Цукерка у шкарпетці. 91-річна Анна Дівнич з Крихівців щодня в’яже теплі речі хлопцям в АТО

На початку квітня Анна Дівнич з приміського села Крихівці відсвяткує 92 роки. Незважаючи на поважний вік, бабуся не може всидіти без роботи. Щодня, вже чотири роки поспіль, вона в’яже хлопцям на фронт теплі шкарпетки та рукавиці.

В кожну кладе додатково нитку, аби там зашили собі, як порвуться і… барбариску.

Пані Анну застаємо за читанням Святого письма. Каже, трохи відволік­лася від в’язання. Спиці з нитками й готовими шкарпетками лежать поруч.

У хаті чистенько, світло, дуже затишно. Бабуся сидить на дивані біля вікна. Відсунула собі штори, аби в кімнаті було ще більше світла. На столику фрукти й тюльпан у вазі.

«Це моя Галя подарувала – онучка, – хвалиться бабуся. – Дивися, Галю, як розпустилася нині».

Її онука Галина Балан стоїть біля гарячого п’єцу. Вони з донькою доглядають стареньку, мешкають в іншій хаті, але поруч. Галя каже, бабуся дуже себе пантрує, постить двічі на тиждень, не їсть солодкого, нічого шкідливого.

«Сама сказала, аби давати їй якусь роботу, аби не втратила рух і руки не закостеніли, – доволі голосно говорить Галина, бо звикла так біля бабусі. – Родичі почали нитки приносити. От, вона і в’яже. Колись цим і заробляла. Плела светри на продаж, маму мою навчила, мене трохи».

Якось пані Анна наплела-наплела тих шкарпеток і попросила, аби хлопцям віддати на фронт. От, віднесли один мішок, потім ще. Далі сусід сконтактував з волонтеркою Лесею Качуровою. Зараз бабусині шкарпетки поїдуть до хлопців з 10 Окремої гірсько-штурмової бригади. Вони саме в АТО.

«У цих шкарпетках нога не потіє, – говорить пані Анна. – То шерстяні. Отут ще рукавиці плету – на один палець». Натягає на руку: «Видите, як то файно – пальці вкупі і тепленько їм».

Плете бабуся по одній шкарпетці на день. Починає з 40 розміру і по парі до 44-го. Показує, що в кожну шкарпетку кладе додатково трохи нитки. «Як зробиться дірка, аби зацирував (зашив) собі, – посміхається. – А ще барбариску».

Пані Галина сміється, що тепер має клопіт, але він приємний. Нитки закінчуються, то вона на секондах светри скуповує, а бабуся поре, перемотує нитки в клубки і в’яже. «Приходжу ввечері, а вона ще плете. Рано заходжу – знову плете», – посміхається онука.

У неділю та свята пані Анна не в’яже, хіба нитки перемотує. Переважно читає Святе письмо, газети. Дістає з-під коробки синій згорток, розкладає його, а там кілька старих фото. Показує, що любить дивитися і згадувати. То всі її рідні – мати, брат, сестри, чоловік.

«Не раз сусідки прийдуть й наказують: «Та нащо тобі того в’язання, ти вже стара, спочивай», – говорить бабуся. – А я не можу й не хочу. Ввечері в’яжу, рано встану, помолюся та знову в’яжу. При роботі молюся. Я дарую то всьо нашим дітим воєнним. Жалую їх дуже».

Бабуся, каже, сама застала дві війни. Розказує, як тут німці в селі «кватирували», але недовго. Потім москалі були. Говорить, зараз оця – третя війна.

«Не треба нам нині тої войни, – ­зітхає бабуся. – Тоді теж не треба було. Але тоді України не було, а нині є, і знову така біда».

Пані Анна каже, як почалася Друга світова, то вона саме закінчила «чотири кляси». Пішла працювати на ватну фабрику, тут, у селі. З іншими жінками латала й чистила бушлати військовим.

«Привезуть звідкись з фронту заляпані, змащені, а ми миємо, – пригадує старенька. – Зима була така, от, як нині – усе топилося. На паркан повісимо, аби стекло, а на ніч в цех. Там постійно котел горів, досушувалося. Потім і бинти прали, складали на фронт. Нас бомбардували. Тут недалеко є такий яр – бомба впала. Людей із села евакуйовували до Станіслава, але мама зібрала нас всіх – три сестри, брата, дві корови – та й пішли до родини у Пациків. Там і пересиділи».

Над ліжком у кімнаті – два портрети. На одному молода Анна та її чоловік Степан. Бабуся з ніжністю розповідає, що був старшим майстром на ватному заводі. Дуже її собі сподобав, бо робітна. Був старший за неї на 20 років, а ще вдівець і мав троє синів – майже однолітків Анни. Сміється, мовляв, усе село горювало, що така гарна й молода такий «тігар» собі взяла.

«А ми дуже добре жили, – розповідає бабуся. – Лише раз на нього обідилася. Сказала якось Степану, що хочу до мами піти, бо у неї була швейна машинка. А чоловік відповів: «Та чого будеш йти, ти вчора була». Я чогось і розплакалась… А повдовіла у 42 роки. Ми 20 років прожили. Нікого більше не мала, бо такий добрий був».

«А тут плету знаєте кому? – пані Анна дістає з картонної коробки рукавиці. – Надумала двірникам подарувати. Але то жіночі. Їм рукавиці пригодяться, бо грубі, аби мозолів не було. І теплі».

Уже на порозі говорить, що не хоче більше шкарпетки на фронт в’язати.

«Най би вже та война сі скінчила. Ви там скажіть хлопцям, най у тих шкарпетках додому живі й здорові вертаються» – проводжає «Репортер» Анна Довірак і запрошує 6 квітня на день народження – 92 роки.

РЕКЛАМА: