“У бусi, який вiз наших заробiтчан до Польщi, на швидкостi вiдлетiло колесо. Усi 12 пасажирiв загuнyли. Крім мене, я тоді отримав знак”

Тепер вiн знаками з того свiту попереджає, коли на мене чатує небезпека.

…Дитинство пiсля вiйни було не таким, яке зараз мають дiти. Тодi потрiбно було навiть малим робити все, щоб вижити. Як усi дiти в нашому селi, я пас корiв, гусей, копав картоплю та допомагав батькам по господарствi. Мiй друг i сусiд Василь завжди був поруч. Ми могли разом вечеряти, обiдати, ганяли худобу на пасовисько. Ну i, звичайно, iншi дiтлахи з нашої вулицi завжди гралися з нами.

Пригадую, як одного вечора прийшла моя мама, сумно та тихенько сказала, що Параска, мама Василя, помepла. То було велике горе. Усi плакали та гадали, як бути далi. На Василевого батька важко було дивитися, вiн нiби почорнiв вiд горя. То ж не жарти, — четверо дiтей мав поставити на ноги.

Василь вiдтодi менше вже з нами бавився, бо порався по господарству та глядiв менших дiтей. Лише ввечерi ми iнколи сiдали на лавку бiля якоїсь iз хат, гомонiли, щось майстрували. Ось так проходили нашi буднi. Вiд весни до пiзньої осенi працювали, взимку трохи ходили до школи, то збиралися один в одного, щоби цiкавiше та веселiше провести час.

Ця подiя, яка перевернула моє життя, сталася, коли менi виповнилося дев’ять рокiв. Ще й досi iз жaхом згадую те все, що довелося пережити. Буває, як насняться тi подiї, кiлька днiв ходжу мов не свiй.

…Тодi був травень, зеленiла травичка, цвiрiнькали пташки. Тiльки й залишалося, що радiти життю. Ми вже виганяли корiв пастися. Поки худоба шукала собi їжу, хлопцi грали у футбол, “стрiлялки” чи хованки. Щоправда, тепер ми мали iнше пасовисько. Адже старе люди забрали пiд городи, тому ми водили корiв аж пiд лiс, а то за кiлометр вiд села.

Пам’ятаю, тодi вже вечорiло, ми йшли додому, хлопцi про щось весело говорили. У ту мить до нас пiдбiг Василь. Вiн щось тримав у руцi. Коли пiдiйшов ближче, ми вжaxнулися: це була гpaната.

— Де ж ти її знайшов, навiщо вона тобi, для чого її принiс? — засипали ми його навперебiй.

— Там у лiсi ще багато таких є. А хiба вам не цiкаво, що там усерединi? Я завжди хотiв подивитися, — вiдповiв Василь. — Давайте пiсля вечерi зустрiнемося бiля старого дуба. Будемо дослiджувати, що в тiй залiзяцi.

Ми перезирнулися. Було лячно, але разом з тим дуже цiкаво.

— А що? Дiйсно цiкаво, чим наповнюють ту зброю, — перешiптувалися ми.

Так i було. Ми повечеряли, кожен сказав, що бiжить ще трошки на вулицю. А самi зiбралися бiля нашого старого дуба. Василь прийшов, ми взяли до рук молотка, i почали по тiй гpaнатi бити, пробували щось там вiдкрутити, аби врештi заглянути всередину. Та нашi зусилля були марнi. Зате цiкавiсть iз кожним новим ударом молотка розпалювалася все бiльше.

— А давайте я за пласкогубцями побiжу? — запропонував Василь, — Думаю, то буде найкраще.

Ми погодилися, вiн пiшов, бо його хата була неподалiк. То ж ми всi бачили, як вiн зайшов до лiтньої кухнi. П’ять хвилин, i гучний вuбyх повибивав усi вiкна, дверi. Коли пилюка вляглася, стало видно, що все навколо в кpoвi. То був жaх. Ми сидiли i не могли поворухнутися. Нас охопив стpaх. Здалося, за цю мить ми всi подорослiшали.

Василя поxoвали в закритiй тpyнi. З моменту смepтi його мами минув рiк. А тут ще одне горе. Ми довго не могли оговтатися. Картали себе, але час назад не повернеш.

Василя бракувало. Уже не такими веселими були нашi iгри, уже не хотiлося бешкетувати. Десь через два роки пiсля його смepтi вiн уперше менi приснився. Я дуже чiтко й досi пам’ятаю той сон, та й всi iншi сни, у яких вiн приходив. Тодi, вперше, не зрозумiв, чому вiн менi явився.

У снi був гарний, сонячний день, як раптом — хмари, грiм, блискавка. Ми з Василем iдемо полем, а вiн тримає мене за руку. Та вмить зупинився i каже: “Не йди туди!” Я прокинувся, помолився за його дyшy, та й перестав думати про те, що наснилося.

А десь за тиждень iшов лiсом додому зi школи. Залишилося десь iз пiвкiлометра, аж раптом небо стало сiрим, аж чорним, пташки принишкли, i раптово почав лити дощ. Блискавки розтинали небо. Стою сам-один, мокрий, серед полiв, i не знаю, що робити.

Зробилося страшно, а в пам’ятi вiдразу той сон та Василевi слова: “Не йди туди”. Боже, що ж робити? Бiгти не можна, повертатися до лiсу — далеко. Став як укопаний, вдивлявся в небеса, нiби чекав, що звiдти менi хтось скаже, як бути далi. За кiлька секунд знову блискавка. Пам’ятаю, мене тiльки вiдкинуло на кiлька метрiв, i стpaшенний бiль у головi.

Знову бачу сон: Василь стоїть бiля мене в бiлоснiжному вбраннi i каже: “Я ж тебе попереджав”. Потiм уже голоси моїх батькiв, заплакана мама, батько на руках несе мене додому, сусiди.

Пiсля того випадку зрозумiв, що все ж варто прислухатися до попереджень увi снi. Та пiсля цього друг дуже довго до мене не приходив. Я вже одружився, згодом наpoдився син та донька. Життя заставляло крутитися мов бiлка в колесi.

Їздив по заробiтках, умiв будувати хати, робити ремонти. Цим i заробляв на життя. Як тiльки одружилися, купили бiля Хмельницького шмат землi, звели власний будиночок. Не можу сказати, що були заможнi, але завжди мали на хлiб з маслом.

Коли менi вже було за 40, вирiшив поїхати на заробiтки за кордон. Потрiбно дiтям допомогти, а тут роботи не мiг знайти. Уже й домовився з людьми, якi возили до Польщi, сумку склав, i за кiлька днiв мав їхати. Аж тут однiєї ночi сниться Василь. Я кажу до нього: “Давно не бачилися. Як ти?” А вiн так сумно подивився на мене, кинув погляд на сумку, яка лежала бiля дверей, i каже:

— До мене зiбрався?

Я дивлюся i не розумiю, про що вiн. Вiдповiдаю:

— Та чого до тебе? На роботу їду.

— Ти думаєш, що їдеш на роботу, а приїдеш до мене.

Прокинувся. Менi стало зле, вийшов попити води, а слова друга все не йшли з голови. “Що ж робити?” — тiльки й крутилося в думках. Вранцi розповiв про все дружинi, i ми разом вирiшили — нiкуди не поїду! Сказав про це своєму “роботодавцевi”, той добряче на мене накричав, i заявив, що грошi, якi я йому заплатив за “допомогу в пошуку роботи” — не поверне.

Шкода було їх втрачати, але зрозумiв, що просто так Василь не приснився б. Мiй сусiд, який також мав їхати, на всi мої застереження тiльки махнув рукою. Назавтра вiн попрощався та подався за кордон.

Проте звiстка, яка прийшла за кiлька годин пiсля вiд’їзду, сколихнула тодi не лише наше село, але й всю Україну. У бусi, який вiз наших заробiтчан до Польщi, на швидкостi вiдлетiло колесо. Усi 12 пасажирiв загuнyли.

Пiсля такого важко не вiрити у надприродне. Бачив, як у дoмoвинi привезли сусiда, i серце розривалося вiд безвиходi. Ще й досi себе мучу запитанням, чому не зупинив його? I мав неймовiрне вiдчуття — нiби я тiкаю вiд власної смepтi. Нiчого не мiг збагнути. Хотiв, розпитати все у Василя, але як це зроблю? Ходив до церкви, ставив свiчки, молився за живих i помepлих. I так, з часом, заспокоївся.

Пiсля цього випадку друг снився менi ще двiчi, рiзними пiдказками давав зрозумiти, що може бути лиxо. Я покiрно слухав його, i обходив небезпеку. Зараз менi 76 рокiв, дружина вже п’ять рокiв як помepла. Онуки пiдростають. Тiшуся ними, але вiдчуваю, що важко менi на цьому свiтi. Серце, тиск усе бiльше дають про себе знати. Думаю, скоро, десь на небесах, зустрiну всiх тих, хто був такий дорогий менi при життю.

А кiлька днiв тому менi наснився Василь. Нiчого не казав. Ми мовчки сидiли на лавцi бiля хати та дивилися в небо. I от учора знову з’явився увi снi — ми ходили бiля нашого старого дуба, були на пасовищi, вiн зупинився i сказав: “Ти готуйся, друже. Пора!”

Я готуюся, помаленьку доводжу свої справи до завершення, бiльше часу проводжу з онуками, та прошу Бога, щоб пробачив усi мої грiхи. Разом з тим неймовiрно скучив за дружиною, Василем, батьками. Та сподiваюся, що, може, i я заслужу перед Всевишнiм ласки бути для когось янголом-охоронцем.

Ярослав Омелянович, Хмельницька область

РЕКЛАМА: