Що робити, коли діти не хочуть ходити до церкви?

Для глибоко віруючих людей справжньою проблемою стає те, що їхні діти, до виховання яких було докладено усіх старань, підростають і заявляють, що не вірять у Бога або не будуть ходити до церкви.

У батьків одразу ж виникає запитання: Що сталось? Де ми схибили у вихованні? Як заохотити, змусити свою дитину знову відвідувати храм? За недовгу практику священичого служіння мені доводилось чути такі розмови неодноразово. Це далеко не поодинокі випадки, а загальне явище.

У пошуку розв’язків такої проблеми, очевидно, слід рухатись від кожного конкретного випадку втрати віри у дитини, бо причин може бути безліч. Не йдеться тут про ті випадки, коли дитина не перейняла досвіду літургійного життя – не ходила до храму, не чула про Бога. Тут брак віри – природнє продовження домашнього атеїзму, в якому особа виростала. Але що ж сприяє тому, що не вірять ті, що виросли у родинах з глибокою духовною традицією?

Тут мусимо собі підмітити, що виховання хоч і є важливим, однак не вирішальним у формуванні людини. Кожен має своє его і в умовах вільного вибору може обирати зовсім не те, що його батьки. На особу впливають не тільки батьки, але й школа, середовище ровесників, масові культурні віяння тощо.

Вплив середовища
Іноді причиною втрати віри в дитини чи юнака може бути середовище, в якому вона перебуває або нове, до якого починає належати (наприклад, при вступі на навчання тощо). Для юнака, який ще не до кінця сформований, важливою і впливовою буде та група людей, в якій він віднаходить і реалізує себе, до якої прагне належати. Щоби бути прийнятим, юнак готовий жертвувати навіть найбільш усталеними принципами.

Дуже важливо в такий період дати молодій людині зрозуміти, що вона є особистістю і повинна мати свої пріоритети і цінності. І не діяти, говорити, думати так, які усі. Бо поведінка “як усі” позбавляє оригінальності.

Спільноти мають у такому віці глобальне значення – вони стають осередками однодумців і саме тут люди не бояться бути самими собою. Тому так важливо, щоби ці спільноти були здоровими і грунтувались на здорових спільних інтересах.

Брак аскези в житті
Другою причиною є брак аскези в житті молодих. Загалом в житті, особливо в житті духовному дуже важливою є здатність бути аскетичним: вміти відмовити у приємному, брати відповідальність за свої вчинки, виконувати щось терпеливо, багаторазово і не за гроші. Щоденний духовний розвиток неможливий без аскези. Бо завжди будуть приходити кризові моменти. І лише ті, хто в якийсь спосіб практикує аскетичну поведінку, зможе перетерпіти і не зневіритись.

А чим, власне, є аскеза щоденного життя? Іспит совісті, регулярна молитва, піст, планування дня і реалізація плану, організація часу, відмова у приємностях заради якоїсь важливої справи.

Іноді буває, що молода особа не стільки втратила віру, як не може собі зарадити у розвитку духовного життя.

Зустрітись з Особою, а не знанням
Ще однією можливою причиною втрати віри є те, що юнаки виховуються у середовищі передавання правд віри, а не живого свідчення віри. Для молодого покоління набору етичних правил або релігійних культових обрядів давно вже не вистачає. Що старші сприймають як норму, молодь ставить на шальки терезів і під сумнів.

Молоді не робитимуть чого-будь, якщо не розумітимуть, навіщо. “Навіщо ходити, як ходять батьки до храму, якщо це ніяк не впливає на їхнє життя?

Молодим передають систему релігійної поведінки, а заторкнути їх може лише зустріч із живим Богом. Не канони і звичаї, а глибоке внутрішнє переживання присутності Бога тут і тепер у моєму житті.

Коли віра стає фанатизмом
Це справді складно, але причиною втрати віри у дитини, яка виросла, може бути те, що у неї просто не було релігійної свободи вдома. Не йдеться про те, щоби релігійне виховання залишати на волю випадку. І не про те, щоби хрестити дитину тоді, коли вона сама собі зможе обрати релігію.

Проблема починається тоді, коли релігія стає не фундаментом родинного життя, а набирає нездорових фанатичних форм. Між релігійним вихованням та життям виключно в рамках церкви і церковної спільноти є велика різниця. Тоді, коли дитина брудна і занедбана, бо батьки не мають на них часу через те, що постійно в храмі або беруть участь у тисячах набожеств, це не релігійне виховання, а вияв фанантизму. Мусимо розуміти, що змушувати дитину ходити до храму або все її дозвілля робити релігійним може закінчитись трагічно.

Найважливіше – свобода!
Насамкінець слід ще раз підкреслити, наскільки важливим є релігійне виховання дітей у свободі. Читаючи Біблію, розумієш, наскільки важливою для Бога є наша свобода і те, щоб ми шанували як свою свободу, так і ближнього. Тому батьки мають шанувати свободу своє дитини у її відносинах з Богом, доцільно тому у різному віці давати дітям відчути свободу. Це не означає взагалі не говорити про Бога.

Якщо ж дитина, яка подорослішала, все-таки не ходить до церкви, незважаючи на віруючих батьків, слід усвідомити собі наступне. По-перше, це його право. Як би це не було боляче і жорстоко, однак кожен з нас проживає своє життя сам і сам за нього відповідатиме. Можна зробити все можливе, щоби допомогти. Але неможливо жити замість когось. Якщо чітко собі це пояснити, то зникне хибне відчуття провини за вчинки близьких. Іноді любов проявляється у тому, щоби дати можливість піти. Як це зробив милосердний батько ізх притчі. Це данина свободі дитини і батьківська любов, хоч як це неймовірно складно би не було.

По-друге, Бог – найкращий Батько. І Він пильно буде дивитися за кожним, хто заблукав. Бог значно більше любить твого сина чи дочку, аніж ти сам.

По-третє, терпеливість і безперервна молитва за навернення можуть тут допомогти. Хочемо, щоби наша молитва діяло блискавично, а Бог хоче навчити нас чекати і ніколи не втрачати віри в Його милосердя.

Переклад і адаптація Тетяни Трачук

Дитина, яка все життя виховується в дуже релігійній сім’ї може розчаруватися в церкві. Сприймати це як обов’язок, примус, а не як потребу, духовний розвиток. Змалку вона бачила батьків, рідних, знайомих, сусідів, котрі в неділю та на свята обов’язково йдуть до храму на Службу Божу. Хворі чи здорові, зайняті, втомлені, невиспані – це все неважливо. Бо треба йти.

Навіть до школи в день релігійних свят можна не крокувати, бо є щось набагато важливіше. А ще – двічі на місяць нічні чування.

Всі традиції в сім’ї пов’язані саме з храмом. Відпочинок – церква. Сімейне проведення часу – церква.

А що поза цим? Нічого більше. Бо – батьки з ранку до вечора на роботі. Потім, коли свято, то й після роботи йдуть на вечірню Службу Божу. Приходять, готують, миють, прибирають, моляться. І – сон. Ніякого часу для себе. Для дитини. Те саме в неділю та на свята. Збирання на Службу, відстояти там годину чи більше, потім обов,язково молебен відбути. Ще отримати благословення. Можна йти додому.

Поза цим всім церковним життям нічогісінько нема. Є прощі по святих місцях – поїздки з релігійною громадою. Оце й усе дозвілля.

Дитина, дивлячись на таке одноманічне, однотипне життя батьків з часом може розчаруватись в усьому цьому. Бо часу на неї вони не мають. Брак спілкування, розваг, різноманітності. В дитини є також бажання десь поїхати не тільки на прощі, але й просто відпочити до лісу, на річку, озеро, помандрувати на закупи чи в музей до іншого міста, сходити в театр чи на концерт, пізнати й побачити щось нове та неординарне.

А тут – в межах церкви- не завжди є простір. А найгірше, що батьки та рідні весь вільний час, сили й енергію часто віддають саме церковній громаді, забуваючи про потреби власних дітей. До прикладу, бабуся прислуговує(є касиркою чи продає в релігійному магазині) на церкві. Тато бере участь у будові цекви(каплички, дзвінниці, будівель для запалювання свічок і т.д.) Мама також допомагає в міру сил та часу. Бо всі попри це все працюють на звичайних роботах. Дитина самотня й занедбана.

Саме такий сценарій життя породжує відразу до цього всього. Правильні, побожні, чемні. Ці люди доходять до фанатизму і вже не здатні проводити грань між тими світами. Це ніби життя в монастирі, де немає іншого способу часопроведення: лиш молитви, Служби Божі, робота, домашні обов’язки. Нема насолоди від життя, нема несподіванок, турботи одне про одного, а лише “мушу” та “треба”. Ця межа дуже тонка. Відчути, коли зміни стають незворотніми, обрубати цей клубок егоїзму й жити реальним світом та потребами власних дітей – ось те, що варто зробити.

РЕКЛАМА:
>
загрузка...