Заробітчанські хроніки туристичного Косова очима шведської журналістки

Анна-Лєна Лаурен (Anna-Lena Lauren), кореспондент шведської газети «Dagens Nyheter», побувала в Косові і 27 березня опублікувала у своєму часописі репортаж під заголовком «Населення покидає українське місто Косів».
Пропонуємо його увазі читачів, пише газета Галичина.

Молоді роботящі українці покидають країну. У сільській місцевості на заході України безлюдно. Мільйони людей переїжджають до Польщі в пошуках кращих заробітків. Залишаються старі люди. Журналісти «Dagens Nyheter» відвідали колишнє туристичне місто Косів на заході України. Тепер його вулиці спорожніли.

…Краєвиди українських Карпат з ганку цієї побіленої хати просто фантастичні! Гори здіймаються в небо. Сад, сарай і курник – усе тут акуратне і доглянуте. Важко й повірити, що мешканці цього дому живуть на прожитковий мінімум. Але пенсії 63-річної Ярослави Сусак не вистачає навіть на те, щоб заплатити за газ. Ось чому за її домівкою на газоні височіє гора дров. Ярослава почала вирубувати на своїй садибі дерева, щоб не використовувати газ. «Улітку ми можемо палити дрова. Так хоч трішки грошей зекономимо», – каже вона.

Вона рубає дрова швидко і точно. Коли ж фотограф «Dagens Nyheter» Андерс Ханссон (Anders Hansson) заміняє її, то дуже дивується, наскільки важкою є сокира.

Невелике ідилічне містечко Косів на заході України має 8,6 тис. жителів і вигідно розташувалося біля підніжжя Карпат. Тут є церква і ратуша, крамниці і кав’ярні, ошатні будиночки і городи на схилах гір. За 40 кілометрів звідси проходить румунський кордон, а польський – приблизно за 300 кілометрів. Споконвічно Косів був туристичним містом. Тепер же його вулиці безлюдні, в кав’ярнях нема відвідувачів. Сувенірні крамнички вивішують свої товари надворі, але довкола не видно жодного туриста. У приватному секторі, де живе Ярослава Сусак, багато будинків стоять позабивані. У решті ж живуть переважно пенсіонери. Працездатні люди переїхали в Польщу, багато хто забрав із собою дітей.

«Моя доросла донька працює в передмісті Кракова посудомийкою, – розповідає пані Ярослава. – Їй обіцяли зарплату від 10 до 12 злотих за годину, а дали тільки 8. Робота фізично виснажує, до кінця дня вона ледь рукою рухає. Поляки ж ту саму роботу виконують за вищу зарплату. Так з українцями поводяться в Польщі – як з людьми другого сорту».

Проте вона не вважає, що донька зробила помилку, виїхавши до Кракова. Адже на її зарплату ландшафтного дизайнера – трохи більше 2,5 тис. грн. прожити було неможливо. Бо ж на таку приблизно суму лишень рахунок за газ надходить.

Із 2017 року, відколи для українців скасували візи до ЄС, трудова міграція зросла. Приблизно 3,2 млн. українців працюють за кордоном, з них 1-2 мільйони – в Польщі. Також зростає число українських гастарбайтерів у Чехії, Словаччині, Німеччині, Італії та Іспанії. Крім того, за підрахунками, кількість українців у Росії, як і раніше, сягає кількох мільйонів, хоча відносини між країнами жахливі відтоді, як Росія 2014 року анексувала Крим і почала підтримувати сепаратистів на сході України.

«Мені доводиться п’ять годин добиратися до фабрики в передмісті Кракова, де я працюю. Наступного тижня знову потрібно буде їхати. Я їжджу туди на три місяці», – розповідає водій таксі Василь Рипновський, який підвозить нас у Косів з Івано-Франківська, користуючись можливістю підзаробити. Тепер він удома у відпустці із сім’єю. Своїм польським роботодавцем задоволений, але волів би за краще туди не їздити. «Само собою, ліпше було би, якби я працював в Україні і був із сім’єю. Половина України працює за кордоном. Це недобре для країни», – каже він.

«Через трудову міграцію в Україні бракує фахівців. Нам не вистачає зварників і професійних будівельників. Добре, що Україна отримує валюту від гастарбайтерів, які переказують додому гроші. Але те, що від нас виїжджають фахівці, – це проблема. Усі кандидати у президенти перед початком виборів розмірковували, як примусити людей залишитися», – каже Володимир Фесенко, керівник Київського аналітичного центру «Пента».

Еміграція – одне з найважливіших питань передвиборчої кампанії. У Косові ми не знайшли жодного жителя, який чи то сам не їздив би регулярно до Польщі на роботу, чи не мав би родичів на заробітках. «Я отримую приблизно 10 доларів на день за те, що стою в цьому магазині по 11 годин. Мій хлопець працює декоратором сцени в Івано-Франківську, і він уже декілька місяців взагалі зарплати не отримував. Ось ми і вирішили, що він поїде в Польщу. Мабуть, збиратиме полуниці», – розповідає 32-річна Марія Лукинчук, флорист у квітковому магазині в Косові. До безвізового режиму з ЄС вона ставиться як до насмішки: «Це добре, якщо ти хочеш подорожувати в ЄС. Але у нас нема на це засобів, тож яке це має значення?».

Вона припинила розмову, щоб продати горнятко кави покупцеві, відтак продовжила: «Ми отримали європейські ціни, а зарплати і пенсії у нас аж ніяк не європейські. Після революції на Майдані 2014 року все стало набагато дорожчим».

Угода про асоціацію з ЄС і пакет реформ, які провела Україна, серед іншого передбачали, що вже не буде субсидій на газ. В результаті ціна на газ стала європейською, тоді як зарплати і передусім пенсії залишилися на українському рівні.

Для Ярослави Сусак ці нові рахунки означають економічну катастрофу: «У мене пенсія 1 800 гривень, у чоловіка – 2 000 грн. на місяць. Після сплати рахунків у нас залишаються гроші на буханку хліба і трішки більше, ніж на півкілограма м’яса на тиждень. Я планую всі покупки до найменших дрібниць, до останнього шматочка», – каже вона.

Але трудова еміграція – це й інвестиції в країну. Поряд з ратушею у Косові розташоване кафе «Лисий нянь». Воно належить Назарові Остафійчуку. В приміщенні кав’ярні є простора ігрова кімната, і кафе передусім призначене для мам з дітьми. Клієнтів багато, тому що в Косові багато одиноких мам: вони залишаються удома з дітьми, поки їхні чоловіки працюють за кордоном. Перед самою російською анексією Криму Назар Остафійчук працював кухарем і барменом у Москві. А тепер він знайшов роботу в Польщі – став рекрутером на підприємстві.

«Все йшло добре. Я міг би залишитися в Польщі. Але я люблю рідне місто. І жити хочу тут», – розповідає Назар. Два роки тому у нього народилася донечка Емілія. Тоді йому видалося цілком природним повернутися додому.

«Усі мої накопичені гроші пішли на це кафе. Ми сподівалися на туристів після Нового року, але майже нікого не було. Російські туристи сюди вже не приїздять, а українці вже не можуть подорожувати, як раніше, тому що у людей стало менше грошей», – продовжує розповідати Назар.

Але попри всі труднощі Назар Остафійчук не вагається ні секунди, коли я запитую, чи підтримує він і далі ідею інтеграції з ЄС: «Само собою, ЄС – це важливо, – каже він. – Подивіться на Польщу: 20 років тому вони були на такому самому рівні, що ми тепер. Наш єдиний курс – Європа. Країна не має ніякого другого шляху розвитку».

Україна і ЄС
У червні 2017 року набув чинності безвізовий режим між Україною і ЄС. Це стало можливим у результаті декількох років перемовин, під час яких ЄС вимагав провести економічні реформи в обмін на скасування віз для українців до країн Шенгену. Безвізовий режим не поширюється на Великобританію та Ірландію. Відтоді минуло більше року, і кордон з ЄС перетнули приблизно півмільйона українців. Проте, щоб мати можливість працювати в країнах ЄС, українським громадянам, як і раніше, потрібен дозвіл на роботу.

Передрук з веб-сайта «ІноЗМІ»

Підтримай нашу сторінку в Facebook.
РЕКЛАМА:
>
загрузка...