Близнючки на війні. Як франківчанки Надя з Танею пішли захищати Україну

Близнючки Надія і Тетяна Задорські з Івано-Франківська у 2016 році підписали контракт на службу у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Нещодавно одна з сестер стала мамою і виховує маленького синочка, а інша – продовжує службу на сході.
Надя з Танею завжди і всюди разом. Кажуть, найбільше цінували, що є одна в одної, коли були разом на війні, пише Репортер.

Вже й не пам’ятають, у кого саме з них виникла ідея піти служити. Кажуть, якось усе наклалося – Майдан, почалася війна, вони закінчили університет. Підписали контракт сестри 21 листопада 2016 року. Таня потрапила у 8 батальйон, а Надія у – 108, обидва батальйони при 10 ОГШБ.

Надія посміхається, може, це у них від батька, адже він 20 років прослужив у 114 бригаді тактичної авіації. Його батько, а їхній дідусь, теж був військовим. Батько прийняв вибір доньок і підтримав їх. До речі, нині він теж підписав контракт і служить у Сваричах Львівської області.

Найболючіше було для матері – вона не могла зрозуміти доньок. Надія каже, лише зараз змирилась.
Нині Надя на Луганщині. Це її друга ротація і перша без сестри. Вдруге Таня у сектор не поїхала – пішла в декрет. На війні вона зустріла своє кохання. Її чоловік Іван нині служить у 8 батальйоні. За кілька місяців у нього має закінчитись контракт. Продовжувати не буде, бо хоче бачити, як росте син.

Іван з Буковини. Тетяні освідчився, коли обоє були на ротації у 2017-2018 роках. Влітку минулого року вони взяли шлюб, а 16 лютого Таня народила гарненького хлопчика Максимка.

Надія, коли розказує про сестру й племінника, здається й через телефонну слухавку, аж світиться. Щаслива за неї. На жаль, не могла бути поруч і побачити малого – не виходить по службі.

Надя й зараз на Луганщині – це її друга ротація без Тані

Розказує, що сестра дуже хотіла, аби вона була хресною.

«Але зараз мені нереально виїхати з сектора, – говорить Надя. – Але все одно я для Максима буду найріднішою та найближчою людиною. Я завжди буду поруч».

Надія зізнається, сумує за сестрою, без неї тяжче. Говорить, заспокоює те, що вона вдома і з нею все добре.

Таня ж навпаки переживає за сестру. Знає, як їй там.

«Тут нічого страшного нема, – каже Надія. – Страшно й небезпечно там, де наші хлопці – на передових позиціях. Вони ближче до ворога. Дуже переживаємо за них».

Каже,єдине що всі вже втомилися не фізично, а морально – давлять армійські будні, що далеко від дому. А так у них усе добре. З Надею служать до 20 жінок. Говорить, що першої ротації було значно менше.

«Для мене вони справді героїні, бо залишили дітей, не бачать, як вони ростуть, – каже Надія. – Вони справді знали, куди йдуть, бо бригада бойова».

Ні Надійка, ні Таня ніколи не жаліли, що пішли служити. Надя каже, у них ніби відкрилося друге дихання і вони справді почали цінувати життя заново – по-іншому.

Пригадує, як їй нереально страшно було, коли вперше заїхали у сектор. Тоді були у Попасній та Новозванівці. Каже, якби не підтримка сестри, вона б не справилась.

«У мене був шок. Я бачила ці руїні, місцевих, – згадує Надя. – Хотіла просто кричати. Був такий крик душі – що я тут роблю? Якби не Таня… Вона мене вислуховувала, заспокоювала. Я нею горджуся».

І тут же Надійка сміється, що спершу побратими їх плутали, але потім постійно вгадували, хто є хто. Впізнавали за ходою. Не могли пояснити, як саме. Просто казали – різна хода і все.

«Поблажок, що ми слабка стать не було, – говорить Надійка. – Що мені сподобалося, що було таке ставлення, мовляв, ти знала куди йдеш. Воно якось навпаки загартовувало, змушувало бути сильнішою».

Розказує, коли приїздить додому – дуже хочеться скинути форму і одягнути звичайний одяг.

«Я звикаю до нового образу десь до двох днів, – сміється Надійка. – Дуже незвично без берців і відчувати якусь легкість на ногах. Але минає час і знову тягне назад. Мама свариться, аби нікому не казала таке. Каже: «Як тебе можу тягнути туди – це ж війна?». Я хочу їй виговоритися, розказати, як там, що бачила, що переживала. Вона не розуміє. Може лише зараз змирилась».

Єдина, хто її точно розуміє, – сестра. «Ми щодня на телефоні, – говорить Надійка. – Тепер говоримо переважно про Максима. Мені цікаво й важливо знати про нього все. Що він робить, як посміхається, що любить».

За вісім місяців у Надії закінчується контракт. Каже, зараз у думках, а що робити далі? Сподівається, що до того часу все закінчиться.

РЕКЛАМА:
>
загрузка...