16 червня від раку помер п’ятирічний Ваня Бедрій. Від самого початку ми всією редакцією вболівали за одужання цієї дитини та регулярно розповідали про його самопочуття. На сороковини з дня смерті ми публікуємо цей текст і таким чином прощаємося з маленьким Івасиком
Кожного вечора Івасик просився до мами на ручки, щоб пограти з нею в улюблену гру. Вони разом уявляли, що він якесь звірятко, яке щойно народилося. Мамі потрібно було переконати маленьке левеня, зайчика чи навіть динозаврика, що вона його любить понад усе на світі. Коли це вдавалося, задоволене звірятко засинало. Того вечора Івасик був задоволеним котиком. Наступного дня котику стало зле, він заснув і більше ніколи не прокинувся.
Так місяць тому Євгенія втратила п’ятирічного сина. Тепер вона сидить навпроти і дивиться на мене змученими від сліз очима. Як починати цю розмову не маю жодної уяви і нічого кращого ніж «як ви почуваєтеся?» вигадати я так і не зміг. Вона відповідає, що їй боляче, а за секунду додає, що цей біль ніщо порівняно з тим, що переживав її син протягом дев’яти місяців. Рівно стільки Івасик боровся з пухлиною головного мозку. А потім хвороба почала різко прогресувати і дитячий організм не зміг їй опиратися.
Останні місяці Івасик вже не міг стояти на ногах. В один із разів, коли батько ніс його на руках, хлопчик розчаровано сказав: «Тато, я, напевно, вже ніколи не буду ходити».
– Чому ти так думаєш?
– Бо у мене так довго не виходить цього зробити. Ніжки перестали мене слухатися, я не можу на них втриматися.
– Івасику, а ти сильно хочеш ходити?
– Дуже-дуже хочу!
– Добре. Тоді давай прямо сьогодні ми спробуємо зробити перші два кроки, а за кожні наступні я буду купувати тобі морозиво.
Івасик дуже любив морозиво. Тому щодня старанно працював над тим, щоб зробити на кілька кроків більше. Але куди важливішим стимулом для дитини було бажання порадувати та здивувати рідних. Одного разу, коли тато поїхав за ліками, він зробив йому сюрприз: «Мама, включи на телефоні камеру, я покажу папі як можу». У той день Івасик зробив свої перші вісім кроків. А ще через кілька днів Ваня пройшов цілих двадцять.
Батьки були настільки впевненими, що справи поліпшуються, що для них стало справжнім шоком, коли лікарі повідомили про різкий ріст пухлини.
– У нього був дуже рідкісний діагноз і на сьогоднішній день у світі немає жодного випадку повного одужання. Ми сподівалися стати першими, – розповідає мама Івасика. – Я бачила його віру в Бога та надію на ліки, які він приймав. Я знала, яка велика кількість людей по всьому світу молиться за його здоров’я. І мене нічого не могло переконати в тому, що щось може піти не так.
З кожним днем Івасик ставав дедалі слабшим, але продовжував любити своє життя, у якому знаходив безліч приводів для радості. Він продовжував планувати і щиро вірив у здійснення своїх дитячих мрій. З нетерпінням чекав на шостий день народження. В Івасика були навіть списки людей, яких він запросить на свято і подарунків, які хоче отримати.
– Тато, ти знаєш, я мрію, щоб на мій день народження прийшло дуже багато людей, – сказав Івасик напередодні Нового року. – Хочу, щоб прийшли мої друзі, твої друзі, мамині друзі і навіть незнайомі люди. Я так мрію, щоб їх було дуже багато, вони зберуться в одному місці і будуть мене вітати. Ми зробимо величезне свято.
До заповітного дня Ваня не дожив лише тиждень. Але друзі родини все одно здійснили його мрію і зібрали у цей день кілька сотень людей на «Івасикові вогники». Все як він мріяв: його друзі, мамині друзі, татові друзі і зовсім незнайомі люди. От тільки ніхто з гостей не наважувався веселитися. Люди приходили з лампадками та іграшками, а йшли з мокрими від сліз очима.
– Нам дуже боляче, що багато з тих речей, про які він мріяв, ми не встигли зробити. Ми розраховували, що у нас є ще трішечки часу. Принаймні до осені. Ми замовили всі ті подарунки, але вони стали непотрібними, – ледь стримуючи сльози говорить мама хлопчика. – Зараз багато людей просять дати їм якусь пораду щодо дітей, і я всіх закликаю не втрачати час! Якщо дитина хоче в зоопарк або в парк, то збирайтесь і їдьте. Не відкладайте і робіть це сьогодні. Будьте разом, бо життя непередбачуване.
Івасик поспішав жити і не любив почувати себе хворим. Навіть не маючи змоги стояти на ногах намагався допомагати іншим: «Мама, тримай мене», – говорив Ваня і закидував насіння руколи та шпинату в грядку. Або коли в гості приходили друзі, Івасик віддавав їм улюблені солодощі, які вже багато місяців були йому самому протипоказані.
А ще за своє коротеньке життя він змінив багатьох людей. І не тільки рідних. Неодноразово на пошту батьків надходили листи від незнайомців, де йшлося, що завдяки Вані вони змінили ставлення до власних дітей та родин. Дорослі чоловіки писали, що дізнавшись про Івасика скоріш бігли додому, щоб обійняти та поцілувати своїх дітей.
– Він сам вчив нас, як його треба розуміти, – розповідає Євгенія. – Інколи у нього не виходило щось пояснити і він починав сердитися. Тоді я питала його: «Синочок, а як мені реагувати, коли ти засмучуєшся?» А він відповідав: «Мені дуже прикро, коли ти мене не розумієш, але не потрібно допитувати. Просто підійди і обійми мене, я заспокоюся і сам тобі все розкажу».
Коли всі молилися за Івасика, він молився за інших. Десь там про себе і так як міг. Просто хотів, щоб у всіх все було добре: «Кому за що помолитися?» – часто запитував Ваня.
– Багато людей, навіть ті, хто раніше не молився, почали робити це заради Івасика, – крізь сльози говорить його мама. – Дуже важко тепер молитися, бо до Бога залишилося занадто багато питань, відповідей на які немає.
Напевно найважчою у нашій розмові була частина про смерть Івасика. Після деяких питань мама Вані просто відводила погляд і мовчала, а іноді просила мене дати їй трохи часу, щоб зібратися з думками.
Я розумів, що прямо зараз з глибин пам’яті Євгенія піднімає найболючіші спогади свого життя: ось Івасик непритомніє і вони везуть його до лікарні. Тепер вони з чоловіком знаходяться перед дверима реанімації, де лікарі запускають серце їхнього сина. Вони думками з ним прощаються.
Ось виходить реаніматолог, який вибачається, що не зміг запустити серце дитини. Наступний спогад про те, як Івасика везуть у катафалку, а водій всю дорогу не може стримувати сліз.
Врешті вона востаннє дивиться на власну дитину, яка навіки заснула і не може повірити, що всього рік тому її син був таким здоровим, радісним, а головне живим.
– З кожним днем я все більше за ним сумую: за його обіймати, посмішкою та запахом. Я не можу це відпустити. Просто не уявляю, як це можна зробити, – говорить Євгенія. – Весь час згадую його, але намагаюся думати тільки про хороше, про його жарти і навіть пакощі.
Поки що ми навіть причиняємо двері до його кімнати, щоб запах, який залишився після Івасика нікуди не дівся. Як і раніше там лежить його маленька піжамка, подушка, ковдрочка та іграшки, якими він полюбляв бавитись. Усе це ставили його теплі ручки і ми боїмося це втратити.
Найголовніше тепер, чого ми мріємо навчитися та не втратити – це любов до життя, оптимізм та вміння радіти усьому, що оточує нас щодня, щохвилини…
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
