«Що ти робитимеш, якщо я помру?» Вдови, молодші за незалежність

«Якось чоловік запитав: «Що ти будеш робити, якщо я помру на війні?». Я відповіла: «Тоді я теж помру», – крізь сльози розповідає вдова морпіха Едуарда Федорова Юлія. Вона втратила коханого у 19 років. Свого Едіка вона поховала, знаходячись на сьомому місяці вагітності. І тепер, каже: «Сенс має тільки татова копія – донечка Ліза».

Юлія Микитенко, вдова розвідника 25-го тербату «Київська Русь» Іллі Сербина

Радіо Донбас.Реалії публікує монологи трьох вдів українських військових, молодших за незалежність і сильніших за життя.

«Ми з самого початку мали чітке ставлення до війни»
24-річна молодший лейтенант Юлія Микитенко та її чоловік Ілля Сербин підписали контракти із ЗСУ у 2016 році. Пара служила у 25-му тербаті «Київська Русь», 54 ОМБр. В той час Ілля вже встиг рік відвоювати на передовій, а Юля щойно закінчила Києво-Могилянську академію.

22 лютого 2018 року Ілля та його товариш, молдаванин за походженням Станіслав Гібадулін, потрапили під гранатометний обстріл в районі населеного пункту Луганське, що на Світлодарській дузі. Від отриманих поранень Ілля загинув, а Стас вижив, щоб повернутися на війну, мститися за друга і врешті втратити на передовій ногу. Разом хлопці провели не одну успішну операцію: якось вони зайшли у тил російських гібридних сил і «відбили» у них крупнокаліберний кулемет «Утьос», який потім застосовували проти самих же бойовиків.

Після загибелі чоловіка молодший лейтенант не покинула військо, але перевелася з бойового підрозділу

Після загибелі чоловіка молодший лейтенант не покинула військо, але перевелася з бойового підрозділу
Після трагедії Юля не покинула військо: з бойового підрозділу дівчина перевелася у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, і вже цього року буде командиром першого в історії ліцею взводу дівчат. Молодший лейтенант пише про чоловіка пости у Facebook під хештегом #Ти_є і власним прикладом доводить, що справжнє кохання живе навіть після смерті:

«Ми почали зустрічатися 13 березня 2015 року, а вже за три місяці одружилися. Ілля пішов добровольцем під одну з хвиль мобілізації ще у 2014-му, воював у складі 131-го окремого розвідбату. Фактично, ми почекали рік, поки я закінчу навчання, й одразу ж після цього підписали контракти – пішли у 25-й батальйон «Київська Русь», який є частиною 54-ї бригади. Війна була нашим свідомим вибором, про який я, попри все, не жалкую.

Юля та Ілля побралися за три місяці після знайомства, а через рік підписали контракти із ЗСУ

Юля та Ілля побралися за три місяці після знайомства, а через рік підписали контракти із ЗСУ
Оскільки я мала вищу освіту, у бригаді мене відправили на тримісячні курси офіцерів у львівську «сухопутку». Після них отримала звання молодшого лейтенанта і бойову посаду командира розвідвзводу. З одного боку, батальйон й досі є моєю родиною, з іншого – чимало людей не хотіли сприймати мене, як командира, мовляв, дівчатам в армії не місце. Дуже стараюся розвіяти ці міфи, але сексизму у війську все одно хоч відбавляй.

Коли запитують, чи я справді воювала – не знаю, що відповідати. Так, стріляла, коригувала вогонь артилерії. Але чи є це «справді воювала»? От Ілля воював – так. Не кожен міг би, наприклад, зайти у тил ворога і забрати його ж зброю. Взагалі з чоловіком ми з самого початку мали чітке ставлення до війни – не боялися обстрілів і складних задач. Ми не накручували себе. Ілля вважав за слабкість невміння людей робити війну, скажімо так, лайтовішою. От ви сказали, що очікували побачити «выжженный сад» у моїх очах, а його немає. Не було і бути не може. Якби знали мого чоловіка – у нього б теж не побачили відлуння війни.

