Вона стоїть посеред села. Файна, доглянута та… холодна. Порожні сумні вікна визирають на дорогу в надії, що хтось зайде, скаже «Слава Богу, у вашій хаті». Не йдуть, не їдуть, не спішать. Та й нема до кого вже. Бо ті, хто там жив, переїхали у нову – темну і сиру оселю.
Сумує хата. Пригадує, як кілька десятків років тому господар дбайливими руками закладав першу цеглину. Як метушилася молода господиня, готуючи обіди робітникам. А як справляли новосілля! Тоді в гості з’їхалася уся велика родина. Співали так, що стіни тряслися.
Пригадує хата, як у ній пролунав перший дитячий сміх. Як малі хлопченята, обпираючись за її стіни, вперше ставали на ніжки. Дорослішали…
Пам’ятає й материнські сльози, коли відправляла своїх голубів в армію. Пам’ятає радість, коли вони повернулися живі-здорові. Пригадує, як привели і невісток, як справляли весілля.
Минали роки… Господарі ставали старшими. Діти привозили до батьківської хати дрібненьких, веселих, галасливих онуків. Завжди було гамірно. Хтось сміявся, хтось злостився, кричав за непослух. А ввечері за сімейним столом збиралися разом, молилися і розмовляли, ділилися новинами…
Діти з онуками їхали, а батьки знову залишалися самі. Та їм і не сумно було. Все життя пліч-о-пліч. Переживали разом і радості, й печалі… І як же було боляче господині проводити в останню путь свого коханого чоловіка. Свою надію і опору. Не забуде хата, як плакала бідолашна жінка, як звивалися довкола неї діти й онуки. Ладні були небо прихилити, лиш би на мить притупити материнський бiль.
Хата пригадує, що господиня щотижня відвідувала свого чоловіка на цвинтaрі. Могла годинами сидіти біля мoгили, розмовляти, ділитися новинами, сміятися і плакати. Діти так хотіли забрати маму до себе. Однак господиня і не уявляла, що покине свою хату.
Минуло ще трохи часу… Захворіла й господиня. Що діти тільки не робили, до яких лікарів не зверталися, не допомогло. Змушена була бідолашна покинути рідний поріг, рідні стіни і переїхати до дітей. Так, там нею опікувалися, любили, доглядали. Щодня прибігали вже дорослі онуки, привозили правнуків. Ніби й раділа старенька, тішилася, що всі разом, вкупці, а думками линула до своєї рідної домівки.
Повернулася. Заквітчана, гарно вбрана, однак мовчазна. Повернулася, щоб провести у своїй хаті останню ніч. І знову пішла, та цього разу назавжди.
Так і стоїть хата сумна та порожня. Не знає, кому вона тепер потрібна, не знає, що буде з нею далі.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
