“Колись мама тобі розкаже”: хвороба сина змусила шукати чоловіка-зрадника

У палаті тихо і сумно. Усі порозходилися на вихідні додому. Ольга з сином залишилися одні. Вони ще довго будуть слухати цю лікарняну тишу. Ольга тепліше вкутує виснажене тільце хлопчика. Добре, що Василько заснув.



Лікар каже: сон для сина – зараз найкращі ліки. А ще потрібно робити переливання крoві. У Василька – рідкісна четверта група, до того ж резус мінус. У неї, Ольги, зовсім інша.

– Шукайте батька, він – найліпший донор. І все буде з вашим сином гаразд, – літній лікар підбадьорював Ольгу.

Добре йому казати: шукайте. Ольга давно викреслила цього чоловіка зі свого життя. Василькові ще й року не було, як вони з Ігорем розлучилися. Усі дивувалися: як це, така любов була.

Вона нікому нічого не пояснювала. Просто забрала сина, свої речі і повернулася до батьків. Ігор просив, благав її залишитися, зрозуміти і простити. З ким не буває. Справді, у тому відрядженні він познайомився з однією жінкою. Робочий день переріс у вечірній флірт. Нічого серйозного, аби продовжувати подальші стосунки, не було. Звідки, як вона дізналася потім його домашню адресу, телефон – незрозуміло. Її лист та дзвінки – для нього така ж несподіванка, як і для неї, Ольги.

Ольга не повірила подібним поясненням. Не зрозуміла, не простила – не змогла. Справді, любила Ігоря донестями. А після цього листа від незнайомки, у якому та з ніжністю згадувала подробиці їхнього з Ігорем побачення, ніби щось обірвалося всередині і ту порожнечу уже не заповнити ніколи.

Спалила за собою всі мости. Не спілкувалася з Ігорем, не відповідала на дзвінки. Навіть із сином не дозволила бачитися.

І ось тепер ця біда, ця несподівана хвoроба. Вона б віддала синові усю свою крoв по краплині, тільки б не бачити змучених дитячих очей, худеньких рученят, що безсило розкинулися на лікарняній подушці.

І все-таки треба щось робити. Завтра до Василька приїде бабуся, посидить біля хлопчика. А вона буде шукати Ігоря. Скільки ж це часу вони не бачилися? Майже десять років.

Він не змінився. Хіба зблід, розгубився, побачивши Ольгу у дверях свого кабінету.

– Прости. Якби не Василько.

Не могла говорити. Намагалася не плакати, обіцяла ж сама собі бути сильною. Насправді відчувала, як останні сили покидають її. Була просто жінкою: втомленою, слабкою і беззахисною.

Міцні чоловічі руки пригортали Ольгу до себе. Як колись. Ольга уже не соромилася сліз. А він не боявся сказати, що і досі один. Що любить її дотепер.

До Василька вони приїхали разом. Невдовзі хлопчик став одужувати – хвороба помаленько відступала. Тепер їх було троє.

– Ми з тобою однієї крoві, – сміявся Ігор, вітаючись з сином. – Пам’ятаєш, як в Мауглі.

– Тому що ти віддав мені свою крoв, так? -запитував Василько.

– Не тільки. Ми з тобою справді однієї крoві. Колись мама тобі про це розкаже. І про те, як я довго на вас чекав.

Ось такі, іноді несподівані повороти долі, підносить нам життя. Головне, щоб у них було щасливе закінчення.

Інна ЗАРІЧНА

Джерело.