“Пробач, але я давно одружений. Я дуже тебе люблю, але з дружиною розлучитися не можу”…

Падав дощ. Як і тоді, у день її розлучення з сином. Холодний, сірий, нудний. І не було видно просвітку.

«Як і в моєму житті», – подумала Марія і щільніше загорнулася у плащ, хоча в автобусі було тепло і сонно. Лише по вікні ці мокрі патьоки, цей набридливий дощ.

Заплющила очі. Намагалася задрімати, заспокоїтися. Відгородитися від бoлючих споминів. Але дарма. Вони набігали, мов хвилі, тоді, на морі, де Марія вперше зустрілася з Олегом.

Те літо. Вона ловила на пляжі сонячні промені і захоплені погляди чоловіків.

– Тобі треба принца, – жартувала подруга.

Може, і так, лише де його взяти? І ось море, сонце й Олег. З’ясувалося, вони були ще й з одного міста, але досі не зустрічалися ніколи. На принца він схожим не був, але й на її знайомих студентів – теж. Старший від неї, впевнений у собі. Тому коли запросив до ресторану, Марія не відмовилася.

Вони пили вино. Вітер доносив запах моря. Ресторанний оркестр грав чомусь сумні мелодії. Марія слухала, як плаче скрипка.

Олег мало розказував про себе. Хіба те, що працює в солідній установі, часто їздить у закордонні відрядження. Має власний дім, гроші. І невлаштоване оcoбисте життя. Тож це просто диво, що зустрів її, Марію.

Путівка закінчувалася. Олег просив її залишитися ще на кілька днів, обіцяв усе влаштувати. І справді, Марію чекав окремий будиночок на березі моря. А потім, як запевняв Олег, вони одружаться, бо він ще ніколи не зустрічав такої красивої дівчини.

Марія залишилася і була щаслива. Додому поверталися разом, тільки удвох у купе: Олег про це подбав заздалегідь.

Вони розлучилися на пероні, домовившись зустрітися завтра. Але наступного дня телефон мовчав. Марія картала себе, що не записала Олегового номера.

Він зателефонував через місяць. Коли вона, втомившись від невизначеності, уже й перестала чекати.

– Прости. Одразу ж після приїзду мене відіслали у відрядження.

Вона простила. Забула навіть сказати, що звідти теж можна було зателефонувати. Олег був поруч, ніщо інше не мало значення.

Тепер вони не ходили ні до ресторану, ні у бар, на каву. Олег привозив її у якусь порожню квартиру. Виймав з сумки різні делікатеси, дорогі напої.

– Хочу бути тільки з тобою, без людей, – казав дівчині. Вона танула у його обіймах. І вірила.

Котрогось дня відчула, що стане матір’ю. З нетерпінням чекала зустрічі з Олегом, аби про все розповісти.

– Справді? – перервав він її. – Не хвилюйся, щось придумаємо. Поки не пізно.

Щось казав про гроші, які їй дасть, і про знайомих лікарів, про те, що ніхто і знати не буде. Марія не вірила у те, що чула. Стояла розгублена і тиха.

– Але ж ми збиралися одружитися.

– Прости, але ядавно одружений. Я дуже тебе люблю, але з дружиною розлучитися не можу. Її батьки стільки допомогли мені. І в нас підростає син.

Вона вже не пригадує, як вийшла з цієї квартири. У голові пульсувала лише одна думка: я теж наpoджу сина.

Марія зітхнула. Чому саме сьогодні, саме зараз на неї нахлинули ці спомини? Мов дощ, цей набридливий дощ за вікном автобуса. Ні, вона не буде згадувати, як сприйняли тоді її звістку батьки. Ще гірше – в інституті. Вона не витримала і таки пішла на прийом до лікаря.

– Уже пізно, надто пізно. Ніхто не буде ризикувати.

Вона наpoдила сина. Якраз тоді, коли в інституті був випускний. Декан, розподіляючи направлення на роботу, на її прізвищі іронічно посміхнувся.

– Вам, Маріє, це не потрібно.

– Ні, чому ж? Я поїду на роботу. За направленням.

– Он як? А як же. Утім, як знаєте.

Вона знала. Наважилася ще тоді, коли у жіночій консультації відмовилися пoзбaвити її дитини. Що ж, вона вирішить по-своєму. І на зло усім буде щасливою.

У дитячому будинку підписувала заяву, що відмовляється від сина і ніколи не пред’являтиме на нього ніяких прав. Чомусь хотіла, щоб головний лікар, цей сивий чоловік напроти, щось запитав її, дорікнув. Тоді б вона розказала йому усе, поплакала, пожаліла себе. Але сивий чоловік мовчав.

– Його звати Павлик. І він зовсім здоровий. Тільки плаче вночі. Не від того, що його щось болить. Він боїться темряви. Як я

– Добре, – сумно посміхнувся лікар. – А тепер ви можете йти.

Вона бродила байдужим до її проблем містом. Йшов дощ. Марія підставляла долоні під холодні краплі і клялася собі, що забуде усе, змиє з дyші, як вода бруд з мокрого асфальту.

Помилилася. Минуле не відпускало її. Ні тоді, коли виїхала і влаштувалася на роботу в іншому місті. Ні коли у її житті почали з’являтися нові прихильники. Якось не звертала на них уваги. Флipтувала однаково зі всіма, ніби просіювала крізь сито. Гірше було із спогадами – минулими і гіркими. Особливо у довгі зимові вечори, коли попереду чекала ще така сама довга ніч. Марія завжди боялася темряви. Вмикала по всіх кімнатах світло, а з голови не йшла думка: він, її маленький син, теж плакав у темряві.

Якось зібралася, поїхала. Дитячий будинок зустрів її тепло і привітно.

– Тут раді кожному, – пояснила няня. – Особливо малята.

Марія роздавала їм привезені фрукти, цукерки. Вони тулилися до неї, підставляючи під теплу долоню свої голівки. Марія гладила різнокольорові чубчики. Пригортала до себе сина.

Її поїздки ставали частішими, і Павлик уже впізнавав її, кликав «мамою».

– Вони усіх так називають, – знову пояснила їй няня. – І нас, і тих, хто до них приходить.

Пізніше Павлика перевели в інтернат для старшеньких дітей. Марія навідувалася і туди. Якось залишила виховательці свою адресу і номер телефону.

– Коли що з Павликом, телефонуйте. Не дай Бог, захворіє.

Вихователька знизала плечима: мовляв, усі діти хворіють. Але адресу все-таки взяла.

А потім у житті Марії з’явився Віктор. Тихий скромний бухгалтер їхнього відділу. Так само тихо, ненав’язливо він обожнював Марію.

Чи кохала вона Віктора? Єдине знає напевне: хотіла спокою і затишку і в самотній квартирі, і у своїй дyші.

Невдовзі Марія наpoдила доньку, і тепер Віктор обожнював їх обох. Вона теж дивилася на них, рідних, щасливих. А десь там, серед чужих людей її син. Але дні накочувалися на місяці. Нічого, вона поїде до Павлика пізніше, зараз доньку залишити ні з ким, – заспокоювала себе Марія.

Того дня Віктор пішов на роботу. Вона з донькою ще дрімала у ліжку. І раптом телефонний дзвінок. Довгий, протяжний. Міжміський, – майнула думка. – Хто б це?

Голос у трубці був незнайомий.

– Це вихователька з інтернату. Ви просили подзвонити. Павлик хвopий. Дуже. У лікарні. Приїжджайте. Врешті, як хочете, я вам сказала.

Марія збиралася, мов у гарячці. Попросила сусідку приглянути за донькою. А чоловіка прийти з роботи раніше.

І ось цей сонний, теплий автобус. Вона ще не знала, що скаже Віктору, як пояснить усе сусідці, на роботі. Знала одне: без сина додому вона більше не повернеться.

Автор – Зіна КУШНІРУК

РЕКЛАМА: