Якби не війна. Герой АТО з Прикарпаття з матір’ю взяли участь в унікальному проекті

Українські волонтери започаткували унікальний мистецький проект “Якби не війна”, аби показати, як війна змінила життя українців. Цей присвятили до Дня матері, запросивши на фотосесію поранених солдат та їх матерів.
13164261_1013415762084473_3294096783654740212_n (1)

Серед них – Надія Семчишина та її син Данило Семчишин з Калуша. Їхню історію виклали на сторінці Фотопроекти.

За задумом, мати проводжає сина на війну. ЇЇ вбрали у народний одяг, а на синові бойовий однострій, йдеться на сторінці пр

Свого сина Надія Семчишин на війну проводжала у 2014 році. Не хотіла аби йшов і навіть сховала військовий квиток. Та він таки пішов і повернувся за кілька місяців тяжко поранений.

«В дитинстві Даня був спокійною і чемною дитиною. Він міг сісти за стіл і так годинами – моторчик, два проводочки і то крутиться, а він робить якісь вентилятори чи ще щось, – починає розповідь про свого сина Надія. Грався з хлопцями, але ніколи не було конфліктів, дуже дружній. Ми тоді в Туркменістані жили, а Даня сам смуглявий, як той туркмен, то навіть не відрізнявся. Закінчив 8 класів і дуже захотів вчитися в Україні. З його батьком ми були розлучені, і він жив в Україні на той час. То Даня поїхав до нього. Я хотіла, щоб він закінчив 10 класів та вступив до нафтового інституту в Туркменії. А він не захотів – вже тоді проявив свій характер. Поїхав, вступив до коледжу в Івано-Франківську, мав би працювати за спеціальністю на станках з цифровим програмним управлянням. Але в Україні заводи не працювали, роботи не було.  Потім пішов в армію, то був 1996-й рік. Служив у Феодосії. Я тоді ще в Туркменії була, дітям гостинці та гроші передавала. Вчила дітей. Сама в Україну переїхала аж у 2006 році».

«І в Україні почалася війна. Як, мабуть, і кожна мати, я була дуже проти, коли Даня зібрався на війну. Навіть сховала його військовий квиток. Він мені дзвонить і каже: «Завтра я виїжджаю на Львів». Я кажу: «Що ти лапшу вішаєш мені на вуха, я твій військовий квиток заховала». А він сміється: «Мамо, ти така наївна! Я сказав, що загубив, і мені через півгодини видали новий!».

Він нічого не пояснював мені, лише твердив: «Як не я, то хто? Як не такий, як я – то хто?»  Даня, ти прожив половину свого життя в Туркменії, який з тебе патріот своєї Батьківщини? – питала його тоді.

Все одно, Батьківщина моя – Україна!
– Така Батьківщина твоя Україна, як і моя! – кажу. А він: «Піду і все!» Ну якби ж то вони слухались нас. Вони ж не слухають».

«Чому я пішов? – перепитує Даня. – Бо мене переповнював патріотизм, розумів, що треба захистити нашу Україну, щоб вона була цілісною, єдиною. Це ж нормальне прагнення кожного чоловіка!»

«Я дзвонила йому кожний день, але я ніколи нічого не дізналася:
– Даня, що там у вас?
– Нічого, спокійно!
– Даня, що це за війна, що все спокійно?! Як так, що по телебаченню показують, що і поранені є, і вбиті, і обстрілюють, а в тебе спокійно?
А в нас спокійно!
Ніколи жодного слова не сказав, що в них там було.
Єдиний раз, коли під Донецьким аеропортом його хлопці загинули. Я якраз йому подзвонила, а він не може слова сказати. Я кричу у слухавку: «Даня! Даня! Синок! Що з тобою?» А він відключився. Я дзвоню – не відповідає. Потім через деякий час додзвонилась, він каже: «Мамо, наші хлопці, всі які пішли – всі загинули…» Це був єдиний раз, коли він не твердив, що все спокійно в них.

А в той день, коли його поранили, я йому подзвонила. За півгодини до того він мені так само говорив, що в все тихо. За півгодини! Сказав, що на посту. І знову його це: «Та що ти переживаєш, тут все спокійно!»

Поранили його в Артемівську. То було 26 червня 2015, йому залишалось кілька тижнів дослужити до дембеля. Про те, що він поранений, я дізналась лише наступного дня – йду з церкви, мене зустрічає онучка (донька Даніної сестри – ред.) і каже: «Бабусю, мама сказала, щоб ти йшла до нас! Прямо зараз щоб ішла!»

Я прийшла, донька мені дала заспокійливого і говорить: «Даню поранили». Я вже й не пам’ятаю своєї реакції. Мені просто мову відібрало. І я тут же вирішила – все, їду до нього! Зять намагався відмовити, мовляв, може треба чоловіча допомога, та я й слухати не стала. Взяла квиток до Харкова та поїхала.

Першу його реакцію пам’ятаю – обійняв мене й каже: «Прости мене, мамочко! Прости, що я завдав тобі стільки переживань!»

«Пам’ятаю, як я лежав, накритий простирадлом, – згадує Даня. – Зайшов лікар і сказав, що мама приїхала. Мені було дуже неприємно, що я її стільки часу не бачив і зустріч відбувається за таких обставин. Її реакція – сльози… Сльози! Вони кинулася до мене, почала обіймати. Важка зустріч була».

