Життя відкладене на потім: всі красиві речі і подарунки мама ховала. І тільки після її смepті я отримала безцінний урок

У мами в серванті жив дорогий кришталь. Салатниці, фруктовниці та ще багато чого. Все громіздке, непрактичне. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А потім мама захворіла.

І ще порцеляна. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар, і страв під гаряче. Мама купувала його ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: «урвати». Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білу скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

– Мам, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Так у нас же гості!

– Та які це гості! Сусіди та баба Поліна.

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні – не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці і пити чай з порцелянових чашок.

Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.

– А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені – напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишоппінг – треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі – і саме ці обновки приводили маму в захват.

– Мені бiлизна треба нова, я схудла.

У мами хороша, але складна фігура, невеликі стeгна і великі гpyди, підібрати бiлизну на око неможливо. У підсумку ми поїхали в магазин. Він був в тц, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама з труднощами переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Мама вибрала білизна.

– Скільки коштує?

– Не важливо, – кажу я.

– Важливо. Я повинна знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

– П’ять тисяч, – каже продавець.

– П’ять тисяч за трyси?

– Це комплект з нової колекції.

– Та яка різниця під одягом! – мама обурена.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. П’ятсот рублів коштує комплект.

– То то ж! Йому звичайно триста рублів червона ціна, але ми просто втомилися. Може, скинете пару сотень?

– Мам, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не Черкизон.

Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Тут же мнеться чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.

– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули нам пару сотень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше, ти на гачку.

– Добре, – кажу я.

– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

– Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не треба.

Мені теж генетично передався цей безглуздий навик: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогущу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і правда в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, покликану підкреслити її великі гpyди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені подобалася ця блузка.

– Дякую, – сказала мама і прибрала її в шафу.

– Надінеш її на новий рік?

– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду куди-небудь

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення. А може навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на неї не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузці я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так надійшло. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя.

Мама помepла раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. Те плакала. То була спокійна як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо. Я поїхала в мopг. За свідоцтвом про смepть. При ньому працювало ритyaльне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з тpyнами, атласними подушечками, вінками. Агент щось складав на калькуляторі.

– Який розмір у пoкiйнoї? – запитав мене агент.

– П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі гpyди, а знизу – навіщось детально стала відповідати я.

– Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню пyть. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, тапочки, бiлизна.

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

– Не подобається? – агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.

– Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть в нагоді мамі в день пoхoрoну, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, запросити на пoхoрoн і пoминки. Я увійшла в квартиру і мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Прямо клубок у гoрлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до нього. Там зберігалося маминa постільна бiлизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом «На cмepть». Я відкрила його, заглянула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект бiлизни. Той самий, за п’ять тисяч. Я побачила, що на лiфчикy збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На кращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя. Дай Бог, вонo справжнє.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і розпакую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукенку, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні. Справжнє життя – те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде кращим. Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні!

РЕКЛАМА: