Як на Прикарпатті варять добре пиво (фото)

Василь Мотрук із Микуличина варить пиво з того часу, коли в Україні про пивну культуру ще не знали, а пиво належним чином подавати ще не вміли. Нині до нього їдуть звідусіль, щоб скуштувати той якісний продукт, над унікальними розробками якого працювали тут багато років.

Своє – найкраще

У далеких 90-х роках роботи в Україні не було, а як почати власну справу, Василь Мотрук ще не знав. Тоді, як і більшість українців, він їздив на заробітки за кордон, у Чехію. Починав працювати на будові, здійснював реконструкцію старовинних об’єктів. Пізніше була художня робота, адже мав творчі здібності, сам навчився малювати. Впорядковував ландшафт, промальовував схеми. У той час познайомився з багатьма іноземцями, які мали власний бізнес.

Водночас чоловік розумів, що довго по заробітках їздити не можна, треба починати щось своє. Тоді ще не знав, з чого почати. Чи не єдине, чим тоді можна було займатися в Микуличині, – це ліс. Так і закрутилося…

Відразу налагодив поставки лісу знайомим європейцям до Чехії та Австрії. А коли зрозумів, що в законодавстві ймовірні зміни, а кругляк за кордон вивозити невдовзі буде не можна, взяв кредит, викупив територію збанкрутілого автопарку, закупив обладнання і почав розпилювати ліс.

Василь Мотрук одним із перших розпочав експортні операції в цьому регіоні. Мав доволі великі площі для зберігання готової продукції, хороше обладнання, планував займатися котеджним будівництвом. Пилорама та столярний цех пропрацювали до 2008 року. А тоді все сплило за водою…

Під час повені пилораму, столярний цех і житлову будівлю змило в річку. Невелику частину обладнання вдалося врятувати, решту – ні. Підприємець втратив матеріальну базу, обладнання, готові вироби, сировину… Водночас залишилися непогашені кредити. Добре, що тоді вже налагодили роботу пивоварні, яка стала рятівним колом для нього та його родини…

Перше пиво

У 2000 році один з угорських партнерів запропонував осучаснити обладнання пилорами. Ідея підприємцеві сподобалася, але зібрати кошти на хороше устаткування було важко. У той час кілька підприємств з Угорщини розпродували своє обладнання, і він придивлявся до запропонованого. Великої суми на інвестиції не мав, у банку її також просити було марно.

Тоді надійшла пропозиція придбати обладнання з пивоварні в Будапешті. «Може, ти би пивоварню купив?» – пригадує слова знайомого європейця пан Василь. Альтернатива зацікавила. Тим паче, європейське пиво йому подобалося, українське – ні. Відтак виникла думка варити таке, як на Заході. Тим паче, що все життя лісом займатися не можна – щороку кількість тих, хто займався лісопереробкою, зростала.

«Лісопереробка набирала масовості. А я у будь-якому виді діяльності з масою зливатися не хочу. Почати першим, зробити щось яскраво. Але коли бачу, що це починають клонувати, воно стає нецікавим», – зауважує підприємець. Бажання проявляти власну особистість у нього було завжди і в усьому. І це приносило успішні контракти, а також хороші відносини з іноземними партнерами.

Василь Мотрук розумів, що один бізнес не заважає іншому. Хоча ще не усвідомлював, як то все має працювати, не знав, чи буде пиво продаватися. Тоді пабів в Україні не було, пивна культура була повністю відсутньою, а заклади, де пили пиво, вважалися нижчого рівня. Розумів, що доведеться докласти багато зусиль, розвивати культуру споживання пива і те, що бачив у Європі, пропонувати тут, на місці.

У 2001 році прийняв остаточне рішення: пивоварня виглядає цікавіше, ніж нове обладнання для столярного цеху. Та й умови купівлі були дуже вигідними: частину суми можна було заплатити відразу, а іншу – виплачувати впродовж кількох років.

«Я завжди вважав, що в бізнесі треба мати резерв, тобто ще якийсь вид діяльності, за рахунок якого можна перекрити збитки у випадку форс-мажору. Ми кредитувалися і усвідомлювали ризик, це завжди треба брати до уваги. У певний момент бізнес може бути заблокований або через ті чи інші обставини не рухатися. Тому повинен бути додатковий напрямок, незалежний, через який можна отримати фінансування», – зауважує пан Мотрук.

Таким стратегічним бізнесом спершу були магазини, приміщення яких він орендував. З часом крамниці у селі виростали, як гриби, тому пивоваріння як запасний вид бізнесу ставало все цікавішим.

Вже наступного року в Микуличин привезли обладнання для пивоваріння, його розмістили у переобладнаному гаражі. Тоді власник ще не розумів аспектів пивного бізнесу. Почав вивчати всі нюанси, стикнувся з тим, що це питання не регулювалося на законодавчому рівні.

«Отримувати дозвільні документи було важко – на мене дивилися як на інопланетянина. Тоді це називалося міні-пивзавод. Я їздив у центр стандартизації, брав технічні умови, розроблені за часів Радянського Союзу, відповідно до них виготовляв технічну документацію. До багатьох речей доводилося приходити самому і навіть вчити працівників компетентних органів. Для цього консультувався за кордоном, переймав європейський досвід, впроваджував ці норми тут», – пригадує пивовар.

Коли всі документи було зібрано, почали варити пиво… Василь Мотрук закупив розливне обладнання, роздав його по барах і ресторанах, щоб свіжозварене пиво розвозити по цих закладах. На цьому етапі сповна відчув, наскільки у нас відсутня культура подачі і споживання пива. Для нього це стало болючим ударом. Продукція зберігалася у невідповідних умовах, обладнання не милося, персонал був некомпетентний, а пиво споживачам подавалося не так, як мало бути. А всі «гріхи» падали на виробника. Це ставало головним болем і потенційно загрожувало репутації. Тож пивовар вирішив забрати обладнання, а пиво варити для себе, доки не розробить формулу правильного продажу.Тоді люди приходили самі. У той час на пивоварні не готові були розливати в малі ємкості, обладнання було лише виробниче. Споживачі приходили зі своїми пляшками, і реалізація пива відбувалася безпосередньо біля чанів. Людям це стало цікаво, одні переказували іншим, зупинялися дорогою, щоб купити пива, формувалися довгі черги.

«Це було дуже незвичним. І мені це почало подобатися, адже це була якась інша форма продажу», – каже підприємець.

На повну потужність пивоварня тоді ще не працювала. Водночас для господаря це була можливість попрацювати над рецептурою, розробити ті смачні рецепти, які користуються попитом і нині. На перших порах варили лише світле і темне пиво. З часом почали експериментувати, міняти, додавати щось нове. Той час пішов на користь: працювали над тим, щоб створювати якісний продукт.

Нагода для розвитку пивоварні випала у 2008 році, коли основний бізнес змило у річку. Тоді до Василя Мотрука звернулися власники котеджу в Яремчі з пропозицією облаштувати новий котедж. Від ранку до вечора він стругав дошки, а ввечері будував нинішнє приміщення пивоварні. Замовлення надходили знову і знову… Отриманих від цих робіт коштів вистачило для виплати боргів, а також для закупівлі деякого обладнання.

«Тоді я розумів, що мій основний бізнес – це пивоваріння», – акцентує чоловік.

Автентичне гуцульське

Наразі основний продаж пива відбувається з приміщення пивоварні. Там облаштовано красивий торговий зал, встановлено дороге обладнання для розливу напою. Акцент зроблено на тому, щоб реалізувати пиво безпосередньо на місці виробництва. Такий продукт найякісніший, можна гарантувати його свіжість.

«Я ніколи не гнався за кількістю. Краще менше, але якісніше. Важлива і якісна подача. Для цього купили дорогі крани, дороге обладнання для розливу. Питання ціни у нас не стояло ніколи. Ми вміємо працювати і на собівартість, але розуміємо, що хочемо подавати якісний продукт. Хочемо відрізнятися. Ми рівняємося на європейців, але при цьому хочемо зберігати власну оригінальність», – розповідає пан Мотрук.

Саме тому пиво назвали «Гуцульське». Адже гуцули – це місцева етнічна група, яка вирізняється з-поміж інших, яка донесла свою самобутність в культурі, традиціях, вишиванці. «Ми – українці, від інших сильно не відрізняємося. Але попри те ми – самобутні. І ми хочемо мати гарне пиво, не подібне до інших, своє», – каже пивовар.

Безперервний процес

Робота над самовдосконаленням на пивоварні ведеться безперервно. Це ж стосується і модернізації обладнання. Нещодавно купили нове, потужніше, ніж попереднє. Водночас триває і модернізація старого. Адже електроніка, комп’ютерний сектор постійно розвиваються, тож завжди є можливість щось поліпшити.

«На найбільш відповідальних етапах варто, щоб електроніка контролювала процеси, адже вона здатна відчути ті коливання, які не може відчути людина. Та все ж електроніка не має тих органів чуття, що має людина», – зауважує пан Василь.

Тож на деяких етапах виробництва ручну працю забрали, але на інших – людина все ж зробить краще. Зараз на виробництві впроваджують технологічне обладнання, де більшість процесів автоматизовані. Але, як розповідає пан Мотрук, він все одно робить «викройки» з технологічних процесів, які передбачають втручання кваліфікованого пивовара-технолога.