«Я такого не чекала: кожен день, поки ми там були – операції. Куля занесла інфекцію в ліву ногу та пошкодила судину, і виходило, що лікарі в одному місці ту судину зашиють, а вона в іншому рветься. Найменший рух – і судина знову рвалася. Отже лікарі вирішили замінити її на штучну.  Операція тривала 12 годин. Я перехвилювалась страшенно, підійшла до мене медсестра, дала заспокійливе, побачила молитвеник в моїх в руках і каже: «Ви заспокойтесь і моліться – мамині молитви гори зрушують».

Потім зателефонував лікар на пост до медсестер і наказав відправити мене додому, бо операція довготривала, і пообіцяв сам мені подзвонити, коли вона закінчиться.

Аж в 01:20 ночі мені зателефонував, сказав, що операція пройшла успішно, але зранку він мене чекає в себе в кабінеті. О 8:00 ранку я вже була там. Лікар сказав, що є дуже великий ризик і сину загрожує ампутація: «Судину ми замінили, але якщо вона не приживеться, то я безсилий! На даному етапі я зробив все, що можу! Старався зробити якнайкраще. Через кілька днів переведемо Данила в Київ».

Даня був у реанімації, ввечері подзвонив мені:

– Мамо, я тебе прошу, приїдь!
– Синок, вже десята година вечора…
– Приїдь, буль ласка, – просить – бо мене вже завтра переводять до Києва.
Прибігла вже зовсім вночі, солдати мене провели під саму реанімацію, там мене пропустили… Боєць бійцем, а захотів маму. Поблагословила його, обняла.

І о 6-тій ранку його відправили до Києва, а я поїхала за ним. В нас була різниця в 3 години.

Все було добре. Даня пообіцяв доньці, що відведе її 1-го вересня до школи. Дуже спішив вилікуватися… Як Даня вів доньку до школи, бачила вся країна.

Потім повернувся і сталося непередбачуване – в лівій нозі, нижче коліна утворився тромб і судина деформувалась. Чому так сталось, ніхто не знає. Потім ще одна операція – ріжуть праву ногу і звідти частину судини вставляють в ліву ногу.

Даня став роздратованим, нервувався, кричав, як тільки мала необережність зачепити ногу чи ліжко. Вибігаю в коридор – трохи поплачу і повертаюсь. Він бере мене за руку і просить пробачення. Я розуміла, що то війна, що то порушена психіка.

Нас, мам, діти в такому віці не слухають. Навряд чи я могла щось змінити. Я його просила: «Синок, не йди!». Та, видно так мало статися, з цим змирилася. Хоча і я, було, зривалася і казала йому: «Чи я тебе туди посилала?»

Якби я могла, я б увесь біль забрала на себе! Але що маємо, те маємо! Ми маємо це пережити і жити з цим далі. Мені допомагає тільки віра в Бога – завжди молилася за своїх дітей. Моя подруга казала, що в мене любов до дітей просто ненормальна, але я знаю, що треба вірити в краще! І Дані казала: «Синок, в тебе двоє маленьких дітей і вони на тебе чекають!»

«Я нічого би не міняв. – каже Даня. – Думаю, що виконував все на совість і все робив правильно. З деякими наказами командирів я не був згодний, але йшов на свій розсуд, свій страх, і віддавав накази, які вважав за потрібні».

«Я кожного дня молюсь за сина, за його сім’ю, за вас, усіх волонтерів! Бо коли опускались руки, коли не знала що робити, давали нам надію, підтримку! Ми ж колись навіть слова такого «волонтер» не знали. Таке враження, що Бог нам послав Ангелів-спасителів, чесно!

Бо що ж я в Києві? – прожила в Туркменії 30 років, тут нікого не знаю. Не знаю, куди йти, кого спитати. А тут приїхала і мене ніби чекали, а це так важливо – розуміти що ти в своєму горі не сама! Та й коли я вже поїхала, то Даня сам не лишався. Коли подзвоню йому, то він: «До мене дівчата якраз зайшли!» – радіє.

«Плани далі? – замислюється Даня. – Хочу остаточно повернутися в сім’ю, виховувати діточок і ще дуже хочу працювати. Скучив за роботою.
Я змінився. Дуже. Я тепер депутат міськради, і дуже хочу, аби був порядок, щоб вибрались із цієї клятої корупції. Щоб змінити й місто, й Україну».

А мама додає:

«Молюсь, щоб все було добре. Невідомо, як ця судина себе поведе. Вийде на роботу, бо сім’ю треба утримувати, а мені лишається тільки молитися за дітей, за онуків, за мир на землі. Бо шкода дітей, які там воюють! Дивлюся телевізор і серце крається, коли чую: «Загинуло п’ятеро, зникло безвісти стільки ще!» А я думаю: як же їхні матері переживають! Думаю про те, що вони навіть не знають, де їхні сини, не можуть прийти на могилу і помолитися за них…»

«Мамі це все відбилося на здоров’ї, вона трохи постарішала. Хоча мені хочеться, як будь-якій дитині, щоб мама була постійно молодою. Хоч вона й не розуміє, чому я пішов на війну… ніби й треба вже, але вона переживає. Вона мама просто. Я їй завжди казав, що в нас все спокійно, хоча було й таке, що від вибухів будинки з фундаментів вискакували, але навіщо то їй… Маму берегти треба. Бо так, як мама, нас не любить ніхто».

13164261_1013415762084473_3294096783654740212_n (1)
13102713_1013415718751144_1999585133621056996_n (1)
13087578_1009973769095339_5505034028443275409_n (1)

13082534_1009973825762000_7835305225611848043_n (1)

13139185_1013415742084475_7472783742259275719_n (1)

джерело blitz.if.ua

РЕКЛАМА: