Сповідь “Запізніле каяття і втрачене кохання”

Скільки разів я чула слова, що ніхто мене не кохатиме так, як ти. Ми познайомилися восени. На вулиці падав рясний дощ, а я стояла на зупинці, чекаючи тролейбуса. Без парасольки. Ти зупинився біля мене свою легківкою. Запропонував підвезти, куди потрібно, бо, мовляв, така гарна дівчина не може мокнути під холодною зливою води.

І хоч я проти ось таких легковажних знайомств, чомусь без вагань сіла до тебе у машину. Відтоді ми сім років не розлучалися з тобою.

Ти леліяв мене, мов маленьку дівчинку. Дарував квіти, обціловував кожен мій пальчик. Приносив каву в ліжко. А якось приніс мені величезний букет із суниць. Це було щось неймовірне! Запах лісу, твоє чергове освідчення в коханні, моє щасливе обличчя.

Чому ж ми розлучилися з тобою? Навіть не знаю. Якимись скупішими стали слова, холоднішими обійми. Я нічого не зробила, щоб втримати тебе. Навпаки, замкнулася у незрозумілій гордості. І ти пішов.

У душі – тихий смуток і жаль. За тим, що не змогли зберегти такого гарного теплого почуття. Що відпустили синього птаха щастя.

На ринку бабусі продають букетики запізнілих суниць. Купила кілька, заварила чаю. І смак, і запах не той. Як з тих, інших, суничок, котрі дарував мені ти.

Автор – Оля МУЗИКА, м. Тернопіль.

РЕКЛАМА: