“Лікарі сказали, що залишилось жити лічені місяці і він…”: Історія, яка доводить до сліз. Чоловік просто…

Лiкарi сказали моєму татові, що йому залишилося жити два-три місяці. Він все це мовчки вислухав.

А потім купив собі три сірникові коробки і щодня витягував звідти по сірнику. Щодня він із цього починав день. Він міг самостійно ходити і обслуговувати.

Але ми всі бачили, наскільки зосередженим він став. Його цікавила кожна деталь, повз яку він раніше просто неуважно проходив. Наприклад, він полагодив старі праски, вимикачі.



Робив у хаті все, що лише міг. Ніби хотів зробити якнайбільше корисного для своєї родини.

А коли гуляв із нами на природі, радів кожному листочку більше, як усі ми. Помічав найменші зміни в природі. А ми в той час дуже уважно стежили за його станом: щоб він не знeпритомнів, щоб раптом йому не стало дуже зле. Але всі дружно вдавали, що все гаразд, сміялися, жартували.

Сміх має завжди бути присутнім в нашому домі! – таким було наше гасло. І якщо ви думаєте, що це виглядало штучно, то дуже помиляєтеся. Виявляється, досить побачити усміхнене обличчя рідної людини, як і сам скидаєш нaпругу і починаєш мимохіть посміхатися. Батько знав, як для нас важливо бачити його радісним, тому ми останнім часом не бачили ані тіні сумніву на його обличчі. Адже це означало, що криза поки оминула його життя.

Що менше сірників зоставалося в коробці, то більш зосередженим ставав наш батько. Але завжди в доброму гуморі. Він, хвoрий, намагався розсмішити нас, в яких були всього-навсього якісь дрібні непорозуміння на роботі чи в черзі.

І що менше ставало сірників, тим частіше завмирало і наше сeрцe. Кожен довго не міг заснути у своєму ліжку, а серед ночі часто прокидався від жахливих сновидінь. Ми всі ходили по квартирі, намагаючись не зранити одне одного втомленим поглядом чи не обережним словом.

І раптом сірники закінчилися. На кухонній шафі стояли три порожні коробки. А батько був живий! Минув тиждень, а він все ще був із нами. Минув місяць, потім другий, третій! А він все ще жартував, кпив із нашого поганого настрою, якщо він траплявся з нами колись.

І ось вже десять років минуло від того сірникового періоду. А наш тато живий! І, як свідчать медичні обстеження, його стан покращився. Лікaрі кажуть, що сталося диво. Таке буває, нічим пояснити це неможливо.

Зараз наше життя наповнене. Кожен день для нас – нове свято. Незалежно від того, що трапилося цього дня. Ми живемо вже в різних квартирах, в різних кінцях міста. Але до тата з мамою сходимося на вечерю. Завжди, коли це можливо. Обговорюємо події минулих днів, плануємо щось на майбутнє. І неодмінно беремо із собою і своїх дітей, коли тільки є змога.

Ви не уявляєте, якою щасливою родиною ми стали! Ми, які раніше нарікали на злидні, а деколи й на непорозуміння в сім’ї. Ми, які тільки й мріяли мати кожен свій куток, щоб відпочити одне від одного.

Джерело.