Андрій Середа в Івано-Франківську: «Нормальна людина, створена природою і богами – вона може все»

«Кому Вниз» — українська рок-група, створена 1988 року в Києві.

Стилістику команди фахівці визначали як готичний фольк. Колектив, своєю творчістю, значно вплинув на подальший розвиток київської, та загалом національної сцени готичного та фольк металу, а також сприяв появі вітчизняних виконавців українською мовою.



Протягом тривалого часу учасник українських та міжнародних музичних фестивалів, зокрема «Червона рута», «Рок-Екзистенція», «Бандерштат» та «Wave-Gotik-Treffen».

Наш співрозмовник – незмінний лідер групи Андрій Середа.

 Скільки років вже існує «Кому Вниз»?

Двадцять дев’ять років. Вже можна одружуватись.

Чи мінявся за цей час склад групи?

В жодному разі. Ми унікальні навіть не музикою, а тим, що ми єдина (здається) в Україні команда, яка не змінювала склад. У нас могли померти, але це не дивина, тому що ми достатньо довго на сцені.

Скільки альбомів записала команда за час свого існування?

П’ять. Окрім того є повтори, є живі альбоми, але номерних – п’ять.

Невелика кількість альбомів за десятки років існування – це, я б сказав, характерна риса майже всіх українських рок-груп. З чим це пов’язано?

Я не знаю, як там інші команди… Є такі, що випускають і більше альбомів, але, скажімо, Мелвілла знають тільки по роману «Мобі Дік», а більше й не потрібно.

Ваш перший альбом «Падая вверх» був повністю російськомовним. Що спонукало перейти на рідну?

В нас три пісні українською були ще до створення «Кому Вниз». Просто ми починали тоді, коли йшла атака на всіх цих мудаків (на всю ту совдепію). Тут мова не йшла про повертання додому. Ми дуже довго вчилися робити заради чогось. Тоді ми робили проти чогось. Тим більше що й дотепер в Києві (я вже не кажу про Схід) рідна мова не є буденністю. І це дуже погано.

Мова є коштовністю, а коштовність ти не виносиш на люди. Ти можеш тримати її вдома, розглядати, обіймати… І от тоді, коли ми починали, до мови було чисто приватне, чисто родинне почуття. Ти був посвячений в українську мову, а до буденності воно не доходило й досі не дійшло по всій Україні.

Ви чи не перша рок-група, котра почала писати пісні на вірші Тараса Шевченка. Чому до вас цього не робили?

Чому не робили? Є така група з Дніпра «Сад». В них своє бачення. Кілька пісень свого часу зробив Олександр Тищенко з групою «Зимовий сад». Наше ж бачення Шевченка відрізняється від того, що робив «Зимовий сад». Вони шукали ліричного Шевченка. І це добре, бо якщо чоловік ліричний, коли треба, це ще більше підкреслює чоловічність. Ми ж обрали «ударну систему» Шевченка, ту його бунтівну сторону, яку ми всі знаємо і за яку його любимо.

Ваші власні поетичні тексти, як на мене, стилістично перегукуються з поезією Тараса Шевченка. Хто для вас особисто Тарас Шевченко?

Друг дитинства. Коли я був малий, то батько мені читав «Гайдамаків». Коли я вже сам навчився читати, то «Гайдамаки» були для мене чимсь знайомим. Я взагалі читав Шевченка, як інші діти читають казки. Це був нормальний мій стан в дитинстві – читати Шевченка, чути Шевченка. І тому, можливо, я, вже живучи в темпоритмі його віршів, переніс цей темпорит на власні тексти. В мене є улюблені поети (Ольжич, Маланюк), яких би я заспівав, але я не можу знайти той їхній темпоритм, їх ритмічну структуру… І, от бідкаюсь… Але ми білі вічні, тому ще знайдемо.

Як ви гадаєте, чому твори Шевченка так органічно лягають на українське сьогодення?

Як будь-яка класика… Навіть якщо там вітрильники ходять, а не атомні пароплави, все одно воно тебе братиме, якщо талановито написано. Там немає (попри конкретні образи) точечного змісту. Там присутня широта. Як сам Шевченко писав «шлях широкий». І тому воно до всього може підійти…

Чому довгий час акцентувалося саме на певній неприкаяності Шевченкової поезії?

Можливо це була спеціальна ідеологічна направленість совдепії – акцентувати на українській неприкаянності. Нормальна людина, створена природою і богами – вона може все. Вона може і поплакати, і посміятися, і забити якусь сволоту. А може й покаятися, якщо захоче. Є дуже класний твір (не Шевченка, а Василя Шевчука) «Побратими, або пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою». Там була дуже класна фраза, коли козак співав думи іншим козакам на Січі – «Козаки стояли мовчки і плакали. Так плачуть скелі, камінь». Так що навіть сльози Шевченка – це скелі та камінь.

Ви нещодавно зачитували маніфест правих сил? Позиціонуєте себе українським правим?

Ми завжди підтримували правий рух, тому що це єдина сила, яка спроможна вивести Україну в тотальну незалежність. Поки ми до цього не прийдемо, наша країна не буде повноцінною державою. Ми обов’язково маємо пройти цей шлях.

Чи повинні творчі люди розмінюватися на політику?

А це не політика. Це – життя. У нас в Україні все в купі й тримається досить органічно. У нас кожна людина, кожний водій таксі – вони всі політики. У нас соціально активні люди. Багато є істеричок (звичайно), але без них також неможливо – світ не може розвиватися ідеально.

Напевно не всі знають, що багато рекламних (в тому числі політичних) роликів «говорять» вашим голосом. Це для вас ще одна сторона професії актора, чи підробіток?

Якби я вважав це підробітком, я вже давно там не працював. Це дуже цікавий фах і я завжди залюбки згадую Квітку Цісик, яка озвучувала добрячу кількість американських роликів. Свого часу компанія «Ford» навіть створила єдину (першу і останню) відзнаку спеціально для Квітки Цісик, яка залишалася єдиним голосом цієї автомобільної компанії. Тому так – я озвучую. Немає паралельного життя в однієї людини – все що я роблю, воно моє.

Якщо ж говорити про політичні ролики, то я озвучував лише ролики Ющенка, тому що всі ми тоді повірили в нього. Хто каже, що не покладав великих надій на цього президента, той лукавить. Ми вперше бачили розумну людину. Те, що він виявився заслабким – це нас вже не обходить, тому що свою справу ми вже зробили – планка суспільних потреб виросла до нормальної висоти і ми, слава Богу, не падаємо нижче.

Ви також озвучували персонажа мультика «Тачки» та, здається, «Телепузиків», а як з ігровим кіно? Пригадую був такий фільм «Кому вгору, кому вниз», в якому «засвітилася» група. Це був єдиний такий досвід?

Ні, в мене був фільм «Натурник» класного режисера Віктора Василенка. Там я зіграв роль, яка до сих пір мені довподоби. А все інше ставалося випадково, тому що ми орендували залу при кіностудії Довженка. І ліниві режисери не хотіли шукати акторів – вони вилазили на перекур, бачили якесь обличчя й одразу пропонували знятися. Спочатку було цікаво. Але воно забирає багато часу. Власне, тому я в певний момент і пішов з театру. Я не можу бути під керівництвом якогось режисера, бо маю своє бачення. Насправді, я не якийсь там віслюк, який проти всього, просто – не співпадало.

Що вам дає гра в п’єсах Леся Подерев’янського?

По-перше – ми всі виросли на його п’єсах. Певний час я навіть не міг повірити, що Подерев’янський ще живий – настільки було враження, що він існує вже вічність. Спочатку це був тваринний інтерес – просто побачитися, познайомитися. А з іншого боку це був блат, бо режисер, який ставив ці п’єси – ми з ним разом вчилися в театральному. Він перевіся на режесуру, а я залишився на акторському. Тобто, я був задіяний в двох п’єсах – «Павлік Морозов» та «Сни Васіліси Єгоровни». Це було задоволення, тому що на сцені відбувалася така суцільна чортівня, тому що там лише трошки акторів – а все інше «кодло», кого там тільки не було… Що цікаво – коли ти забував текст, то публіка тобі допомагала. Словом, це було таке згуртоване дійство. Дуже весело було.

 Чим відрізняється вихід на сцену в якості музиканта від виходу на сцену в якості актора?

Нічим. Це дуже велике переживання. Дуже великі нерви. Я навчився дечому в Чарлі Чапліна (завдяки його автобіографії). Він писав, що якщо тебе тіпає від нервів перед виходом на сцену – не пручайся, відпусти, нехай воно тебе з’їсть і ти вже вилізеш на сцену заспокоєним – ти обдурюєш нерви. Тому ми мало бачимо ті прекрасні міста, де буваємо. Спочатку ми настроюємось на виступ, а потім рвемося додому. Я тільки назви міст пам’ятаю і все…

Українська рок-музика фактично не інтегрована в український (нехай кволий та все ж) шоу-бізнес. Чи маєте надію на зміни, чи вже змирилися з таким станом речей?

Почнемо з того, щов нас немає шоу-бізнесу (навіть кволого). Все те, що намагається себе так називати в дуже примітивному стані. Взяти хоча б всесвітній фестиваль  Wave-Gotik-Treffe, на якому ми виступали тричі, то там протягом чотирьох днів виступає близько 150-ти команд з усього світу, які грають готичну музику. Якби українські медіа (продажні) були хоча б трошки зацікавлені в таких рухах (щоб була якась взаємодія), вони б зрозуміли, що готичний рух це не якийсь Rammstein, які себе іноді жартівливо позиціонують з лівим рухом (вони приколісти, за що ми їх і любимо).

Насправді, ми взагалі не інтегровані в світому музичну хвилю, у нас немає зв’язку з цими людьми. Ми навіть не знаємо, як працюють нормальні студії звукозапису. В нас була нагода поїхати в студію тієї ж Квітки Цісик, щоб побачити, як все робиться, але не склалося – вона відійшла в українську Вальгаллу раніше.

Чи допомагаєте якимось чином молодим рок-музикантам?

Спеціально ми нічого не робимо. Ми не вчителі в плані педагогіки. Але якщо якійсь команді потрібний мій голос (не в сенсі співу, а як інтро), то це робиться залюбки. А, з іншого боку, ми не віримо в команди, котрі існують менше п’яти років. Тобто, якщо музиканти разом витримують цей тривалий час, то тоді це вже можна назвати командою, а не якимось проектом.

Оскільки українські рок-групи й надалі залишаються поза межами телеефірів, то може (як людина близька до цієї сфери) назвете кілька (на вашу думку) перспективних молодих українських рок-груп, на які варто звернути увагу?

Я не дуже розумію поняття молодих груп, тому що це штука не фізіологічна. От, скажімо, Павло Нечитайло існує тисячу років, але його нова команда «Запаска» – вічно молода і вічно цікава. Це синоніми – молодий, отже привабливий.

Коли думаєте вийти на пенсію, чи рок-н-ролл це в крові і це назавжди?

Ми, білі, не вмираємо. Ми живемо вічно, як мінімум.

Готи посміхаються?

Готи посміхаються, але серед готів. (Сміється)..