Можливо, це прозвучить якось дуже цинічно, але ми проговорили свої похорони. Коли помирає близька людина, яким би сильним ти не був, все одно це – шалений стрес, і можна просто впасти у ступор. Коли ж маєш умовний сценарій – все робиш механічно, так хоч трохи простіше. У нас із чоловіком в цьому плані були спільні бажання – ми обидва не хотіли, щоб нас поховали у землю. Я хотіла, щоб мене, в разі чого, кремували. І він теж про це попросив.

Ілля сказав, що хоче бути розвіяним на скелях поблизу Павлополя, де було його перше місце служби. А ще попросив, щоб я вдягла на похорон помаранчеву сукню, щоб ніхто не вдягався у чорне і, щоб не було штучних квітів. Все зробила, як домовлялися: була у помаранчевій сукні, придбаній вже після загибелі чоловіка, розвіяла прах поруч зі скелями і принесла на прощання живі квіти – ромашки.

Цього року Юлія Микитенко стане командиром першого в історії військового ліцею ім. І. Богуна взводу дівчат

Цього року Юлія Микитенко стане командиром першого в історії військового ліцею ім. І. Богуна взводу дівчат
Мені далеко не завжди подобається ставлення до вдів військових. Чимало людей сприймають війну через надрив, хоча іноді краще просто проявити повагу й тактовність.

Читайте також  Проблеми з того робити не треба, – Дзідзьо про мовне питання (відео)

Пам’ятаю, як приїхала додому у Київ, і перед похороном до мене підходили люди з мого під’їзду: жаліли, торкалися плечей й повторювали щось на кшталт: «Дитино, це ж тепер вже не твоя війна. Біднесенька, втратила чоловіка. Не їдь вже нікуди, не повертайся туди». Так, врешті, мені після всього було досить важко керувати людьми, і я пішла з бойового підрозділу. Але, направду, чому люди так часто не поважають чужий вибір? Чому вважають, що жалість – найкращий вид підтримки? Не розумію.

Раніше я сперечалася з тими, хто говорив щось про «не твоя війна». Тепер вже не намагаюся нічого довести – усвідомила, що ми з такими людьми просто у різних ціннісних категоріях, нам важливі зовсім різні речі».

«Моє життя закінчилося разом із життям чоловіка»

Юлія Федорова стала вдовою у 19 років. Її чоловік, назавжди 21-річний матрос 503-го батальйону 36-ї бригади МП Едуард Федоров, після поранення під Водяним помер у Харківському військовому шпиталі 2 липня 2018 року. Через декілька місяців після загибелі чоловіка Юля народила доньку: її назвали Ліза, і вона – татова копія:

«З Едиком ми познайомилися цікаво – в жовтні 2017 го в клубі в Маріуполі. У моєї подруги був День народження, а він з компанією сидів за сусіднім столиком. Підійшов, взяв телефон: подзвонив, напевно, через тиждень – ми зустрілися, пішли в кафе. Едик подарував мені квіти і цукерки. Тоді, пам’ятаю, весь вечір проговорили – спілкувалися допізна просто в парку, хоч і було вже досить холодно.

У нас все закрутилося, звичайно, дуже швидко: через місяць після знайомства стали жити разом, а через три місяці з початку стосунків я дізналася, що вагітна. Едик нічого не приховував від мене і відразу зізнався, що зовсім скоро у нього ротація: «Якщо почекаєш, – сказав, – одружимося відразу після мого повернення». Виходить, на війну він повернувся в січні, а 28 квітня ми розписалися.

Щоб бути поруч із місцем, де похований коханий, Юля переїхала з Маріуполя у Черкаську область

Щоб бути поруч із місцем, де похований коханий, Юля переїхала з Маріуполя у Черкаську область
Ще до смерті Едика, в однієї з моїх подруг від поранень, отриманих на війні, загинув чоловік. Я знала, як це страшно і чим може закінчитися. Але Едик обіцяв мені повернутися, був дуже радий вагітності і говорив, що буде максимально акуратний. Хоча одного разу він приїхав на вихідних додому і запитав: «Що ти будеш робити, якщо я помру?». Я відповіла: «Тоді я помру теж».

Едика поранило 27 червня 2018 року. Він завжди телефонував мені перед тим, як заступав на чергування. В той день набрав десь о 11:30 ранку. Сказав, що все добре, звільниться десь о 15:00 і одразу зв’яжеться. О третій годині ніхто не набрав, стала дзвонити сама – не відповідав. Потім дзвонила ще – телефон відключений. Ще через якийсь час з’явився в мережі: гудки йдуть, але трубку ніхто не бере. Потім знову дзвоню – знову відключений. Нестерпно. Вдень телефон так ніхто і не зняв. Приблизно о 23:30 мені подзвонив хтось із військових і сказав, мовляв, так і так, «я знаю, що ви вагітні, заспокойтеся, ваш чоловік поранений, його прооперували, він зараз без свідомості в Маріупольському госпіталі».

Вночі в госпіталь мене не пустили – до ранку я просто промучилася вдома. О 7:00 вже була у відділенні: просиділа там, напевно, години дві, тому що не було лікаря. Едик лежав в реанімації, а я безпорадно сиділа під дверима. Коли мене нарешті пустили – подивилася на нього, серце стислося і мені стало погано: лікар вивів під руки, а потім сказав щось на кшталт: «Не переживайте, вашого чоловіка перевезуть до лікарні Мечникова, його там врятують».

Я була на сьомому місяці вагітності і знала, що Едик не просто поранений – у нього були зачеплені майже всі внутрішні органи. Товариші чоловіка розповіли, як він вийшов в районі Водяного перевірити, чи все гаразд у хлопців на позиціях. Чоловік виявився зверху, а снайпер, який поранив його, був знизу. Куля пройшла під бронежилетом, розсипалася всередині на дрібні кульки, потрапила в обидві легені і печінку. У лікарні Едику відрізали половину печінки, у нього була контузія шлунку, видалили селезінку. Легені не працювали, куля пройшла навіть біля серця.

Коли мені подзвонив командир чоловіка і сказав, що Едика доставили до Харківського госпіталю, я вже стояла на вокзалі в Маріуполі з квитком до Дніпра. Навіть не пам’ятаю, в якому стані їхала в поїзді: вже в Дніпрі зустрілася з батьками чоловіка, і ми всі разом поїхали до Харкова. До 2 липня, коли серце Едика зупинилося, ми чергували між його лікарняною палатою і церквою. Я не хотіла вірити, що він не прийде до тями, а лікарі посміхалися мені, вагітній, і говорили: «Нічого, дитино, нічого! Ще не таких «важких» витягали!».

Читайте також  Ердоган впливає на путіна, але має свої інтереси: посол України озвучив нюанси

Едуард Федоров отримав поранення поблизу Водяного 27 червня 2018 року. До народження доньки він не дожив декілька місяців

Едуард Федоров отримав поранення поблизу Водяного 27 червня 2018 року. До народження доньки він не дожив декілька місяців
У вечір, коли Едика не стало, ми щойно повернулися з госпіталю. Я не залишала лікарям свій номер, тому що в глибині душі боялася і, напевно, все-таки відчувала щось недобре. Як тільки зайшли в квартиру – задзвонив телефон мачухи Едіка: я була в іншій кімнаті, але почула, як вона підбігла до дядька Юри, чоловікового тата, і крикнула: «Викликай швидку!». Я все зрозуміла, впала на коліна і кажу: «Ні! Не може бути!».

Мама Едика жила окремо від нас – їй дали гуртожиток при госпіталі. Я відразу подзвонила і кажу, мовляв, так і так. А вона: «Що ти мелеш?! Я тільки від нього приїхала!». Відповідаю, що теж тільки від нього, але ось, подзвонили… У реанімації тоді було шестеро військових. Всі вони були дуже «важкі», і у мене закралася надія, що, може, медсестра переплутала, може, це не він помер, а хтось інший… Адже ще вранці лікарі говорили, що температура спадає, все буде нормально і скоро можна буде почистити Едику легені – вони набралися кров’ю, не працювали, і чоловік був на апараті штучного дихання.

Мама була ближче територіально, так що відразу повернулася в госпіталь. Домовилися, що вона буде на місці і набере – може, все-таки дійсно помилка. Я чекала півгодини, а відчуття було, ніби пройшла доба. Дядя Юра сам зателефонував колишній дружині, сказав: «Ну, що там?!». А вона як закричить в трубку… І тут вже не було ніяких надій. Всі надії розбилися. Виявилося, коли мама Едика приїхала – його, його тіло, вже вивозили з палати…

Моє життя закінчилося разом з життям чоловіка. Якби не вагітність – не знаю, чи була б я жива досі. Тільки дочка мене тримає, тепер вона – мій сенс всього. Ліза народилася 17 вересня. Моя мама пішла добровольцем на війну, тому на партнерських пологах була мама Едика. Коли вона побачила внучку – відразу сказала: «Батькова копія!». І це правда – у Лізи немає нічого мого, вона – вся, як Едик, на дитячих фотографіях так взагалі не відрізниш.

Ліза – татова копія і сенс життя 20-річної вдови морпіха Федорова

Ліза – татова копія і сенс життя 20-річної вдови морпіха Федорова

Коли я була вагітна, робила фотографії з узі: чоловік приїжджав додому і потім забирав ці знімки на передову, дуже берег їх. Перед похороном капелан, друг Едика, розповів мені, що під час евакуації чоловік майже до самого Маріуполя не втрачав свідомість, а перед тим, як все-таки відключитися, сказав: «Як би хотілося побачити доньку». Фактично, це були його останні слова.

А ще, пам’ятаю, як тільки дізналися про дитину – відразу домовилися: якщо буде хлопчик – назве чоловік, якщо дівчинка, то назву я. Едик хотів, щоб сина звали Микита. Перед прощанням з’ясувалося, що його самого хрестили, як Микиту – ось і вийшло, що два імені, дві долі.

Ми переїхали в Черкаську область, де похований чоловік, коли Лізі було приблизно два тижні. Я вирішила, що тут мені морально буде легше. Плюс тут мама Едика з сім’єю і двома дітьми – Сашком, йому 14, і маленькою Даною. Взагалі ми живемо з донькою удвох, але родичі дуже допомагають, всіляко підтримують нас.

Речей чоловіка у мене майже немає. Мені передали ті, в яких він був в день поранення: я не перу їх, щоб зберігався його запах. Більше року минуло, а запах все ще є – беру їх, іноді дістаю, нюхаю і ридаю. Ще роздрукувала більше 700 фотографій Едика: одну частину поставила в альбом з дерева, який зробила на замовлення, другу поклала в звичайні альбоми або просто так залишила.

Розповім я дочці, що сталося? Звичайно. Скажу, що її тато загинув на війні, і що він – Герой України. Ми щомісяця ходимо на цвинтар з мамою Едика, і я завжди беру Лізу з собою».

«Доброго дня. На жаль, ваш чоловік загинув»

Євгенія та Максим Авдієнко до одруження зустрічалися майже три роки. Але через війну Женя була у статусі дружини всього декілька місяців: закохані побралися влітку 2018-го, а 5 вересня Максим загинув на передовій. Попри втрату, дівчина не вважає себе вдовою – сумує за чоловіком і каже всім, що досі заміжня:

«Наша історія, певно, не така вже й романтична. Познайомилися у барі вдома, в селі у Чернігівській області. Я стояла біля входу, побачила Максима й одразу подумала: «Ого, який симпатичний! Цей юнак точно буде мій!». Потім прийшла одна з моїх подруг, виявилося, що Максим – її троюрідний брат: я попросила її познайомити нас, так от і закрутилося. Мені тоді було 18 років, майбутньому чоловікові – 17. Хоча, зізнаюся, виглядав він значно молодше – такий маленький, худенький. «Ну, нічого, – думала, – відгодую. Все у нас буде добре».

Читайте також  Росія розпочала провокації на Донбасі

Женя втратила чоловіка за декілька місяців після весілля

Женя втратила чоловіка за декілька місяців після весілля

На момент знайомства Макс вчився, як я кажу, у своїй бурсі: чоловік був страшним фанатом полювання, тому й освіту отримував відповідну – в училищі лісового господарства. Добре пам’ятаю день, коли він заявив, що йде воювати. Це був уже 2016 рік, Максові щойно виповнилося 18. Коханий не запитував мене, чи я підтримаю його вибір: просто поставив перед фактом, мовляв, йде війна, я тут не можу сидіти, мої друзі вже на передовій, теж підпишу контракт.

Спочатку я злилася на нього – не могла зрозуміти, як так можна: ти ж у стосунках, не запитав нічого, сам собі все вирішив, наче, й немає мене. А потім якось змирилася, вирішила підтримувати його – кохаю ж. Хоча десь перед «учєбкою» Максим заявив мені, типу, давай, може, розійдемося, я ж на війну йду, навіщо тобі оце чекати. Ми таки розійшлися на декілька місяців, але потім помирилися.

Макс дуже хотів потрапити саме у морську піхоту, тому, коли підписав контракт з 36-ю бригадою МП не тямився від щастя: йому подобалася форма, подобалася служба та й сам Донбас, певно, подобався. 5 вересня 2018 року, в день, коли чоловік загинув, я була у гуртожитку в Чернігові, де й досі отримую музичну освіту – граю на скрипці. Та доба була для мене надзвичайно важкою. Попри те, що Максим був на передовій, ми завжди трималися на зв’язку: кожні хвилин 15-20 списувалися, старалися часто зідзвонюватися. Найбільше, коли за час його служби ми взагалі не говорили, – може, година. А тоді він не дзвонив. Не відповідав на повідомлення. Пропав зі зв’язку і все тут. Разом із коханим служив ще один хлопець з нашого села, тому я почала надзвонювати і йому, але марно – телефон був вимкнений.

Врешті, мені подзвонили з військомату. Точніше, висвітився номер мами Максима – взяла слухавку, а там: «Доброго дня, я такий-то, на жаль, ваш чоловік загинув». Далі все, як в тумані. Військові кажуть, він потрапив під ворожий обстріл, ще метрів 20 біг до своїх, а потім впав. Хлопці підбігли, витягли Макса, намагалися надати йому допомогу, але поранення було не сумісне з життям.

Максим підписав контракт у 18 років. Морська піхота була його мрією

Максим підписав контракт у 18 років. Морська піхота була його мрією
Я не з тих, хто розводить нюні, але втратити 20-річного чоловіка, коли тобі самій 21, і ви щойно побралися – це дуже боляче. Скоро буде рік, як Максима немає, але мені не віриться. Просто не хочу в це вірити. Постійно згадую, як він надіслав мені каблучку поштою, а саму пропозицію зробив телефоном – був на фронті і раптом сказав: «Я хочу купити тобі обручку». Я відповіла: «Ха! Яка ще така обручка?».

Пригадую, як чоловік вчив мене полюванню та рибалці. Мені, чесно кажучи, дуже шкода тварин – так, тільки по очерету стріляла, але все одно втягнулася й завжди дуже раділа, коли він брав мене з собою. До речі, рибалка і полювання – це те, що я без нього не роблю. Максимів брат після трагедії обіцяв якось взяти мене з собою, але досі не брав – можливо, вважає, що мені так буде краще.

Перед весіллям ми купили квартиру у Сновську – райцентрі у Чернігівській області. Планували, як будемо робити там ремонт, як він повернеться з війни і працюватиме у лісництві, а я влаштуюся у місцевий Дім культури, як народимо дітей і будемо найщасливішими у світі. Максим мріяв, щоб у нашому будинку були картини із зображенням полювання, але тепер ані квартир, ані дітей не буде.

Майже одразу після загибелі чоловіка мені написала Юля – вдова іншого морпіха Едуарда Федорова.

Вона написала щось типу: «Я така сама, розумію тебе». Мені тоді здалося, що це щось дуже дивне, не захотіла з нею спілкуватися. А вже днів за 40 після прощання сама звернулася до Юлі.

Справді, вона така сама, як і я. І ми розуміємо одна одну. Хоча, знаєте, я не вважаю себе вдовою – кажу всім, що заміжня. Бо заміжня ж».

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.