“Кіборг” з Надвірнянщини: Завжди мав при собі одну гранату, готувався до гіршого

242 дні тривала оборона донецького аеропорту, аж поки 13 січня 2015 року обвалилася диспетчерська вежа

Перший бій за Донецьке летовище розпочався 26 травня 2014 року…останній – 21 січня 2015 року…. У жорстокому протистоянні за стратегічний об’єкт з листопада 2014 брав участь десантник з Надвірнянщини Василь Гриців.

Мешканка Надвірни Вікторія Торес виклала інтерв’ю, яке вона записала з захисником.

 

– Василь ви мобілізований, яка була ваша реакція і як сприйняли цю новину ваші близькі?

– Так, все вірно, під час 3-хвилі мобілізації мене викликали на воєнкомат і повідомили про призив. Рішення моє було одностайне, я відчував і був морально готовий до того, що буду учасником бойових дій. Вдома звісно плач і сльози, особливо важко це сприйняла моя дівчина, а тепер дружина Юля. Я не міг її заспокоїти, бо не знав як буде, вона все ж поставилася з розумінням, і її та братова підтримка там на передовій дуже мені допомогли.

– Скільки часу ви пробули в зоні АТО, з якої гарячої точки все почалося?

– В зоні АТО я пробув 10 місяців, демобілізувався 22 вересня 2015 року. За весь цей період був 2 рази у відпустці по кілька днів. Почалося все в листопаді 2014 року, у складі 3 батальйону 80 Львівської повітряно – десантної бригади, після 4-місячної підготовки, як снайпер-розвідник, я відправився у Донецьку обл., м. Костянтинівка. Там ми зайняли приміщення місцевої школи, де і до сьогоднішнього часу знаходиться військова частина. Забезпечили нас здебільшого зброєю і технікою старого зразка, яку потрібно було списати.

– Яким було ваше перебування у Донецькому аеропорту?

– Потрапили ми туди в січні, в самий пік запеклих боїв. Уявіть собі майже вщент потрощені бетонні укріплення, довкола розбита техніка, розкидані тіла вбитих, які неможна забрати через постійні обстріли. Весь час стояв чорний дим, на 80 чоловік у нас була одна буржуйка, поранених не було чим рятувати, у нас води навіть не було. Ми топили сніг і так давали пити двом пораненим, які все таки померли бо вивезти їх не було можливості.

– Розкажіть, як вам вдалося врятуватися з вже майже зруйнованого Донецького аеропорту?

– При собі завжди тримав одну гранату, готувався до гіршого, але слава Богу все добре. До того як термінали впали з групою поранених і 200-х ми встигли виїхати. Десь 23 січня повернулися забрати 5 вбитих воїнів, із техніки був медичний автомобіль «ТАБЛЕТКА» та звичайний вантажний «ЗІЛ». На той час ми вже були під керівництвом 81 Дружківської повітряно – десантної бригади. Ми встигли забрати тіла 5 побратимів, і прихопили Зенітну установку. Все відбувалося перед носом сепаратистів, які в той час, мов ті бродячі собаки ходили по руїнах аеропорту, плюндруючи тіла загиблих, фотографували їх і давали інтерв’ю російським ЗМІ. Це дало змогу нам від’їхати десь на 300 м і тоді почалися обстріли. 24 січня 2015 року ми повністю покинули зону аеропорту і поїхали на базу дислокації.

– Як ви ставитесь до того, що захисників Донецького аеропорту прозвали “кіборгами”?

– Я не люблю цього слово, кіборгами нас сепаратисти назвали… У нас є свій ряд військ, який я поважаю і у ньому служив, свої шеврони, традиції. Я – ДЕСАНТНИК, а не «кіборг». Для мене одягнути військову форму мало, потрібно розуміти, що ти одягаєш військове обличчя, а це і дисципліна, порядок, мужність та відповідальність.

– Які бойові позиції займали після Донецького аеропорту?

– Вже в лютому ми перебували в Авдіївці поблизу аеропорту на блокпості «Гладіатор». Тут обстрілів було менше, однак велися снайперські дуелі. Родзинкою цього посту був дідусь-снайпер. Він працював сам по собі, мав свої інтереси, не щадив ворога, ніхто його ніколи не бачив, тільки по рації чули: «Мінус. Мінус…».

Після Авдіївки було м. Світлодарськ. Тут проводилась зачистка міста, патрулювання. Одного разу, стоячи на світлофорі, я відчув як хтось мене штовхнув, побачив що це жінка років 30. Вона пройшла, а у моїй кишені був образок Божої Матері, підтримка місцевих все ж інколи була. За час перебування у Світлодарську наш батальйон також здійснював штурм м. Горлівка. Однак у сепаратистів були переваги як в озброєнні так і в кількості людей, це зіграло велику роль і наші атаки не дали результату.

Після Світлодарська знову Авдіївка, а саме Коксово-хімічний завод. Траплялося, що за ніч тут падало більше 50 снарядів. Потім ми повернулися до Костянтинівки і вже перебували там до демобілізації.

– Що найважче було для Вас в зоні АТО і що допомагало підтримувати бойовий дух?

– Найважчим випадком для мене це було втрата побратима, з яким ми були як «снайперський дует». Він поїхав у старий термінал Донецького аеропорту на підмогу. Однак з пораненням потрапив в полон до сепаратистів. Пізніше із слів комбата я дізнався, що Славка вбив чеченець «Моторола» і виклав відео на його сторінці у соціальній мережі.

Дзвінки додому тримали бойовий дух. Старався хоча б раз на день зателефонувати. До мене особисто приїжджав брат 2 рази і кілька разів волонтерська організація БФ «Свобода Гідність Перемога» політичної партії ВО «Свобода». Коли приїжджали волонтери, привозили листи і дитячі малюнки, ми відчували, що про нас пам’ятають.

– У цій «гібридній» війні, як Ви вважаєте Бог на нашій стороні?

– Знаєте, я думав, що снайпер – це такий крутий «чувак». Але коли на передовій стріляють гради, відчуваєш себе беззахисною мурашкою. Ховався в ту землянку, молився, з надією, а раптом в тебе не попаде. І Бог нас чув, не попадало. В аеропорту був випадок коли снаряди падали поруч бійців, або ж влучали в інші предмети. Навіть відчувається, коли люди моляться за нас.

– Як ваше здоров’я після пережитого?

– Можна сказати «я родився в сорочці». Після аеропорту, у батальйоні були серйозні втрати: із близько 800 чоловік на ногах залишилось близько 350. Єдине, що пошкодив спину і то коли підіймав акумулятор.(станом на 2016 рік)

– Після трагічних подій на Сході, що вам не дозволило зламатися? Щоб ви побажали тим хто пережив схоже?

-Я не можу точно сказати, як можна адаптуватися до мирного життя. Це дуже важко. Хлопці, які зі мною забирали тіла побратимів з аеропорту «поїхали розумом». Головне, щоб було кому підтримати. Не варто з’їдати себе зсередини, бо те. що трапилося не змінити. Потрібно себе чимось зайняти, знайти для себе хобі, не зациклюватися на тому, що було. У мене є черепашки і коли набігають спогади чи думки я годую черепашок, чи йду на кухню і допомагаю своїй дружині готувати вечерю. Життя триває.

– Що скажете на завершення?

– У мене таке відчуття, що коли ти повертаєшся до мирного життя, люди бачать тебе, знають звідки ти, але таке враження: « краще б тебе не було…». Бо ти як нагадування про те, що десь там, на другому кінці країни щодня помирає невинний солдат. Тут кожний старається для себе, не думає про ближнього, всім чогось не вистачає: грошей, хороших умов, смачної їжі… Там, на передовій є таке поняття як доблесть і честь. Ти знаєш, що можеш і маєш на кого надіятися, бо всі однакові. Хочеться знати і вірити, що ти там воюєш, спиш по 2 години, харчуєшся чим попало, ходиш брудний і не миєшся по кілька днів, – недаремно. Якщо такі як я захищають землю там, то щоб ті хто на мирній території не знищували її, а старалися підтримувати економіку і хоча б якусь стабільність.

Хочу висловити подяку всім небайдужим, від маленьких дітей, які моляться за бійців, малюють малюнки, плетуть сітки, так і всім хто будь-яким чином робить свій внесок у спільну боротьбу. Я не вірю в поразку – бо ми на своїй землі!

Довідково: Василь Гриців (позивний «Змій») – народився 7 січня 1990 року в м. Надвірна де і проживає на даний час. Навчався у Надвірнянській школі №1, закінчив Івано-Франківське ПТУ, а у 2009-2010 р.р. служив в армії у м. Дніпропетровськ в Повітряно – десантних військах України. Перед війною їздив на роботу до Росії, тоді важко було уявити, що «доброзичливий сусід» перетвориться у «найлютішого ворога». У серпні 2014 року, під час 3-хвилі мобілізації, Василя призвали до 3 батальйону 80 Львівської повітряно – десантної бригади, яка зазнавши величезних втрат на фронті, ввійшла до складу 81 Дружківської повітряно – десантної бригади.

РЕКЛАМА: