Заміж більше не вийду і жодного чоловіка до себе не підпущу. Прокляття це або просто доля, але хочеться просто жити і не боятися

Так вийшло, що я ніколи не вірила в пpoкляття. Для мене все це – язичницькі речі, а я вірю в Бога, і вірити в поганських божків для мене – табу. Але те, що відбувається в моєму житті протягом десяти років, не піддається ніякому іншому поясненню.

Розповідаю. Три рази я була заміжня, починаючи з двадцяти років, і всі три рази я втрачала своїх чоловіків – ні, вони не йшли, не зраджували і не кидали мене. Краще б кидали, чесне слово. Вони вмupaли.

Перший чоловік був молоденький зовсім, навіть молодший за мене. Мені було двадцять, а йому – вісімнадцять. На нас тоді всі родичі ополчилися за раннє весілля, на мене нападали з докорами, мовляв, я-то вже доросла діваха, а пацан тільки школу закінчив. Але він був дорослим, тямущим для своїх років і сам наполіг на весіллі. Не було ніякого “зальоту”, просто захотіли розписатися, романтика з нас юшила. Півроку не пройшло – Діма з другом в машині poзбились. Друг живий, а Дмитра не стало.

Природно, я довго не могла відійти. Майна у нас не було, ділити було нічого, але на мене все одно його рідні, як пси накидалися. Звинувачували мене, обзивали, довелося навіть в інший район міста переїхати разом з мамою.

Другого чоловіка я зустріла тільки через два роки. Підпускала його до себе неохоче, все ще Діму любила. Але Олег був наполегливим, ввічливим, дорослим. На мою розповідь про перше кохання відреагував дуже зворушливо – навіть заплакав злегка. Так потихеньку і розтопив моє серце. Ми одружилися в травні, а в жовтні того ж року Олегу опepaцію зробили на серці. Все пройшло успішно, а ось потім. Загалом, з лікарями ми зі свекрухою судимося досі, до сих пір не можуть визначити, як так вийшло, що у того хто йшов на поправку  серце просто зупинилося в один момент в лікарні.

Ні про які нові відносини я навіть думати більше не хотіла. Ходила до церкви, ставила свічки за упoкій, ридала так, що мене відкачували.

З тих пір пройшло ще три роки, навіть трохи більше. Коли я трохи прийшла до тями і вже почала повноцінно жити, мама відправила мене у відпустку на море. Подарувала путівку. Я поїхала одна, на занадто веселий відпочинок не розраховувала. Але потім зустріла там компанію, ми подружилися, виявилося, що всі з одного міста.

Роман з Денисом починався відпочинку, а продовжився вже вдома. Природно, я була обережна, мене лякало все: від його інтересу до перегонів на швидкості до його проблем зі здоров’ям. Я боялася підпускати його до себе, але почуття брали своє. Весілля не було – просто розписалися в РАГСі, галасу не хотілося, та рідні не зрозуміли б. Знаєте, ми прожили разом чотири роки, і я повірила в те, що все буде добре. Попередні шлюби не тривали так довго. З Денисом ми встигли поїздити по світу, завести дитину, відкрити невеликий магазинчик, накопичити на квартирку. А потім і він пішов. Теж серце, але не було ніякого втручання, його не стало в одну мить. Я навіть здивуватися або злякатися не встигла.

На похopoні не плакала, після  почала пuти і місяць взагалі не висихала. А потім приїхав брат і промив мені мізки. Я озирнулася і зрозуміла, що взагалі-то більше не одна, що у мене дочка підростає, що потрібно жити і піклуватися про неї.

Встала на ноги. Заміж більше не вийду і жодного чоловіка до себе не підпущу. Знаєте, вже навіть плювати, прокляття це або просто доля. Хочеться просто жити і не боятися.

РЕКЛАМА: