одного весняного дня, коли поштарка принесла Галині пенсію, Степан не взяв у неї грошей: «Ми стали однією сім’єю. Тобі не здається, Галино? І хоч нам обом скоро по сімдесят – давай, поберемося?»

Галина зашарілася, зарум’я­ни­лися, як у молодості її щоки. Степан такий ввічливий, добрий, щирий з нею. А Гордій, її єдиний син, про неї забув. Не знає, скільки ще літ наміряв їй Бог, але хай усе буде по-людськи, по-божому. І вона погодилася. Так у своїй чужій хаті вона знайшла нарешті своє щастя. І тепер уже знає напевно – любити ніколи не пізно. І своя хата, як люди кажуть, дійсно – своя правда…

Марія МАЛІЦЬКА

Джерело.