Жертви рейдерів часів Голодомору

Коли так звані буксирні бригади вривалися у помешкання, вони витрушували все до останньої зернини, не звертаючи уваги на голодних дітей чи кволих людей. У народі їх називали «червоними мітлами», самі ж «буксирники» казали, що «діють в інтересах робітничого класу», «для побудови у нашій країні соціалізму». І лише через десятки років, спираючись на архівні документи, історики скажуть, що все відбувалося не спонтанно і не випадково, а за здалегідь написаним сценарієм — під моторошною назвою «Знищити українців».

У кожного була своя роль, починаючи ще з кінця 1920-х років. Працювали у команді — уповноважений райпарткому або райвиконкому діяв разом із сільською «Комісією сприяння хлібозаготівлі», партактивом села та частиною зацікавлених незаможників. Головними виконавцями продовольчих ревізій були численні бригади, сформовані більшовицькою номенклатурою, які безпосередньо реалізовували злочин, відбираючи до останку продукти харчування в селянських оселях. Мало не щодня через усе село рухалися «червоні валки».



Вони зупинялися біля кожного господарства і після «вдалого» пошуку хліба спрямовували все витрушене і зібране на зсипні пункти. Кожному селянинові — потенційному утримувачу хліба — надходила повістка з вимогою негайно виконати план хлібоздачі. Наївні спроби ухилятися від отримання таких повідомлень-вироків або ж частково їх задовольняти не рятували селян від обшуків, насильного вилучення всього наявного хліба, а в разі його відсутності, опису й продажу майна. Більше того, у 1929 році селянам заборонили залишати українські села без дозволу райпарткомів — тобто до цілковитого виконання планів заготівель.

«Щоб вгамувати селян, більшовики вдавалися до жорстоких маніпуляцій. На початку 1930 року вони в десять разів збільшили план хлібозаготівлі, його нереально було виконати навіть за умови гарного врожаю. Більше того, один центнер жита оцінювався державою у 92 — 95 копійок. Фактично влада поставила селянство в опозицію до існуючого режиму. Тих, хто відмовлявся здавати хліб та чинив «опір проведенню хлібозаготівельного плану», стали масово звинувачувати у «зловмисному» ухиленні від сплати податків та невиконанні «загальнодержавної ваги повинностей», що передбачало покарання — позбавлення волі, примусову працю, штраф подвійного розміру невиплачених платежів, — розповідає старший науковий співробітник Державного архіву Вінницької області, кандидат історичних наук Володимир Петренко. — Селянинові доводилося сплачувати податок, самообкладання та, як правило, штраф, невиконання якого завершувалося судом і досить часто — розпродажем майна на торгах. Наприклад, з 1 жовтня 1930 року по 20 березня 1931 року лише одним нарсудом Бершадського району в такий спосіб було засуджено понад 100 селян, більшість із них — «куркулі», яких позбавили волі на строк від 33 до 90 років та змусили сплатити штраф — від 4 тисяч карбованців до 15000. Сплатити їх було неможливо, і це призводило до конфіскації майна та зубожіння селянства. Цифрові показники засвідчують, що протягом 1928 — 1932 років приватний селянський сектор зазнав катастрофічних втрат: за роки примусових державних заготівель та колективізації кількість худоби в селянських господарствах зменшилася в 10 разів. До всього, через те, що селян змусили виконувати державну повинність по хлібу, м’ясу та іншим продуктам, на 75% зменшилася загальна кількість свиней. І цей фактор стане одним із чинників Голодомору…»

Заготівлі підлягало практично все, що було у селянських господарствах. Після експропріації майна та продовольства на селян ще очікував так званий другорядний експорт. У матеріалах Копайгородського райкому партії за серпень 1930 року зберігаються документи такого змісту: «Партією та урядом відмічено, що за останній час збір та заготівля другорядного експорту… прядива, ганчір’я, кісток, рогів, копит, хутрини, кінволосся, пухпір’я, лікрослин та ін. значно зменшилася, що ставить під загрозу невиконання експортного плану».

На запитання, що ж їли люди, Володимир Петренко цитує лист «червоного партизана, колишнього політкаторжанина, командира запасу Червоної армії, члена КП(б)У з 1918 року Войтюка» від 14 листопада 1932 року. У ньому йдеться: «Вважаю своїм обов’язком як комуніст заявити Вам наступне: в партії я перебуваю вже 15 років. Під час громадянської війни брав участь у багатьох боях. У Червоній армії пробув 5 років, а до цього 3 роки — в засланні… Любарському району необхідно здати 10600 тонн хлібозаготівлі, у районі 62 колгоспи, а виконали план тільки 2. Інші колгоспи — з трудом тільки на 45-50 %… Зерна залишилося тільки на насіння, а що стосується видачі зерна на трудодні і для худоби, так про це говорити не приходиться, так як його немає… Сім’ї приготовляють собі їду на зиму. Вони ріжуть тоненькими кусками гарбузи, розвішують їх на теребки довколо своєї хати… В результаті цього по селах нашого району багато людей хворіє дизентерією — 50%, сипняком — 30%… Я написав далеко не все, що відбувається у районі… Прошу Вас, т. Хатаєвич, звернути на це увагу. За викладене мною перед ЦК партії я несу сурову відповідальність». Подальша доля Войтюка, який насмілився на подання вищезазначеної інформації, невідома, але серед партійних керівників Любарського району наступних років його прізвище вже відсутнє…».

Головне завдання «буксирних» бригад полягало в тому, щоб грабувати селянство. За трактуванням партійної номенклатури, брати відстаючих на «громадський буксир», звідси і назва -»буксирні» бригади. Окрім партійних уповноважених та робітників місцевих підприємств, велику надію в реалізації таких штурмових планів влада покладала на «двадцятип’ятитисячників від станка»: робітників промисловості, яких більшовики всіляко заохочували «пролетаризувати дрібнобуржуазне селянство». Саме вони стали активними учасниками не лише будівництва колгоспного ладу, а й масового розкуркулення, експропріації власності та вилучення продовольства у селянства.

«В Україні планувалося завербувати 7 500 робітників, із них до 2 000 осіб для роботи за межами республіки. Але процес вербування розпочався занадто повільно, робітники знали ситуацію в українському селі й не поспішали підставляти свої голови під селянські кулі. А вони були, селяни не терпіли, — переконує Володимир Петренко. — У «буксирники» заманювали пільгами: відпусткою зі збереженням зарплати на час проходження курсів; безплатним проїздом, зарплатою в колгоспах та доплата підприємствами, де раніше працювали, пенсії для сім’ї у разі втрати годувальника, безконкурсне зарахування дітей до навчальних закладів із наданням стипендій. Мобілізація  проводилася у 40 містах України. На Поділлі у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Могилеві-Подільському, Проскурові, Тульчині, Умані. Загалом впродовж одного року (з грудня 1929 року по грудень 1930-го) більшовицькою владою було мобілізовано 9 500 робітників,і з них 69,9 % — члени ВКП(б), 8,6 % — комсомольці. І вже на початку 1930 року ці бригади заявили про себе в подільських селах. Так, у Могилів-Подільському районі діяла бригада під керівництвом бригадира Брюшкевича, яка відібрала у сім’ї Т. Черненків 50 пудів зерна, при плановому завданні 20 пудів, а в селянина Копецького вилучили останніх 4 пуди кукурудзи; бригадою були проведені обшуки і в 7 бідняцьких господарствах, де описали майно: подушки, пряжу, рядна, кожухи, хустки. Вилучені речі валялися на підлозі у багнюці, а члени бригади топталися по них на очах у селян».

Методи роботи «буксирників» впродовж 1931 — 1932 рр. були вкрай жорстокими. В інформаційному листі Гайсинського райпарткому до ЦК КП(б)У від 6 березня 1931 року йшлося про те, що в селі Бубнівка членом партії, 25-тисячником Гомельдіновим поранено пострілами з нагана двох селян-колгоспників. А в селах Грузьке та Митків «величезну роль» відіграли міжселищні «буксирні» колгоспні бригади кількістю 428 осіб (52 бригади); у с. Кисляк «буксирна» бригада колгоспників с. Карбівки у складі 20 осіб за три дні заготовила 2 500 пудів зерна; у с. Зятківці «буксирна» бригада колгоспників сіл Краснопілка, Семирічка, Грузьке у кількості 40 осіб за 5 днів заготовили 5 000 пудів хліба; в с. Карбівка діяла «буксирна» бригада КСМ технікуму механізації. Тобто більшовики спеціально організовували «буксирні» бригади з колгоспників, яких направляли в сусідні села для вилучення продовольства таких самих колгоспників. Руками самих селян влада душила селянство в цілому, приховати від голодних «своїх» продовольство було практично неможливо.

«Ситуація ще більше погіршилася, коли у селян відібрали корів. Налякані, розуміючи приреченість на голодну смерть, матері разом із дітьми піднімали відчайдушний крик, на який збігалися сусіди. І всі разом, гуртом, вони намагалися відстояти свою годувальницю, — переповідає історик. — У документах таких фактів чимало. Так, у селі Забужжя Брацлавського району Бондарчук М., Бідняк К. разом із дітьми кричали, плакали, звертались до інших селян зі словами «спасайте, нас граблять». В Іщук Г., біднячки, вдови з чотирма дітьми, під час вилучення у двір вибігли діти і почали кричати. Виконавець ударив дитину в груди, від удару «полилася з рота кров». Опір селян тривав, але він був локальним і в основному мав характер терористичних актів, підпалів, жіночих «волинок» тощо. Найстійкіші і сміливіші вже були розстріляні, інші — перебували на «соловках» та по тюрмах. Адже фізично протистояти озброєним виконавцям злочину було практично нікому і неможливо».

У 1932 році відбір продуктів харчування в селянства Поділля значно посилився. Більшовицькі «буксирні» бригади відбирали все продовольство в селянських оселях, виконуючи вимогу керівництва: «Беззаперечне вилучення». Майже всі активісти були озброєні, а для координації злочинних дій у селах, як уже зазначалося, організовували бригадні штаби. Про свавілля місцевої влади в подільських селах у 1932—1933 роках систематично інформували більшовицьку номенклатуру обласні та районні відділи ДПУ. Під час заходів хліб у колгоспників забирався під мітелку, забирали і за вироблені трудодні. Причому в той час, коли колгоспники були відправлені в інші села як «буксирні бригади», у них вдома в цей час забирали незначні хлібні ресурси… Через продовольчі труднощі один із колгоспників написав заяву про видачу йому 20 фунтів хліба, а голова колгоспу наклав резолюцію: «Видати 20 фунтів снігу».

Про організований більшовицькою владою геноцид голодом проти селянства засвідчує й інформація одного із членів брацлавської «буксирної» бригади. Він зазначав: «Ходим мобілізовані в бригади по Брацлавському району. У нас триста дворів, які розбили на 5 штабів, кожна бригада робила обшук на своєму участку. Направляли в штаб заарештованих, які не виконали заготівлю, де над ними розправлялися співробітники району. Невиконавців уночі водили від штабу до штабу, відпустивши додому, тут же заарештовують і знову водять його по штабам. Так не давали спати місяць… Рікою лилися сльози, крик, стогін. Співробітники не звертають на це увагу, хитрощами відбираючи хліб… Котрі не видержали, лежать від голоду в могилі, інші живуть опухші й не можуть працювати…».

…Попри те, що минули десятиліття після зняття з переважної більшості архівних джерел грифу «Цілком таємно», до сьогодні питання Голодомору, його чинників та наслідків досліджено не остаточно. Залишається актуальною і проблема демографічних наслідків Голодомору.

Скільки українців насправді загинули внаслідок Голодомору 1932–33 років? Останні розрахунки, які зробили окремо демографи НАН України та група українських істориків, відрізняються більш ніж удвічі. Радянські переписи населення після Голодомору свідомо фальшувалися, тому кількість жертв, розрахована на їхній основі, не відповідає дійсності, стверджують історики, наводячи засекречене донедавна листування радянських посадовців та звіти західних дипломатів того часу. Зі свого боку, в Інституті демографії НАН України звинувачують опонентів у хибній методології. Політологи ж не виключають, що в підсумку заниження реальних демографічних втрат України у 1932–33 роках є вигідним Кремлю.

 

 

Джерела: https://www.radiosvoboda.org/a/28965541.html

http://incognita.day.kiev.ua/rejderi-chasiv-golodomoru.html