Довелося Степанові одружитися з чужою нареченою, пожалів дівчину, врятував від людського осуду

– А я неймовірно люблю працювати вночі. Тоді тихо, спокійно, ніхто не заважає. Руки якось самі роботу роблять, а в голові справжня весна настає.

– То як? – запитую я в Степана. Його очі спалахують синіми таємничими вогниками і він пояснює:

– Думки різні гарні приходять, спогади, мрії.

Степанів голос стихає і він наче знову поринає у свою далеку бурхливу юність.

– Служили ми в армії разом з товаришем Петром. Молоді були, веселі та завзяті. Здавалося, світ готові взяти на плечі і нести його до світлої мети. Уже й служба до завершення підходила і ми, як «діди», мали більше вільного часу, дівчат собі знайшли, на побачення бігали.

Петро так захопився Оксаною, що вже й про весілля став говорити. А тут бiда сталася, якої ніхто не чекав. Петро водієм працював і зробив серйозну aвapію. Засyдили товариша на десять років. Отоді прибігла Оксана, кинулася Степанові в ноги, почала плакати та благати, щоб поїхав з нею до села і розписався фіктивно. Щоб врятував її від людського осуду та материнського прокляття, бо ж носить під серцем Петрову дитину.

В ті часи це дійсно для дівчини було великою проблемою, тому Степан, маючи добре серце та співчутливу душу, послухав Оксану, загубивши свою молоду долю.

Оксанині батьки весілля гарне зробили, життя закрутилося далеко від рідного дому, з’явилася ще одна дитина.

Степан відчував, що дружина його не любить, але жив заради дітей, бо ж мав почуття обов’язку. Це тривало десять років, аж поки Петро не вийшов.

Розмова між ними була сухою і короткою.

Петро не тільки не подякував Степанові за те, що виховував його доньку, але й не пробачив того, що одружився з його дівчиною, сказавши, що не хоче його бачити і знати.

У сім’ї почалися сварки і непорозуміння. Розлучилися. Оксана зійшлася з Петром, а Степан поїхав до рідного дому, до мами. Стали жити удвох. Завдяки тому, що мав золоті руки, одразу знайшов роботу електромонтером. Працював до пізньої ночі, поспішати не було до кого.

Тоді й зустрів Оленку. Вона була розлученою, мала двох дітей. Чи полюбив, чи пожалів, не знає, – щось солодко защеміло в грyдях, теплою хвилею зворушило почуття. Стали жити разом.

– Ну як вона вас терпить?- запитую. – Вас же немає вдома ні вдень, ні вночі? А як знайде коханця? – жартую.

Степан лише усміхається і у нього вже «співає» телефон. Хтось хоче його допомоги. Ніколи не відмовить, всім допоможе і дорого не візьме за роботу – такий характер.

– Про що мрієте? – запитую я, прощаючись з цим цікавим чоловіком.

– Поїхати в Карпати, – каже. – Бо живемо з Оленкою вже вісім років, а ніде не були. Отак одного дня сісти б у машину, все залишити і поїхати відпочивати, – мріє Степан.

– Поїдьте обов’язково,- раджу я, – адже життя наше таке коротке.

– То правда,- погоджується чоловік.

А я не впевнена, що Степан знайде час, викроїть зі щільного графіка кілька днів для себе. Сьогодні знову буде працювати усю ніч. Сам серед тиші і спогадів. І лишень зорі будуть заглядати у вікно і підморгувати Степанові, наче дівчата з його далекої бурхливої юності.

РЕКЛАМА: