“У нас ніколи не було няньки”, – багатодітний батько з Прикарпаття розповів про виховання 11-х дітей

У третю неділю першого літного місяця у світі святкують День батька. Цього року це 17 червня. В цей день прийнято дарувати татусям подарунки та влаштовувати родинні посиденьки. Українці не так давно долучилися до святкування Дня батька. І що цікаво, святкують аж двічі: в третю неділю червня і в третю неділю вересня.

У сучасному світі не кожна сім’я наважується на народження другої дитини, не кажучи вже про третє маля. Та мабуть кожному цікаво, який побут у багатодітній родині, де скажімо не п’ять, не шість і навіть не семеро дітей. Щоб дізнатися, чи важко виховувати багато діток, журналістка Правди. іф поспілкувалася з батьком, який у свої 44 роки виховує 11-х дітей.

Василь Яремчук та його дружина родом із Богородчанського району, а тепер живуть в Тисмениці. Чоловік розповів, з якими проблемами стикаються щодня батьки, та чи дружно живуть діти в їхній сім’ї.

Розкажіть для початку про своїх дітей. Скільки їм років, де навчаються?
Старша Павліна, їй 19 років. Михайлові у серпні буде 18 років, Марії – 16 років, Василеві – 13 років, Галині – 12 років, Василині – 11 років, Іванові буде у вересні 10 років, Степанові минуло 7 років, Йосиф – 6 років, Іллі у серпні буде 4 роки і Вікторії 3 роки виповнилося у березні.

Насправді, ви молодий чоловік. Мушу спитати чи всі діти рідні?
Так, діти усі рідні.

З якими труднощами стикаються батьки такої великої сім’ї?
Спочатку у нас були великі труднощі з житлом. На сьогодні ми вже виплати всі кошти і маємо свій дім у Тисмениці. Повірте, за життя було багато проблем.

Розкажіть тоді про повсякденні складнощі. От наприклад є сім’ї, в яких троє дітей, і батьки розповідають, що іноді зранку трьох зібрати до школи складно. А у вас їх одинадцять. Хіба не важко?
У нас діти самостійні. І це дуже добре, бо приділити кожному час зранку просто нереально. От наприклад, дівчата самі одягаються, заплітають коси. Хлопці треба тільки проконтролювати, щоб нічого не забули. Нам з дружиною залишається лише зготувати сніданок. Але в цьому є переваги – дитина виростає самостійною і в майбутньому розраховує лише на себе. Навіть в школі вчителі дивуються, що дитина приходить і сама роздягається та вдягається. Неодноразово мені казали педагоги: «Ваші діти все роблять самі». Ми зі свого боку, з дружиною стараємося дати їм освіту. Старші Павліна та Михайло закінчили ліцей-інтернат для дітей із сільської місцевостіу Івано-Франківську. Марія також готується поступати в цей заклад. Після цього ліцею Павліна поступила в Івано-Франківський національний медичний університет, а Михайло до ПНУ ім. Василя Стефаника. Крім того, ще дві доньки навчаються у музичній школі по класу бандури, а троє синів опановують скрипку, цимбали та акордеон.

Чим займається ваша дружина?
Фактично, вона навіть не мала можливості працювати. Найбільше часу між народженням дітей це два роки і один місяць. Ми після навчання відразу одружилися, потім діти почали народжуватися. Отож вона мама і увесь час приділяє дітям. Ну і маємо невелике господарство – декілька кіз та курей, то за цим переважно також дружина дивиться.

11 дітей, господарство, робота на парафії. Невже не складно?

По-різному буває. Як кажуть в народі: «З одного кута в інший». Що важливіше те й вирішується. Часто потрібно ходити на батьківські збори в садок, школу та ліцей. Насправді роботи дуже багато. Окрім того, часто мене залучають як священика до різних заходів.

До речі, як ваші парафіяни ставляться до того, що у вас так багато дітей?
По-різному. Є люди, які виявляють співчуття, є такі, що дивляться з презирством, а є й ті, що допомагають.

А як у вашій сім’ї ставилися старші діти до народження молодших?
Ревнощів не було точно. Навпаки, панує дружба та почуття відповідальності старших за менших. Наша сім’я має знайомого отця, який живе та служить на східній Україні. І коли у нас були певні проблеми він запросив нас у гості. Сам організував нам поїздку до Мелітополя. Ми гостювали там три тижні, я допомагав отцю у служінні, і час від часу ми їздили до моря. Так, як наша сім’я не маленька, то нам дали помічників, які мали дивитися за дітьми біля води, щоб не сталося лиха. І серед помічників був майбутній священик, який працював викладачем у якомусь ВУЗі, я вже не пам’ятаю, в якому точно. Після першого дня відпочинку біля моря, він мені сказав, що тут помічників та наглядачів не треба – там старші діти дивляться за молодшими. Вони дружні і завжди разом.

Тобто няньки у вас також ніколи не було?

Не зовсім. Одного разу була спроба взяти людину, яка б допомагала з дітьми. Але з того нічого не вийшло тому, що ми пробували шукати няню, а жінка просто пробувала чи у неї вийде бути нянькою. Якщо б це була людина з досвідом, то можливо вона у нас і залишилася. Хоча, я знав одну людину, яка була чудовою нянею, але на той час вона доглядала інших дітей і не мала змоги бути з нами. Переважно, ми самі собі даємо раду. Зараз усе набагато простіше, наймолодшій донечці три роки: вона бігає, дивиться на старших і старається все за ними повторювати.

У свої 44 роки ви маєте велику сім’ю, дім та роботу. Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?
Особисто для мене досягнення чи то навіть успіх в тому, коли я бачу, що до мене на сповідь приходять троє чи навіть двоє людей, які не сповідалися десять, п’ятнадцять, а то й двадцять років. Звичайно, успіхи моїх дітей для мене є також досягненням. Але коли я бачу щиру сповідь – це щось більше.

Про що мріє батько одинадцятьох дітей?

Мрія? Ну, ми живемо заради дітей. Я хочу, щоб мої сини та доньки знайшли своє місце у житті.

РЕКЛАМА: