“А може варто таки нам було боротися хлопці, а може було за що помирати…”: Зворушлива історія одного маршруту

Шоста ранку. Тиша міста пронизує мовчазні будинки; вулички, які через декілька годин вируватимуть життям, передає Корупція.Інфо

Шляхи автодоріг, ще спокійно сплять в очікуванні напливу залізних коней. Зупинки, розкидані по всьому місту безлюдні і лише зграйки голубів тривожать їхній спокій. Місто ще спить, воно ще не прокинулось.

На одній із таких зупинок, чекаю свого автобуса і я. На своєму звичайному місці; Спершись об дерево та виглядаючи свій автобус, я майже засинав. Та марево мого псевдо-сну, перервав звук мотора. Проїхавши поворот, він набирав швидкість. Автобус під’їхав до зупинки і зупинився, двері зі звичним скреготом відчинилися.

Я поправив ранець та швиденько заскочив у них, заплатив за проїзд і сів на вільне місце під вікном. Автобус рушив і я зміг роздивитися навколо. Як не дивно він був майже порожнім. Лише декілька людей сиділи в різних кутках машини. На першому сидінні, судячи з усього сиділа закохана пара, тримаючись за руки та тулячись один до одного, вони напевне мріяли про своє майбутнє, будували якісь плани, були щасливі. А от в кінці, сидів парубок років двадцяти. На весь автобус лунала сумна музика із навушників, напевне музикою він намагався втихомирити свої думки, в нього явно щось трапилося. Позаду мене сиділа тітонька, яка всю подорож, ну по – крайній мірі поки я був там, розмовляла по телефону.

Всі розмови стосувалися ділової теми, та й з вигляду вона справляла враження ділової люди, яка завжди поспішає, завжди нічого не встигає і в якої зовсім немає часу для себе, не кажучи вже про сім’ю. Також мене зацікавила літня людина в сірому плащі, хоча й надворі була сонячна погода. В руках старенький тримав газету. Преса. Напевно, найважливіший ключовий елемент теперішнього суспільства. Проте..

Він, відклав газету і тихенько сидів на своєму місці сам, в руках опиналась  якась фотокарточка, вона була затерта та поганої якості, але дуже дорога для цієї людини. Я придивився уважніше, на фотографії було зображено троє чоловіків, які судячи по – всьому несли службу в лавах ще радянської армії, на очах у старенького почали текти сльози, і я щоб не привернути його увагу до себе, відвів погляд в сторону. Я здогадався причину його сліз, і мене самого охопив жаль, ці люди напевне були дорогі для нього. Останнім, найменшим пасажиром була дівчинка, років так восьми, вона сиділа позаду дідуся, і лише та дівчинка, зі всіх пасажирів, спромоглася підійти і запитати  що з ним.

«Що з вами дідусю?! Не плачте, мама казала що хлопчикам не можна плакати.!»: На обличчі діда промелькнуло здивування: «  Не плачу внучечко, так просто старі часи згадав, друзів згадав» – відповів їй на це дід « А що з ними??! Не хочуть йти гуляти з вами?!» – ще з дитячою наївністю запитала мала.

« Ні доню, їх вже немає – схлипнувши промовив старенький, – ти сідай, поближче…» Дідусь підсунувся і маленька сіла поруч біля нього. До кінця моєї подорожі я встиг почути їхню розмову. Старий розповідав про свої молоді літа, про своїх друзів, про Війну. Він розповідав, а на очах бриніли сльози. Дівчинка всіляко старалася заспокоїти його, наводила аргументи.

«До речі, а чому ти сама?? Де твої батьки?? І куди ти їдеш?» – вже з посмішкою запитав дід. «А я їду в музичну школу, в мене сьогодні виступ. А мама з татом на роботі, зайняті вони, часу не вистачає, але я розумію я ж велика вже» – з гордістю промовила малеча. Автобус зупинився на своїй черговій зупинці. «Музична школа» – окликнув водій.. «Ну все дідусю, бувай. Не плач, хлопчики не плачуть» – дівчинка, ще раз посміхнувшись вискочила із автобуса. Двері закрились, машина рушила.

Дідусь ще раз глянув на свою фотокарточку і тихенько прошепотів: “А може варто таки було нам боротися хлопці, а може варто таки було помирати…» – в дідуся знову забриніли сльози.

Через дві зупинки вийшов і я. Йдучи по вулиці на думці було тільки одне. Що ми взагалі цінуємо в нашому житті? Які цінності нас турбують? Робота, вона не допоможе тобі, коли ти будеш хворий. Гроші? Вони не обнімуть тебе коли це буде необхідно. Кар’єра? Вона не скаже на добраніч. Ті всі люди в автобусі, це різні протилежності. Вони їдуть одним автобусом, живуть в одному місті, проте в кожного свій “проїзний” життя, в кожного своя мета. Але інколи, щоб досягти своєї цілі, потрібно помітити інших, зрозуміти і допомогти комусь. Проїздом. І так завжди, прямуючи до своєї зупинки, ми не помічаємо зупинок інших.

Підтримай нашу сторінку в Facebook.
РЕКЛАМА:
>

Джерело.

Загрузка...


загрузка...