«Ми вижили», – франківець Ігор Склеповий про вихід з Донецького аеропорту

З 55-річним Ігорем Склеповим їдемо в його старенькій, але, каже, надійній «жигульці».

Кремезний, суворий чоловік, довго думає перед тим, як розказувати. Особливо про осінь 2014-го та зиму 2015 року. аеропорту.

На війну він визвався добровольцем влітку 2014-го. Поїхав у Житомир, де базувалася 95 окрема десантно-штурмова бригада. Дуже хотів туди, бо ж сам колишній десантник. Пройшов медкомісію, зарахували його у 90-й батальйон. Далі навчання і у вересні — на передову: Піски, Донецький аеропорт, шахта Бутівка, Опитне, Водяне — усе «найгарячіше».

Каже, що він у батальйоні був єдиний бандерівець — більшість хлопців з Хмельниччини.



І нині з ними тримає контакт, бо стали чи не найріднішими.

Нещодавно, 20 січня, повернувся звідти. Збиралися разом, аби згадати й пом’янути тих, хто загинув в аеропорту. Відкривали пам’ятник.

«Та навіщо це все писати, кому ми потрібні, то що було — історія, — говорить Склеповий та уважно дивиться на дорогу. — Аби знали? Та подивіться на них — більшості просто байдуже! Їм то не болить, а нам болить, що не розуміють нас».

Розговорилися про фільм «Кіборги». Склеповий теж ходив на нього. Каже, дивився й згадував усі ті події.

«У фільмі якраз показано той період, коли ми там стояли, якраз на базі старого терміналу, — розказує чоловік. — Були дуже тяжкі й запеклі бої. А у грудні ми відійшли на новий термінал, бо там вже не було куди».

В аеропорт батальйон Склепового заходив двічі. Першого разу, пригадує, заїхали 28 листопада і були до кінця грудня.

«Там спокійно ніколи не було. Кожен день бої зранку й до вечора. Коли прийшли — не було з чого робити барикаду. Трошки піску завезли, а далі все, що могли зняти, демонтувати — все стягували».

Під час одного з обстрілів Склеповий отримав контузію, бо влучило неподалік. Відлежав у госпіталі й далі на передову. Вдруге до ДАПу заходили в січні на підмогу хлопцям із 80 аеромобільної бригади.

«Я казав і буду казати — аеропорт треба було ще на Новий рік підірвати й забути про нього, а не пускати туди другий раз хлопців. Підірвати вежу, 300 метрів злітної смуги. Як казав наш один хороший командир — спершу це був стратегічний об’єкт, а потім став політичним піаром для когось. За аеропорт дуже багато запитань і мало відповідей…».

Розказує, що тоді не мали нормального озброєння, як зараз є у військах. Обмундировувати допомагали близькі. Дружина рації висилала, крутилась-вертілась, аби з роботи бронежилет, каску передали.

«Натерпілась, поки був там, сивіла, коли не виходив на зв’язок, — тихо говорить пан Ігор. — Коли в аеропорту стояли, дзвонив лише вночі. Вдень там так гаряче було, що всі мокрі, хоч і 27 градусів морозу. Коли на Бутівці стояли — по п’ять-шість днів на зв’язок не виходив».

Каже, у батальйоні більшість була добровольці й «геть не пацанського віку».

«Тому штабні командири нас і боялися, бо знали, що за ниточки не потягають, не будемо ручні. Ми так себе й показали. Наші бойові командири на місці бачили ситуацію і вирішували. Ми справді воювали».

Розказує, як на початку грудня розбили російський елітний підрозділ «Вимпел» — накрили артилерією. «Після того було два дні такого потужного перемир’я, дійсно перемир’я – ні одна кулька не пролетіла, – пригадує пан Ігор. – Їх чоловік зо 200 пішло спати. Але потім тримали вухо гостро, бінокль і тепловізор відразу. Були на сторожі. Знали — щось планують. І спланували — підірвали нижні поверхи».

Ігор Склеповий згадує з якими думками виходив з ДАПу.

«Вижили… дякували Богу, що вижили, — говорить чоловік. — Над нами був ангел-охоронець. Батальйон вистояв, вижив, вийшов. Так, були втрати… як на війні. Не може бути, аби всі живі. Це нереально, бо війна тяжка і підла».

Понад два роки Ігор Склеповий уже вдома. Повернувся на стару роботу — працює на водоканалі. Але каже, від війні не відійдеш і не забудеш ніколи. Лише одиницям вдається адаптуватися до мирного життя. Працює над собою.

Джерело.