На виправдальний вирок з Російської Федерації навіть не сподіваємося, – батьки моряка Андрія Ейдера про сім місяців полону сина

Про благодійну виставку, сім місяців російського полону, поранення та кохання Андрія Ейдера – у інтерв’ю Версій з родиною військовополоненого українського моряка – Дмитром та Євгенією Ейдерами, які мешкають на Прикарпатті.

В середині червня до Івано-Франківська привезли благодійну виставку “Повернення доДому”. На тиждень мистецький простір “Ваґабундо” став галереєю. Тут презентували 24 картини українських художників – кожна з них адресована конкретному морякові, й після повернення з російського полону стане для них подарунком.

Всі полотна – творчі копії з графічної роботи польської художниці Беати Куркуль. Картину «Маленький кораблику, повертайся додому» вона створила на другий день полону моряків. Роздруковану роботу зі своїм автографом авторка подарувала родині наймолодшого з українських бранців 19-річного Андрія Ейдера.

Саме тоді й виникла ідея благодійної виставки. Батьки Андрія Ейдера звернулись до українських художників з пропозицією створити творчі копії цієї картини. 24 художники з різних куточків України одразу погодились – кожен створив картину в своїй техніці. Так і була зібрана експозиція благодійної виставки, яка мандрує рідними містами українських героїв.

Версії поспілкувались з родиною наймолодшого полоненого моряка – Дмитром та Євгенією Ейдерами, які мешкають на Івано-Франківщині. Батько та мачуха бранця Кремля розповіли про його творчість, юнацькі мрії та кохання в Одесі.

Виставка вже побувала у Києві, Одесі, Дніпрі, Кременчуці, Кропивницькому та Львові. По ідеї експозиція їздить рідними містами хлопців, які вже більше півроку перебувають у російському полоні. Івано-Франківськ встиг стати для Андрія рідним?

Євгенія: Івано-Франківськ – це швидше виняток, тому що ми тут не проживаємо. Але оминути Франківськ ми не могли – це поруч зі Львовом і по дорозі в Хмельницьку область. Нам тут дуже допомагають – і в Івано-Франківську, і в Надвірній. У нас тут і гільдія ковалів, і дуже багато знайомих, волонтерів. Було прохання організувати виставку і у Франківську, і ми вирішили, що є в цьому зміст. Після Івано-Франківська буквально на кілька днів виставка приїде до нас в Надвірну. Там раніше вже виставляли картину Габріелли (7-річна сестра Андрія Ейдера – донька Дмитра та Євгенії – ред.). Її придбав благодійник з Іспанії і подарував нашому місту. Картина зберігатиметься у Музеї історії Надвірнянщини.

Ви згадали про Гільдію ковалів. Ви берете участь у традиційному франківському фестивалі “Свято ковалів”? Ви постійні гості?

Дмитро: Вже купу років.

Євгенія: І ми не те, що гості, ми знайомі з організаторами вже дуже давно і представляємо таке відгалуження в ковальстві, як зброярство. Ми робимо ножі, мечі, шаблі. Зараз у нас для хлопців є проект «Нескорений духом» – ми робимо нагородні кортики. Так само в рамках виставки ми збираємо кошти на реалізацію цього проекту. Вчора ми робили презентацію кортиків. Ливарники з Франківська вже розробили геральдику і вони будуть її відтворювати. Тобто, на всіх 24 кортиках, які будуть іменні, буде робота багатьох ковалів, майстрів з усієї України. І серед них і хлопці з Івано-Франківська.

Дмитро: Ці кортики матимуть спеціальне гравіювання на лезі: з одної сторони “Нескорений Духом” з іншої ім’я і прізвище військового моряка. Я старався так робити, щоб вони не схожі були на жодні у світі. Щоб ніхто не казав, що вони, начебто, схожі на німецькі, іспанські чи італійські. Як я його бачив – так і зробив.

Євгенія: А для моряків кортик – це нагорода, це відзнака. Зазвичай їх видають, коли людина отримує офіцерське звання. Але є ще нагородні, так звані “парадні”. Оскільки серед наших хлопців не всі офіцери – хтось курсант, хтось просто, як наш Андрій, на контракті, то вони б не мали права отримати кортики. А ідея виникла на фестивалі у Києві – зброярі домовилися, що зроблять такий дарунок. У МВС погодили і сказали, що будуть їх вручати на офіційному рівні, як медалі. Але ми все таки наголошуємо, що це – народна нагорода. Держава нас не фінансує. Всі майстри працюють безкоштовно. Єдине, на що ми збираємо кошти – це на матеріали. До речі, франківські ковалі, частина Галицької зброярні, теж приймає участь – вони роблять дамаську сталь.

А якщо будуть замовлення на ці кортики?

Дмитро: Ні. Подібні – може, але не такі ж самі. Наразі є 25, один – прототип. Він або залишиться у нас в родині, або ми його подаруємо, можливо, в якийсь військовий музей. Ми ще не вирішили. Але поки цей прототип у нас, і всі з ним зараз працюють. Він повністю зроблений у моїй майстерні, і кожен майстер робить свою частину з цього прототипу.

25 травня Міжнародний трибунал ООН з морського права зобов’язав Росію звільнити українських моряків, а три українських судна «Бердянськ», «Яни-Капу» і «Нікополь» повернути під юрисдикцію України. Всі чекали, що це от-от станеться, але хлопці досі в російському полоні…

Євгенія: Ми – реалісти, і розуміли, що Росія так одразу не зробить. Звичайно, ми сподіваємося, що Росія не піде проти рішення трибуналу про негайне їхнє звільнення. Інакше це буде вперше в історії, що хтось не послухався рішення Міжнародного трибуналу ООН. Я особисто спілкувалася з Миколою Полозовим та Іллею Новіковим, вони, як адвокати, не бачать з російської сторони якихось пришвидшень чи поступків, які свідчили б підготовку відправлення полонених додому.

А що говорять безпосередньо адвокати Андрія з цього приводу?

Євгенія: Над справою полонених моряків працює команда адвокатів, їх координує Микола Полозов. В принципі, у них одна стратегія. З нашими адвокатами ми спілкуємося більше на особисті та господарські теми: як Андрій себе почуває, чи нічого не потрібно, передаємо листи. Взагалі схема така: ми у вайбері передаємо листи, вона там їх передруковує. Якщо має можливість – показує, якщо ні, то зачитує. Всі юридичні питання в Україні вирішує Євгенія Закревська, яка свого часу була адвокатом сімей Небесної Сотні. Вона напряму має зв’язок з адвокатом Андрія – Олександрою Марковою. Тому нам нема змісту лізти в юридичні тонкощі. Тим паче, ми на виправдальний вирок з Російської Федерації навіть не сподіваємося, нас більше цікавить Європейський Суд з прав людини. Хоча ми дуже сподівалися, що 24 червня вони вже з Києва будуть дзвонити: “Ми вдома. Все ок”.

(Нагадаємо, термін виконання рішення трибуналу ООН закінчився 25 червня. В цей день, як повідомили в МЗС України, від російського зовнішньополітичного відомства надійшла нота, якою Україна пропонувалося надати письмові гарантії продовження кримінального переслідування українських моряків відповідно до російського законодавства. У відповідь ноті український МЗС назвав позицію Москви неприйнятною – ред).

Ви згадали про листи. Деякі з них були оприлюднені, зокрема, і вірші Андрія. Він і раніше їх писав чи цей талан у нього проявився саме в полоні?

Дмитро: У нас взагалі родина талановита. Я займаюся ковальством, дружина – дуже гарно малює і працює зі шкірою, донька – малює і навіть приймала участь у виставці, моя мати писала вірші. До речі, я свого часу також писав тексти пісень для групи, в якій був учасником. Напевно цей талант у нього був, а зараз Андрій там один, і він має щось робити – тому і пише.

Євгенія: Коли він був у “Матроській тиші” ми ще мали можливість переписуватись. Тому йому бабуся Олена радила: записуй все, веди щоденник, потім будемо його публікувати. Йому потрібно щось робити, щоб, по-перше, не розмовляти самому з собою, а по-друге, виплескувати емоції. І коли я отримала перші вірші, з них легко зрозуміти, який в нього стан душі. Я публікувала їх у фейсбуці – так, ніби Андрій сам написав цей пост. Він передав 16 віршів, я їх публікувала поступово, тому складалося враження, що ми постійно підтримуємо зв’язок. На жаль, це не так. Я отримала лише частину віршів, а недавно кілька віршів нам передала адвокат Андрія, і я знову буду їх поступово оприлюднювати.

В майбутньому плануєте видавництво збірки? Можливе це буде спільна збірка творів усіх полонених моряків?

Дмитро: Кілька днів тому ми були в Києві і на цю тему розмовляли. На жаль, з іншими хлопцями ми зв’язку не маємо. Маємо можливість передавати повідомлення тільки Андрію, і то тільки через адвоката. Там же у кожного полоненого свій адвокат, і вони зустрічаються з ними по жеребкуванню. Та й взагалі, всі бранці сидять окремо, між собою не спілкуються. Звичайно, у кожного є якісь співкамерники. Разом з Андрієм в камері сидить 60-річний чоловік, він засуджений за свої політичні погляди.

Серце Андрія вільне чи у нього є дівчина?

Дмитро: Так, і давно. Вона з Одеси, вони вже три роки разом. Андрій хотів прийти з цього рейсу і їй освідчитись. Ще в Керчі я йому писав: “Коли тобі дозволять дзвінок, телефонуй не мені, а Марині”. Ми також постійно на зв’язку з Мариною. Він просить мене іноді робити їй якісь подарунки.

Євгенія: Ми її трішки ховаємо від журналістів, бо вона тільки школу закінчила. Але я її постійно відмічаю у фейсбуці, і коли виставляю Андрієві вірші про кохання, то завжди її фото виставляю. Ми так з нею домовились, вона не має нічого проти. Вперше він побачив її в Одесі, на лавочці – почав робити селфі, і сказав, що робить фото з дружиною.

Андрій – наймолодший з бранців. Його чи не перший рейс став одразу й бойовим хрещенням – його поранили, коли російські військові відкрили вогонь по катеру «Бердянськ». Після всіх цих подій чи не пропаде в нього бажання продовжити кар’єру моряка?

Євгенія: Якраз навпаки. Спочатку він планував відслужити контракт і піти в комерційний флот, щоб там заробляти. Це була його юнацька задумка. А тепер він просить літературу, щоб здати екзамени, поступити у вуз і отримати офіцерське звання. Тобто зараз цю професію він обрав для себе, як основну.

Після звістки про захоплення і повідомлення про поранення Андрія, а потім і про можливу хворобу, не було бажання поїхати в Лефортово і домагатися зустрічі з сином?

Євгенія: Ми не їздимо в Росію, нам туди не можна. Ми давно займаємось волонтерством, допомагаємо нашим хлопцям, відправляємо їм наші вироби.

Дмитро: Я ж роблю ножі і відправляю їх хлопцям в АТО. І уявіть, як я поїду до Росії? Я там і залишуся…

Євгенія: Два чи три роки тому ми досить активно допомагали нашим воїнам. А оскільки на наших виробах є клеймо, то ми потрапили в один з так званих “розстрільних” списків. І хоча потім наше прізвище зникло з цього списку, та все ж ризикувати зайвий раз не варто.

Дмитро: У нас що дід був “ворогом”, що прадід. Тепер і Андрій там. Ми ж німці за походженням. Я народився в Одесі, а мій предок Георг Ейдер був одним із архітекторів міста Одеси.

Андрій жив і навчався в Одесі, тож очевидно, що і розмовляв здебільшого російською. А от перші вірші прислав українською…

Євгенія: Ми й самі дуже здивовані, що Андрій такі гарні вірші українською мовою пише. Він переїхав до нас після сьомого класу. І я тоді допомагала йому вчитися – перекладала те, що він не розумів українською. Навіть твори з української літератури, бо він не знав багатьох слів. Те, що він зараз пише вірші українською, викликає в нас щире здивування і захоплення. В нього напевно з’явився час вдосконалити свої знання. Хоча навряд чи в нього там є можливість щось читати, слухати чи дивитися українською мовою, бо в бібліотеках російського СІЗО української літератури просто немає.

Взимку з’явилась інформація про хворобу Андрія. Адвокат Микола Полозов заявляв, що його могли заразити гепатитом уже в Москві. Потім цю інформацію спростувала одна з адвокатів. Яким зараз є стан здоров’я Андрія?

Євгенія: Ми досі не знаємо – офіційної інформації немає. Навіть коли зробили аналіз, який не підтвердив гепатит, я більше злякалась, що цей «добрий» аналіз неправильний і підробили саме його. І все для того, щоб ми не могли голосно кричати, що Андрія заразили. Хоча, якби діагноз підтвердився, то б уже були візуальні ознаки хвороби. Наразі Андрій здоровий, поправився, передають, що гарно себе почуває.

В полон він потрапив з важкими пораненнями. Відомо, наскільки вдало прийшла операція?

Євгенія: Там не обстежують контузію. І ми до тепер ми не знаємо, чи є небезпека від того, що залишились уламки в його тілі. Як і точну їх кількість, і чи загоїлось і відновилося коліно. В “Матроській тиші” не допускали до них українських лікарів. Один раз вивозили на “незалежне обстеження” в лікарню в Москві. Але через консула Андрій передав, що це було більше схоже на медогляд у військоматі: встаньте – сядьте – поверніться – поміряйте температуру – все – “до побачення”. Ні МРТ не зробили, ні обстежили розмір уламків. І коли ми думали, що в нього вірус гепатиту В и С, то допускали, що його могли заразити або під час операції в Керчі, або вже у медчастині слідчого ізолятора “Матроська тиша”. Андрій писав у листах, що він відмовлявся від операції, бо боїться «підхопити заразу». А потім ще й випливла історія про довідку заднім числом. (Росіяни стверджували, що аналіз на вірус гепатиту Ейдеру зробили ще 20-го листопада, тобто майже за тиждень до моменту захоплення в Чорному морі – хлопець в той час був в Одесі – ред).

Яких кроків очікуєте від української влади, щоб наші моряки врешті повернулись додому?

Євгенія: МЗС робить все, щоб повернути бранців додому. Тут видно, що працює велика команда, в тому числі і військові та адвокати. І працює злагоджено. Ми хотіли б зустрітися з нашим новим президентом і зрозуміти його плани. Раніше ми точно знали, яка в нас стратегія дій, адже до цього були неодноразові зустрічі і з президентом, і з Людмилою Денисовою (Уповноважена Верховної Ради України з прав людини – ред). Зараз після рішення трибуналу все притихло. Але якби не було такої потужної роботи, то не було б і трибуналу.

Коли Андрій повернеться, що перше ви йому скажете?

Дмитро: Це буде точно не так, як ми собі уявляємо. Це напевно буде дзвінок: “Тату, я в Києві” – “Ок, скоро буду”.

РЕКЛАМА:
>
загрузка...