“Іра сиділа в своїй комірчині й плакала. Агpeсивна «хімія» пoрoз’їдала не тільки шкipу, а й нiгті” – заробітки перетворилися у знyщaння

Повний хай-тек

Іра сиділа в своїй комірчині й гірко плакала. Агpeсивна «хімія» поpoз’їдала не тільки шкіру, а й нігті, стерті до самих набряклих і потрісканих пучок. Змахнула шорсткою рукою сльози — і тріщинки запекли. А ще недавно її руки були м’якими, доглянутими. Вона куйовдила ними синів чуб, розминала вечорами втомлені чоловікові плечі. А він ловив її руки й прикладав до губ, вдихаючи з них аромат крему, зціловуючи шовкову ніжність.

Іра могла й не їхати на ці заробітки, але подруга Віра попросила підмінити її, поки видасть тут, в Україні, доньку заміж, полікує зуби, викопає мамі картоплюю «Всього на місяць, — умовляла.



— І зарплата висока. Таких грошей ти вдома за півроку не заробиш. Господарі — люди дуже багаті, власники мережі фабрик і крамниць. Подивишся, як люди живуть. Правда, сім’я ця арабська» Тоді Ірина не зрозуміла, до чого ця заувага. Біометричний паспорт мала, тож порадилася з чоловіком, взяла на роботі відпустку за власний рахунок і поїхала до Німеччини.

Побачивши обсяг прибирання — злякалася. Бо шістсот квадратних метрів у стилі хай-тек, де саме скло й метал, — це не її двокімнатна «хрущівка». А з другого боку, хіба прибирання — то робота для нашої жінки? Очі лякаються, а руки працюють. Господиня показала їй чималий арсенал засобів для миття, чищення, полірування різних поверхонь і зауважила: «Вони з чоловіком люблять чистоту й порядок».

Німецьку Ірина знала погано, спілкувалася з господинею Ізабеллою за допомогою інтернет-перекладача. Господар ішов рано й приходив пізно. З ним вони хіба перекидалися загальними фразами на кшталт «Як справи?», «Гарного дня» тощо. Тобто для Карла Іриного рівня володіння німецькою цілком вистачало.

Аби не підвести подругу, підмінна взялася до праці з особливою прискіпливістю — і за два дні дім сяяв, наче новий, бо відколи Віра поїхала, а поки Іра приїхала, господарі, вочевидь, не прибирали зовсім. Надалі сумлінна українка старалася підтримувати чистоту: якщо помічала десь сліди від пальців — витирала їх. Одного дня приділяла більше уваги туалетам і ванним кімнатам, наступного — терасам, щовечора мила кухню, сходи, холл. Крутилася, мов білка в колесі. В одній кишені фартуха — тряпки, в другій — банка з рідиною для миття скла.

Мешкала Ірина в непристосованому для цього приміщенні — в коморі з продуктами. Між стелажами господарі поставили для неї канапу й перепросили за незручності, бо коли будували цей дім, не передбачили кімнати для прислуги. Через ту комірчину власник фабрик і крамниць щоранку виходив до гаража. Інколи раніше, інколи пізніше, тож Іра мусила прокидатися ледь не на світанні, аби господар не застав її в ліжку. Помитися не мала де, бо в коморі був лише рукомийник.

Скористатися душем могла тільки за відсутності господині, а це бувало вкрай рідко. Хіба у вихідні або часом увечері, коли вони з чоловіком їхали до ресторану чи на шопінг. Тоді бігла переверти до ванної кімнати, швиденько милася і витирала все насухо. Та одного разу світловолоса господиня помітила на склі душової кабіни Ірину чорняву волосину й насварила її. Проте не сказала, де та повинна митися.

Та перший серйозний шoк прибиральниця отримала тоді, коли Ізабелла попросила допомогти їй із приготуванням вечері (це не входило в Ірині обов’язки): нашаткувати на салат капусти і помити її засобом для миття посуду. Жінка спершу подумала, що перекладач помилився. Господиня повторила. Іра спробувала пояснити, що це небезпечно для здоров’я, але звихнута на стерильності німка наполягла. І додала, що здоров’ю можуть завдати шкоди тільки мікроби.

Того ж вечора Ізабелла спитала Ірину, чи дезінфікує вона дощечки для нарізання продуктів спиртовмісним засобом для миття скла. А чи миє з плином пляшечки, в яких діти беруть до школи воду? А як можна мити фрукти просто під проточною водою без плину? Вона що, хоче отруїти її сім’ю?

— Ці люди дуже дивні, — пригадує Іра. — Коли в господаря був день народження, вони викинули верхній шар святкового торта в смітник тільки тому, що в ньому горіли свічки. Але водночас Ізабелла могла взяти з кухні рушник, витерти ним нашвидкоруч дітям черевики й покласти на стіл. Чи, може, перевіряла мене.

Часу на відпочинок в Ірини не було. Коли пізно ввечері вона запитувала в господині, чи може бути вільною, та відпускала її, а за кілька хвилин висмикувала з ліжка, бо з’являлася термінова робота. Обіцяла, що відпустить у неділю прогулятися парком, а сама вигрібала з усіх шаф гардеробної кімнати одяг чи висипала вміст шуфляд із косметикою. А їх було — двадцять! Ціла шафа тільки на косметику! Зрозуміло, що Іра не встигала погуляти. І жила в цьому суцільному хай-теку — холодному, бездушному, сповненому світоглядних збoчoнь.

— Найгірше, що в мене не було свого особистого простору, де я могла б почитати, поспілкуватися телефоном і не боятися, що хтось увійде, — пригадує свої заробітки, ніби стpaшний сон. — Я переодягалася вночі. Прала білизну в своєму умивальничку, бо машинкою господиня забороняла користуватися. Не було де й висушити випране. Їла я теж похапцем, поки Ізабелла була зайнята чимось. Коли одного разу побачила, що я зварила собі два яйця і збираюся поснідати, відразу знайшла для мене негайну роботу.

Ірина була шoкована тим, що господиня часто купувала кілька одинакових суконь чи блузок різних кольорів, удома приміряла їх і залишала одну — інші викидала. Викинула пляшку дорогого шампанського тільки тому, що вона не вміщалася у шафу-бар. Скуповувала гори продуктів, а вдома перебирала їх, читала етикетки і частину викидала. В Ірини серце рoзpивалося, але свого часу Віра попередила її, аби, боронь Боже, не забирала собі того, що викидає Ізабелла.

Іра вже давно повернулася додому. Працює на мінімальну зарплату, чоловік знайшов додаткову роботу, син закінчує школу. Грошей не вистачає, ледве кінці з кінцями зводять. Але тепер Ірина почувається невимовно багатою і щасливою. А ще вона інколи навмисне не застеляє ліжка, недбало розвішує у ванній рушники, перестала прасувати постільну білизну. І щоразу, коли стає під душ, неквапливо снідає чи гуляє парком — радіє, що може дозволити собі ці дріб’язкові приємності.

Джерело.