“За шість років в Італії заробила пpoйдисвіту на квартиру”: А вдома донька матір в “псиxyшку” запроторила

Сюрприз

Ірина збиралася їхати додому. Доньці Лесі вирішила нічого не казати. Лише натякнула, що готує сюрприз. «Який сюрприз, мамочко?» – улесливо спитала донька. «Якщо скажу, то й сюрпризу не буде, чи не так?» – питанням на питання відповіла Ірина.

І ось уже за вікном буса з’явилися знайомі картинки її древнього містечка, її вулиця, старий каштан біля воріт їхнього дому. Ірина не повірила своїм очам: занедбане подвір’я і хата, що ніби постаріла, осунулася.



Заледве дотягла за ворота важкі сумки, присіла біля криниці. Нема на ній журавля, якого ще із пoкiйним чоловіком прилаштовували. Затоптаний і квітник. Щось зaрiзало Ірину біля серця: куди ж донька витрачала гроші, які вона надсилала з Італії? Ради неї ж, єдиної дитини туди поїхала,

У вікні з’явилася постать Лесі. А за мить – з хати вийшов якийсь молодик і мовчки став заносити її сумки.

«Вибач, мамо, що не розповіла тобі: Максим – мій цивільний чоловік. Як бачиш і я сюрприз для тебе притаїла», – як завше улесливо строчила Леся.

Вечеряти Ірина відмовилася. Важкі думки гострим цвяхом свердлили мозок. Не таку зустріч вона собі уявляла з донькою. Як змінилася Леся за цих шість років, коли Ірина була на чужині! Пригадує, як Надя, її подруга, застерігала не залишати хату на доньку, мовляв, молода, зелена, толку в нічому не знає. Вона тоді ще й образилася на подругу: донька її не підведе, от побачиш, – сказала. Тішилася, коли Леся виставляла у соцмережі красиві світлини, на яких було видно дорогі меблі, євроремонт у кімнатах.

Чому ж тепер цього всього вона не бачить? Ірина приховала гроші, які привезла з Італії. Як тінь ходила від розпуки і болю.

Якось донька завела розмову. «Знаю, чому сердишся, мамо. Тут ремонт іще встигнемо зробити. А на світлинах, які ти бачила – інша квартира. Ми з Максимом її купили. Щоправда, на Максима її оформили. Але це діло поправиме, згодом на мене перепишемо», – доводила до відома Леся.

Усе попливло в Ірини перед очима. «Виходить, усі ці роки я заробляла на квартиру якомусь пройдисвіту?», – ледве мовила. У сусідній кімнаті Максим нервово чимось гримнув, мовляв, усе чую. «Я не прощу їй того пройдисвіта! Так і знай!» – заявив Лесі.

Господи, як пошкодувала тепер Ірина, що приїхала додому! Серце розвалювалося на шматочки, коли згадувала, як просив її зостатися в Італії Бруно, син сеньйори, за якою вона доглядала.

Бруно пoхoвав молоду дружину і гадав, що його серце навіки зачинилося для любові. Допоки не зустрів Ірину. Працьовита, скромна, вродлива – вона сколихнула його почуття. «Тепер я зрозумів, що любов, як весна, проходить, а потім знову оживає. Здається, я знову люблю. Тебе люблю, Ірино», – сказав він одного вечора, коли вона вийшла погуляти в саду.

Вдома Ірина поникла. Їй часом здавалося, що від страшної реальності – збoжeволіє. Бо й справді щось дивне, досі незрозуміле, стало діятися з нею. Добре пам’ятає, як у той день, коли Максим звинуватив її у тім, що при відкритому крані горіла конфорка і по всій хаті чувся запах газу, вона й не підходила до плити. А трохи пізніше на неї нагримали, що нібито залишила хату незачиненою, коли ходила до сусідки.

«У кишені був ключ, отож мусила зачинити», – оправдовувалася Ірина. Проте звинувачення звалювалися на неї мало не щодня, і вона вже й сумніватися почала: може, справді, винна? Ще й Леся стала її переконувати, що слід звернутися до лікаря, щоб не запустити хворобу. Щоправда, спочатку можна спробувати пити пігулки, нібито Леся і сама їх пила, коли на душі було кепсько.

Пігулки подіяли швидко. Ірині постійно хотілося спати. Тіло стало хитке, в’яле, і, коли до неї привезли лікаря, погодилася лягти у стаціонар. З лікарем Леся з Максимом «домовились», щоб якомога надовше розтягнув лікування матері.

Минув місяць, другий. За гроші Ірини, які відшукали, молодята влаштували собі райське життя, довершили ремонт у новій квартирі. Леся нічого не шкодувала для коханого. Аби лиш Максим був із нею.

Одного дня у палату до Ірини зайшла інша лікарка. «Відтепер лікувати буду вас я. Пригадайте, з яких симптомів почалася ваша хвороба?» – лагідно спитала. У лікування Ірини були внесені корективи. Тепер її думки стали ясніші, а тіло жвавіше.

Доля внесла корективи і в життя Лесі. Усе почалося з тієї ночі, коли у неї сильно розболівся зуб. Увімкнула світло, щоб взяти знеболююче і стрепенулася – Максима в ліжку не було. Жaхливе відчуття запекло у голові: невже після любощів з нею він тишком утік до іншої? Холодна ніч дихала їй в обличчя, Лесею аж трусило, коли, не оминаючи калюж, бігла у їх нове помешкання. У вікні спальні світився нічник.

«Ти чого вриваєшся у чужий дім посеред ночі?» – Максим з усієї сили вдарив Лесю в обличчя. У дверях спальні злорадно реготала його пасія.

Боже милостивий, як вона могла так себе ошукати? Вона ж так вірила Максимові, кохала, як нікого досі. Та найжaхливіше: запроторила матір у психушку. Бо так наполіг Максим.

У Лесі почався сильний головний біль, відчуття страху і напруги. Надто ж, коли її адвокат сказав, що малоймовірно виграти їм суд із Максимом, адже документально немає доказів, що нову квартиру купувала вона. І одного дня Леся вщент розчавлена, слабка, зайшла у кабінет психіатра.

«Скоро я випишу вас», – почула невдовзі Ірина від лікарки. Зловила себе на думці, що не хоче повертатися додому. Попросила медсестру дати їй мобільний. «Забери мене до себе, Бруно, – несміливо сказала у слухавку. – Інакше я пoмру».

Вирішила піти до каплички, що знаходилася на території лікарні. вона так давно не говорила з Богом! У дверях зіткнулася з худою, втомленою жінкою у супроводі медсестри. Леся? Ірина хотіла щось сказати, як, мов крізь сон, почула тривожне: «Мамо» Ірина обвела доньку виплаканими очима, чи не вперше взяла волю у кулак. «Я вас – не знаю», – сказала і поспішила щезнути.

У вікнах відділення, з якого виписали Ірину, зависли цікаві обличчя. Хтось радів за Ірину, хтось заздрив, коли до неї у дорогій іномарці під’їхав красивий, пристойно одягнений чоловік. Раділа за Ірину і її нова лікарка, якій, мов на долоні, вона виповіла свою історію.

Рясні сльози заблистіли в очах Ірини. «Не плач, – пригорнув її Бруно. – донька ще приїде до тебе. А ти більше сюди не повернешся. Разом ми збудуємо нове життя»

Джерело.