Частину сировини для свого продукту пивовар закуповує за кордоном, уже багато років поспіль співпрацює з європейським постачальником. Наприклад, дріжджі довго не живуть. Їх забирають з лабораторії, привозять на склад, звідки везуть на пивоварню. Все точно розраховано, є чіткий графік поставок. Нині вже і на українському ринку є достатньо пропозицій щодо постачання. Проте на нову співпрацю тут йдуть неохоче, адже дорожать відносинами з партнерами, з якими працюють понад десять років. Це основа чесного бізнесу.

Перше правило ефективного ведення власної справи – не економити на сировині. Попри економічну вигоду, пріоритетом має бути показник якості. Хміль, зерно і вся інша сировина, яку використовують на пивоварні, – дорога, але на це пішли не заради заробітку, а заради споживача.

Країна чудес

Починаючи бізнес, треба реально зважати на багато чинників, адже в подальшому це може перерости у великі витрати. Зокрема, йдеться про енергоресурси. Проблема в тому, що влада ці питання вирішувати не береться.

«Питання ці блокуються, це якась країна чудес. У Франції, Німеччині та інших країнах ще на початку минулого століття люди розуміли, що дороги і джерела електроенергії мають бути доступними і швидко подаватися до бізнесу, який є рушієм економіки. У нас дотепер цього розуміння немає», – обурюється підприємець.

Це ж стосується й каналізаційної мережі. У Микуличині – понад 500 котеджів, їхня кількість постійно зростає. Центральної каналізації в селі немає, всі нечистоти зливаються в ґрунти, потічки. Забруднюється ріка, яка далі тече на територію інших країн. Поряд з цим діють європейські програми, які фінансують такі проекти. Головне – подати запит на такі роботи, заявку на кредит. Навіть якщо є вимога щодо співфінансування, це не проблема. А маючи очисні споруди, можна думати про розвиток бізнесу.

«Тоді я включився у мережу, і гарно – Європа. У протилежному випадку мені треба думати над створенням автономної каналізації. А це неправильно. І дорого. Керівництво кожного населеного пункту мало б замислюватися над такими речами, це поштовх для розвитку бізнесу. Наші підприємці залишені самі на себе. Гордитися є чим, є гарні заклади, але вони розвиваються самотужки: держава не перешкоджає, але й умов не створює», – каже пан Мотрук.

У селі газифікована лише частина села, в іншій – палять дровами. Ціна на дрова постійно зростає, відтак люди купують найнижчої якості вугілля. Воно має чорний дим, поганий запах, а люди цим дихають. Процес газифікації зупинився багато років тому, розвитку в цьому напрямку немає. Водночас коло школи збудовано три стадіони. Це означає, що кошти у бюджеті села є, але вони нераціонально використовуються.

Електропостачання до компетенції сільської влади не належить, але проблеми вирішувати сільські чиновники також не допомагають. Для функціонування пивоварні електроенергії уже не вистачає. Підприємець готовий оплатити монтаж ліній електропередач, трансформаторних станцій, щоб була змога працювати. У РЕС з проханням про збільшення потужності до своєї території підприємець звернувся ще два роки тому, а результату досі немає.

Реміснича династія

Масштабного розширення бізнесу в інші регіони Василь Мотрук не планує. Хоче розширити сферу послуг, а також стати доступнішим для більшої кількості людей, адже приміщення магазину нині вже затісне. Відтак торгову площу планують перемістити у нове, щойно збудоване приміщення.

Свого часу однією з найновіших розробок пана Мотрука стало житнє пиво. А ще медове. Тоді хотілося чогось незвичного, не такого, як у решти. Над цим рецептом працювали тривалий час, але для його виробництва необхідний був якісний мед. Купували мед звідусіль, але він не підходив, не можна було гарантувати, що він якісний. Відтак виникла потреба створення власної пасіки.

«Купив пасіку, у тестя на городі встановив вулики. Спершу вивчав процес, збирав мед сам. Але роботи було багато, не встигав усе. Тоді тесть узявся за пасікою доглядати, нині кращого пасічника не знайдеш. І він має роботу, і ми маємо якісний продукт», – розповідає пан Василь.

Коли в пивоварні виникла потреба продавати закуски до пива, теща почала виготовляти сиро-молочну продукцію. Будз вийшов добрий, тепер вона робить його постійно. Вона контролює процес виробництва і постачання, знає, в кого купувати молоко, укладає договори з людьми.

«Моя мама також підключилася до процесу постачання, вона виробляє сухарики, адже ті, що нам привозили, не підходили. Так ми поступово доходили до думки: якщо хочеш зробити добре – зроби сам. Поступово ввели і м’ясну лінію. Все це виходить за межі пивоварні. Така собі реміснича майстерня, підґрунтям якої є гарантія якості».

Ірина ФЕДОЛЯК

РЕКЛАМА: