“І жінка, і чоловік, яких ти любиш над усе, тебе зрадять, і на твоїх руках буде кpов”: Коли їх знайшли, Настя лежала з огoлeними грyдьми, а в чоловіка були розcтебнyтi штaни

“Ти чого до нього усміхаєшся, у нього таких, як ти, по десять на один вечір, – якось сказала колега Настя. – Невже не розумієш, хто він, а хто – ми?! Он придивися до системного адмінiстратора, він же очей з тебе не зводить…”

Та коли через півроку Роман освідчився мені й запропонував стати його дружиною, та ж колега щиро вітала мене і казала, що така розумниця, як я, варта лише такого чоловіка, як наш керівник. Хоча, звісно, за спиною перешiптувалися заздрiсники, що сирота з дитбудинку не пара Романовi.

Моє життя після пишного весілля здавалося казкою – коханий чоловік, простора квартира в новому будинку, власний автомобіль. Ніжний поцілунок кожного ранку, яким будив мене коханий… Коли я завaгiтнiла, Роман вирішив, що буде краще, якщо я не працюватиму: “Ти повинна берегти себе від роботи, хвилювань. Нашому малюковi потрібна здорова, щаслива і весела мама”.

…Того дня я йшла алеєю парку, вдихаючи на повні грyди свіже, п’янке він пахощів літа повітря і прислухаючись до того, що роблять мої малята. Годину тому лікар пiсля ультразвукової діагностики повідомив мені цю новину: “Вiтаю. У вас двійнята. Розвиваються гарно, дітки активні. Так що будете мати, крім чоловіка, ще двох захисників”.

Я саме думала, як скажу про це Романовi, коли раптом невідомо звідки на алеї взялася циганка. “Стій, красива, я тобі щось скажу, – промовила вона, зазираючи мені у вічі чіпким поглядом чорних очей. – Ти в житті багато зазнала горя, але тепер дуже щаслива. Проте і жінка і чоловік, яких ти любиш над усе, тебе зрадять, і тобі буде…” Я не дослухала, пiшла. А услiд циганка крикнула: “На твоїх руках з’явиться кpов!”

Дорогою додому я купила фруктів, спекла улюблений Романів торт, прикрасила стіл живими квітами. І підписала листівку: “Любий татусю! Ми кожного дня слухаємо твій ніжний голос, відчуваємо, як ти гладиш мамин животик, і хочемо сказати, що дуже тебе любимо і нетерпляче чекаємо зустрічі. Цілуємо! Твої синочки”. Поклала її на ту половину ліжка, де спав мій Роман. Увечерi чоловiк дуже тiшився, все не міг повірити у те, що він ось-ось стане
батьком аж двох хлопчикiв. “Моє щастя зросло утричі!” – сказав менi.

…Важко сказати, коли саме почалися наші проблеми. Але підозрюю, що тоді, коли я через загрозу лежала в лікарні. Спершу Ромчик по кілька разів на день приїздив до мене, привозив усілякі смаколики і квіти, згодом я щораз частіше чула про те, що у нього то нарада, то зустріч із партнерами у Варшаві, то термінова поїздка до Одеси, то до Iзраїлю – захворiла його мама, i треба було покласти її до тамтешньої клiнiки.

Я ображалася, надувала губи і знову чекала. “Настю, може, хоч ти приїдеш? – зателефонувала подрузі, тiй самiй дiвчинi, з якою колись працювала. – Роман учора полетів до мами, а мені дуже сумно”. “Ні, Яно, не приїду, бо багато роботи, – зазвичай відповіла вона.

Через три тижні я повернулася додому. “Подивись, як гарно я обставив дитячу кiмнату”, – хвалився Ромчик. Акуратні ліжечка-гойдалки, шпалери з веселим принтом, гігантські іграшки з великми і добрими очима. “До речі, це мені Настя підказала”, – додав вiн. Я була щиро здивована. Чому вона? Вона тут була?

“Ми з нею поверталися iз Києва, розговорилися, і вона сказала, що про облаштування дитячої може подбати її знайома дизайнер, яка має гарні рекомендації, – пояснив чоловiк. – Я думав, що тобі сподобається…”

Звісно, не сподобатися кімната моїх синочків мені не могла, однак у душі з’явилося легке вловиме невдоволення тим, що все це робилося без мене. А ще – відчуття незрозумілої тривоги.

Наступні два місяці минули то в лікарні, то вдома. Однак якось я піймала себе на думці, що в лікарні мені набагато краще. Там були лікарі, майбутні матусi, такi ж, як і я. А ось вдома щораз частіше я була сама – Ромчик метався між Україною та Ізраїлем, де останні тижні доживала його мама. Тим часом у нашій затишній оселі поралася абсолютно чужа жінка, в обов’язки якої входило прибирання, прання, прасування і куховарення.

“Ти б ще собі гумову ляльку купив, – пожартувала якось я. – Щоб повний комплект був”

“А ти думаєш, мені легко? – Роман тоді повернувся після важливих перемовин трохи напiдпитку, і в його голосі я вловила невдоволення і злість. – Я місяцями без тебе, бо тобі не можна. А я… я хочу любощів”. Списавши оті слова на спиртне і втому чоловіка, я допомогла йому роздягтися і лягти у ліжко. За кілька хвилин чоловік захропів, а я почулася зле.

Ось i народилися нашi дiтки. Ступивши до квартири і поклавши діток на ліжко, я відчула себе найщасливішою жiнкою. Проте щастя тривало до першого генерального прибирання, яке я затіяла, трохи змiцнiвши після полoгів. Перестилаючи постіль у нашій спальні, я побачила золотий кулончик з рубiном. Той самий, який замовила на день народження Насті у відомого ювеліра. Ось що означали цi Ромковi поїздки i Настина зайнятiсть роботою. I я заридала, завила, наче поранена вовчиця.

Того вечора я все виклала чоловiковi, який знову повернувся напiдпитку. “Я – живий чоловік, і ти повинна те, що сталося, зрозуміти, – кричав він. – Так, я привозив її сюди декілька разів. Переспали і все. Тебе ж я люблю. І діток наших люблю. А кулон викинь і забудь”. Наливши собі коньяку, він випив ще і пішов спати. Я ж залишилася на кухні. У моєму серці наростала ненависть до чоловіка і подруги. Як вони могли? Як?

Від пережитого я потрапила до лікарні з нервовим зривом. Ні Роман, ні Настя мені навіть не зателефонували. Наче мене й на світі уже не було. Я ж слухняно виконувала усі вказівки лікаря, бо хотіла до дітей.

“Яно, я знаю, чому ти опинилася в лiкарнi, – заговорив до мене Дмитро, наш системний адмінiстратор. – Через Настю і Романа. Ми всi знали про них, бо Настя вихвалялась, що забере його у тебе. А дiти твої їй не потрiбнi. Тепер Роман у Настi живе, а твоїх синiв чужа жiнка доглядає. Яно, хочеш, ми покараємо їх? Я можу перерізати гальмiвний пас. Знаєш, я тебе завжди любив i досi люблю”.

“Переріж”, – погодилася я.

Через три дні Роман і Настя розбuлися на околиці міста. Роман не змiг зупинити авто, воно злетiло з мосту. Коли їх знайшли, Настя лежала з огoленими грyдьми, а в чоловіка були розстебнутi штани.

Слiдство намагалося встановити, хто міг перерізати гальмiвний пас, чи булиvв Романа вороги. Припускали, що зробили це бiзнесовi конкуренти. Але доказiв жодних не знайшли.

Наступного дня, як загuнув Роман, Дмитра знайшли мepтвим у його спальнi. Iнфapкт – i це у 35 рокiв!

Менi так боляче, що готова вiдчинити дверi на балкон, вийти, перехилитися через поруччя — i полетiти у вiчнiсть. Якби я знала, що моїх крихiток, моїх синочкiв хтось виростить, як своїх рiдних, я б так i зробила.

Яна, 34 роки, м. Київ

РЕКЛАМА:
>
загрузка...