Я не ревнувала, не обнюхувала чоловіка, не шукала сліди помади на його сорочках, не перевіряла телефон. І не думала, що наше мирне і, як мені здавалося, щасливе життя враз обірветься. Як з’ясувалося, щасливим воно було лише для мене, тому що чоловіка я безмежно любила і навіть подумати не могла про когось ще, крім єдиного в моєму житті чоловіка.
А він одного разу не прийшов ночувати. На ранок, коли я вже була майже в прострації від страху, що з ним щось трапилося, а телефон розжарився від численних дзвінків по лікарнях, міліціях, друзям і навіть мopгах, він прийшов і коротко оголосив, що за речами, а жити він буде з іншою жінкою, яку полюбив.
Як мені було тоді погано, я намагаюся не згадувати. Батьки забрали нашого сина, а я потрапила на два місяці в лікарню з депресією і нервовим зривoм. Розлучення, поділ майна і все, що з цим пов’язано, здоров’я і сил не додало. Але минув час, і якось налагодилося життя.
Я як і раніше одна – навіть думки про когось не виникає – огидно стає. Чоловік уже змінив ту коханку, до якої йшов, на іншу, але, схоже, теж щастя особливого немає.
З сином я йому спілкуватися не забороняю – він приходить у вихідні, грає з ним, водить в цирк, в кіно, погуляти. Аліменти платить, купує йому подарунки – тут все в порядку.
Справа в тому, що після кожного його візиту у мене знову все спливає в душі, і так погано стає – не розкажеш! Тиждень приходжу до тями, а в вихідні, він приходить до синочка, а я на кухні ледь стримуюсь від сліз.
Пробувала йти на цей час з будинку – маму просила побути з дитиною, але коли поверталася, радісний син весь час розповідав, куди вони з татом ходили, що він йому купив, що розповідав. І знову таке накочує.
Я намагалася розібратися в своїх почуттях, навіть до психолога ходила. Він каже, що я чоловіка як і раніше люблю, тому не можу забути. Але у мене в душі ця сама любов іноді такими спалахами ненaвисті перемежовується, що самій робиться страшно.
Живуть же інші нормально. Ну сталося, пішов, але життя ж не закінчується на цьому?! Якось люди влаштовують свої долі, а у мене в голові постійно крутяться думки про нього, спогади про минуле, і про те, як він пішов.
Я намагалася забути його, чесно намагалася. Їздила до моря, в різні турпоїздки, знайомилася з чоловіками, намагалася побудувати стосунки. Але у мене неприйняття на якомусь фізіологічному рівні. Мама каже, що у нас в родині всі однолюби. Соромно зізнатися, я навіть хотіла піти і приворот зробити, але не ризикнула – навіщо ж силою?!
Рік тому він сказав, що, може, нам спробувати знову налагодити відносини. Я спочатку трохи не збожеволіла від щастя, що він повернеться, і все буде, як раніше. А потім зрозуміла, що, як раніше, вже нічого не буде – я весь час буду думати, що він знову піде, що він з кимось ще.
Ось і виходить, що і без нього не можу жити, і з ним. Ні забути, не розлюбити, не викинути з життя. І так жити дуже важко, і що робити – не знаю.
Олеся
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
