Можна вельон після весілля продати і розбагатіти, – насмішкувато мовив батько. – Разом із моїм життям продасте

Софія поверталась з університету додому. В салон автобуса увійшов дуже красивий хлопець: високий, спортивної статури, модно одягнений. Раніше Софія цього юнака не бачила. Можливо, тому, що нечасто їздила автобусами. Але, придивившись уважніше, впізнала хлопця з футбольної команди університету.

Дівчина буквально пропікала хлопця очима, а, піймавши на собі його погляд, опустила голову. Через кілька зупинок він вийшов, залишивши після себе ледь вловимий свіжий аромат парфумів…

Відтоді Софія щоразу їздила додому автобусом.



І дуже часто зустрічала красивого футболіста. Минуло ще кілька тижнів. Софія ходила сама не своя. Їй було ні до розваг, ні до навчання, а на носі — сесія. Перед очима стояв красень з автобуса. Його образ переслідував дівчину, тож вона зайнялася активними пошуками хлопця в соцмережах. І, побачивши знайоме обличчя, полегшено зітхнула та надіслала запит на дружбу. Хлопець відразу відгукнувся і вподобав кілька її світлин.

Проте цього для дівчини було недостатньо. Вона чекала повідомлення. Першою написати соромилася. Досить того, що розшукала його та напросилася в друзі.

Досі ніхто не займав усього простору її думок. Вона не могла ні вчитися, ні їсти, ні спати. Все мріяла… А тут іще, як на гріх, батько вибрав для неї… нареченого. Сина свого партнера в бізнесі. Коли Валерій Іванович розмірковував над тим, яким козирем для нього міг би стати шлюб між його дочкою та сином партнера, дівчині хотілося крізь землю провалитися. Бо де ж таке видано, щоби у двадцять першому столітті людей силоміць одружували?

Одного ранку за сніданком Валерій Іванович повідомив, що завтра до них прийдуть гості. А наступного дня до них додому завітали на вечерю колега батька Олександр Сергійович із дружиною та сином. Юрко відразу обсипав Ніку компліментами й весь вечір не зводив погляду з неї. Ще б пак: висока, з ідеальними параметрами, красивими рисами обличчя, довгим каштановим волоссям і вишуканими манерами. З такою дружиною йому не буде соромно з’явитися і в найвищому товаристві.

Софія придивившись до Юрія, вже, було, вирішила почати з ним зустрічатися, але все перекреслило одне нічне повідомлення від автобусного красеня: «Не проти познайомитися?» Не проти?! Як вона може бути проти? Вона ж так довго чекала цього! «Боже, Ти почув мої молитви, — прошепотіла дівчина. — Спасибі…»

Як з’ясувалося, Арсен тривалий час не наважувався написати Софії, бо не був упевнений, що «така» дівчина захоче з ним спілкуватися. Розумів, що сам не належить до завидних женихів. І це ще м’яко сказано. Адже в минулому його батько мав проблеми із законом, сидів у в’язниці. Та й за старшим братом тягнувся шлейф більших і менших гріхів.

Коли Софія про це дізналася — не повірила. А потім подумала, що їй насправді байдуже, хто його батьки, які статки в родині й усе інше. Мало значення тільки те, що вона хоче бути з цим хлопцем.

На перше побачення з автобусним красенем дівчина збиралася майже весь день. Коли підходила до обумовленого місця, тремтіли ноги. Та щойно побачила хлопця з букетом троянд — опинилася на сьомому небі від щастя. Чим довше вони гуляли, чим більше спілкувалися, тим глибшала впевненість дівчини в тому, що зустріла того єдиного, якому хочеться віддати і руку, і серце. Вони зустрічалися через день. Незадовго був перший палкий поцілунок, міцні обійми, що зігрівали від вечірньої прохолоди, пристрасне возз’єднання тіл… Тоді Софія повернулася додому майже на світанку.

— Де ти всю ніч вешталася?! — кричав Валерій Іванович. — Юрій три години чекав тебе біля нашого дому, а до тебе неможливо було дотелефонуватися! Ти хоч знаєш, який подарунок тобі хлопець купив?

— Ні… — тихо мовила дівчина й байдуже додала: — Не знаю і не хочу знати. Не подобається він мені.

— Не подобається?! — перепитав батько — і його лють вийшла з берегів. — Та хто тебе питає, чи подобається? Взагалі страх втратила? Ти — моя дочка, і я краще знаю, хто тобі потрібен.

— Тату, я вільна людина, — заплакала Софія. — Ніхто не змусить мене бути з Юрієм, чуєш?

Після тієї сварки Валерій Іванович оголосив доньці карантин.

Просидівши вдома тиждень, Софія божеволіла від розлуки з коханим. Зв’язку з коханим не було — телефон і планшет батько відібрав. Дівчині здавалося: якщо негайно не почує такого вже рідного голосу — серце розіб’ється. За важкими думками не помітила, як до кімнати увійшла мама.

— Ми з батьком усе знаємо, — сказала. — Ми довідалися, до кого ти бігала на побачення весь цей час.

— Мамочко, рідненька, тепер ти розумієш мене, правда? — з надією в голосі спитала дівчина.

— У тебе що, клепки в цій дурнуватій голові зовсім нема?! — зірвалася на крик мама. — Ти хоч знаєш, з ким зв’язалася? Знаєш, з якої він сім’ї? Сказати, хто його батько?

— Для мене це все не важливо. Я люблю його!

— Закрий рот і слухай мене! Ти будеш із ним хіба через мій труп, — підсумувала розлючена жінка й вийшла з кімнати.

— Але ж серцю не накажеш! — вигукнула крізь сльози Софія.

— Про що ти говориш? — кинула, прочинивши двері, мама. — Це все вигадки. Кохання мине і на що жити будеш? А Юрій тобі дасть усе.

Пройшло трохи часу. Софія навіть вирішила погодитися на зустріч із Юрієм, аби вивільнитися з-під домашнього арешту. Та перше, що зробила, — це зателефонувала до коханого з телефону домогосподарки. Поки пояснювала йому, куди пропала, до будинку увійшов Валерій Іванович. Він вихопив у дочки мобільний і закричав:

— Повторюю востаннє: якщо я ще раз почую, що ти говориш із цим покидьком чи зустрічаєшся з ним — то йому мало не покажеться. Я не жартую. З очей дівчини, сповнених жаху, потекли сльози. Однієї миті вона зрозуміла, що більше не може опиратися батьківській волі. Вона знала: батько слів на вітер не кидає.

— Можна я зустрінуся з коханим востаннє? — попросила ледь чутно. — Мені треба йому все пояснити.

— Перестань соплі жувати!

— Благаю, — прошепотіла дівчина й стала перед батьком на коліна.

— Але це буде остання зустріч.- буркнув батько.

— Добре. Я обіцяю…

Через годину хлопець, тривожний і наляканий, біг назустріч Софії.

— Що трапилося, кохана? Куди ти пропала? — мовив, розкриваючи свої обійми. Проте дівчина відхилилася.

— Ти не рада мене бачити? — спитав, не розуміючи, що відбувається.

— Ні, не рада, — вдавано холодно відповіла дівчина, відвівши погляд убік. — Ми не можемо бути разом. Пробач.

— Дозволь запитати, чому?

— Бо я… покохала іншого, — витиснула із себе Софія, й швидко пішла, щоби Арсен не бачив її сліз. А він ще стояв деякий час, приголомшеним почутим. Очі зволожилися. Всередині все стиснулося і запекло.

— Бажаю щастя! — вигукнув услід коханій, опанувавши себе.

…Минуло півроку.

— Донечко, якби ти бачила, який вельон купив тобі Юрій! — сплеснула руками мама.

— Можна вельон після весілля продати і розбагатіти, — насмішкувато мовив батько, не відриваючи погляду від газети.

— Разом із моїм життям продасте… — відповіла тихо зі сльозами на очах Софія.

А вже наступного дня було весілля. Дорогий ресторан, розкішний банкет, оркестр на подвір’ї. Ось-ось мало все початися. Софія попросила подруг залишити її в кімнаті саму. Одягнена в красиву білосніжну сукню, інкрустовану стразами Swarowsky, почала байдуже роздивлятися свій довжелезний шлейф. Тоді взяла вельон, приклала його до голови й замислилася. Думала про те, що вона більше ніколи не буде поруч з Арсеном, і більше ніколи не торкнеться його губ…

І тут дівчина тремтячими руками розірвала вельон. Присунула до вікна стіл, поставила на нього стілець, перекинула вельон через дорогий карниз, зробила петлю…В останнє вимовивши:

— Пробач, тату! Цей вельон уже не вдасться продати…

Джерело.