“Їх кохання було порочним. Вони були двоюрідними братом і сестрою, що стало їхнім найбільшим нещастям”

Їм випало в житті одне нещастя на двох. Нещастя завдовжки в ціле життя. Нещастю було ім’я Любов. Така любов, коли хвилинна розлука здається вічністю, коли, перебуваючи далеко від коханого, сохнеш, ні їсти, ні пити не можеш. Коли кожен погляд нескінченно дорогий, коли непотрібно слів, тому що відчуваєш все кожною клітинкою.

З самого дитинства Ольга і Максим були нерозлучні. Олина мама, Тетяна, і Володимир, батько Максима, були людьми дуже зайнятими і часто підкидали дітей своїй матері, Тамарі Миколаївні. А малюкам тільки того і треба було. Вони були дуже дружні і, зустрічаючись в улюбленої бабусі, годинами могли сидіти над мозаїкою, малювати, читати книжки. Дорослі милувались.

Їх навіть в школу віддали поруч з бабусиним будинком, щоб Тамара Миколаївна могла забирати дітей до себе, поки батьки на роботі. Кумедно, але дівчинка часто допомагала брату робити уроки, хоча вчилася на клас молодше. Зате Максим був надійним захисником від зухвалих хлопчаків, що пристають до симпатичної Олі.

Коли прийшов час, що називають дозріванням, коли хлопці й дівчата починають цікавитися один одним, Оля перша зрозуміла, що всі хлопці, на яких вона могла б звернути увагу, не йдуть ні в яке порівняння з її братом. А ще вона помічала, що, коли Максим починав розповідати їй про дівчат, щось починало неприємно нити у неї в гpyдях, і далеко не відразу вона зрозуміла, що це не що інше, як звичайні ревнощі.

Коли Оля, сміючись поділилася з братом своїм відкриттям, той дивно на неї подивився і сказав: “Знаєш, у мене абсолютно така ж історія. Коли ти про свого сусіда по парті заговорюєш, я готовий його вбuтu!” Тоді вони лише посміялися, але якийсь осад від цієї розмови залишався у обох ще довгий час, і більше вони вважали за краще не говорити на цю тему.

Коли Ользі виповнилося 16, її, на велосипеді, збuла машина. З важкими тpaвмами дівчина потрапила до лікарні. Максим в цей час був далеко, він займався гірським туризмом і виявився в черговому поході. Повернувся через тиждень після того, що сталося і, як тільки почув про бiду, відразу ж кинувся в лікарню. Увійшов в палату, побачив худеньке, в синцях обличчя, обрамлене бинтами. До горла підкотився клубок, і Максим насилу стримав сльози.

Ольга, відчувши, як чиясь нескінченно рідна рука дбайливо тримає її долоню, відкрила очі, побачила Максима, з зусиллями посміхнулася, і з її губ шумно вирвався видих. Вона зрозуміла, чого їй так не вистачало всі ці дні, після того як прокинулася в лікарняній палаті. Крізь каламутну пелену, що застилає очі, серед усіх, хто метушиться навколо неї, вона весь час шукала його. І від того, що не знаходила, ставало ще болючіше, ще важче було дихати. Тепер же – інша справа. Макс поруч, а значить, все прекрасно.

Він майже не відходив від неї весь цей час. І медсестри захоплено говорили: “Оленко, який же в тебе хлопець чудовий! Повезло тобі”. Ось тоді вперше в житті Ольга зрозуміла, що більше всього на світі вона шкодує, що Максим її двоюрідний брат.

Максим служив в армії, вони писали один одному довгі листи. І день, коли він повернувся, був для них найщасливішим.

Свою любов вони приховували від усіх. Спочатку навіть від самих себе. Але якось, залишившись одні на дачі і випивши по келиху вина, раптом почали говорити один одному про все, що було, що є, що буде. Вони близькі родичі, і цим все сказано. А злочинні поцілунки, дотики тремтячих рук і переривчасте гаряче дихання, що переходить в забуття. Це потрібно викинути з пам’яті, закреслити, змити. Сховати всі докази.

Про головні докази Ольга, гірко плачучи, повідомила Максу через кілька місяців. Він слухав її плутану мову, і в ньому закипало щось неймовірне, щось, подібне божевіллю, долало його. Він притиснув Ольгу до себе і тихо, але твердо промовив: “Все! Досить! Ми будемо разом, ми скажемо всім, що у нас буде дитина! Я більше не хочу приховувати, не хочу боятися. В кінці кінців, раніше одружилися на кузинах. Не так багато років минуло з тих пір. Якщо що, поїдемо. Я люблю тебе”.

Потім була сімейна нараду. Жінка, яка плаче Ольга, похмурий Максим, шoкoвані батьки. Бабусю вирішили поберегти і не посвячувати в цю “стpaшну” справу. Так і залишилася вона в невіданні.

Коли закінчилися потоки вигуків, взаємних докорів і принизливих слів, перейшли до головного питання – до Ольгиной вaгiтності. Тут думка батьків повністю збігалося: від цього стpaхітливого і поpoчащого факту треба позбавлятися, і як можна швидше, поки ніхто нічого не дізнався. Головний аргумент – можливість наpoдження неповноцінної дитини. І скільки не переконував Макс, що це зовсім необов’язково, що від родинних шлюбів бувають абсолютно здорові діти, все було марно.

Найбільше Максима вбuвало те, що він бачив в очах коханої. Нещасна дівчина все більше схилялася до думки батьків. І він розумів, що не зможе її переконати. Настільки великий був її стpaх перед майбутнім.

Незабаром дитини не стало. А Ольгу, яка перебувала в стані абсолютної апатії, вирішили відправити подалі від Максима. Трохи оговтавшись, вона поїхала до Пітера до своєї бабусі по батьківській лінії. Та так там і залишилася. Через кілька років вийшла заміж за успішного бізнесмена. Тільки от дітей у них не було. Коли Ольга пройшла обстеження, з’ясувалося, що їх після зробленого aбщзту у неї не буде ніколи.

Депресії перетворили її в замкнуту постарілу жінку, відірвану від зовнішнього світу. Ольгу намагалися лікувати, показували кращих фахівців, возили в хороші санаторії. Ніжно люблячий чоловік не раз заводив розмову про те, щоб усиновити дитину. Але вона не хотіла в цьому житті більше нічого. Лише іноді, коли нікого не було поруч, вона діставала старі листи Максима, перечитувала вже давним-давно напам’ять вивчені рядки і плакала. Щось світле і тепле на кілька миттєвостей прокидалося в її душі, коли в пам’яті спливала найрідніша на світі людина.

Минуло кілька років. Одного разу Ользі зателефонувала мати і попросила приїхати. Вісімдесятилітня бабуся, у якої виявили paк, перебувала при смepті і хотіла попрощатися з рідними.

Ольга вперше за довгі роки поверталася до себе додому. Коли вона піднімалася сходами в бабусину квартиру, перед очима, як у кіно, пронеслися “кадри” з її життя. Сюди вона піднімалася тисячі разів разом з Максимом, Ольга подзвонила. Двері відчинив чоловік. Вона остовпіла, широко розкрила очі і дивилася, не кліпаючи. Повільно в свідомість почало просочуватися: це ВІН. Ольга не встигла нічого сказати, з кімнати вийшов батько Максима, гірко подивився на неї і жестом запросив увійти в бабусину кімнату.

Тамара Миколаївна, побачивши внучку, яка по незрозумілим їй причин раптово виїхала кілька років тому, тихо заплакала. Вона очікувала побачити красиву, яскраву, молоду і квітучу дівчину. А побачила ссохшу, згорблену, не схожу на її внучку жінку з темними колами навколо очей. Коли Ольга встала на коліна поруч з її ліжком, Тамара Миколаївна тихо заплакала:

“Що ж з тобою сталося, дівчинка моя? Хто ж тебе так змучив, висушив?” Ольга лише мовчки схилила голову і уткнулась губами в зморшкувату бабусину руку. Батьки Максима і Ольги дивилися кожен перед собою, а на обличчі Максима лише швидко заходили жовна.

Через кілька секунд Тамара Миколаївна набрала побільше повітря в легені і заговорила. Вона прощалася зі своїми близькими, даруючи кожному добрі слова та побажання. Коли черга дійшла до Тетяни, Тамара Миколаївна на хвилину зупинилася, ніби замислилася.

– Танечка, донечко! Ти знаєш, як я тебе люблю! Як тато наш пoкiйний любив тебе. Ми в тобі душі не чули. Але зараз я повинна сказати тобі правду. Напевно, не маю права промовчати. Таня, ми з татом тебе удочерили, коли ти була зовсім крихтою. Моя найкраща подруга, Ліля Чернишова, помepла відразу після пoлoгів. Чоловіка в неї не було, ми взяли тебе і ніколи про це не шкодували. Ти он яка чудова виросла і Олечку подарувала мені, онучку улюблену. І хоч ви з Володею не рідні брат і сестра, ми любили тебе не менше, ніж його.

Вона не встигла договорити, бо Ольга, яка стояла біля стіни, раптом почала повільно сповзати на підлогу. Максим затиснув голову руками і протяжно завив. І раптом в повислій важкій тиші надривно пролунав голос Володимира Петровича, батька Максима: “Господи! Що ж ми наробили”

РЕКЛАМА: