Це дуже особистий текст. Життєва історія “по той бік”.
Часто чуємо, що хтось там змінив стать. Навіть в Україні є перший випадок. За кордоном про це знімають реаліті, пишуть статті. А в нас, в Україні, табуйована тема. Гірша, ніж проституція та наркотики. Маловідоміша.
Я не розповім вам про трансексуалів. Бо не є такою. Але я мама особливої дитини. І розкажу свою правду.
Важку й болючу.
Як в мене виросла така дитина? Чому? Чи проблема була в сім’ї?
Що з цим робити?
Ми звичайна повна сім’я з маленького міста. Релігійні. Одружились рано. Народився хлопчик. Так, було важко з ним. Дуже своєрідний характер. Непосидючий, впертий, гіперактивний. Потребував більше часу за інших дітей на навчання, догляд. Навіть в якісь мірі мав ознаки аутизму. Вражаюча пам’ять, розум. Але не міг найпростіші речі зробити. Контроль, увага та догляд. До 9 класу школи. Не виявляв цікавості до дівчат. Вже в 8 класі зрозуміли, що йому подобаються хлопці. Змирились з цим. Друзів мав дуже мало в школі. Лише одного. Сказав йому, що він гей. І про це дізнався цілий клас. Вчителька також. Почалось цькування, насмішки. І так всюди. Його не приймали ніде. Він закрився і став протиставляти себе колективу. Добиватись уваги шляхом ненависті. Сам йшов першим на конфлікт.
Скрізь. І в сім’ї також.
Поступив після 9 класу. Бо в школі його б не терпів колектив та вчителька. Йому йшли групою “бити морду”. Його залякували. Ненавиділи всі. Бо гей.
Там, в вузі. Поки ніхто не знав правди. Сприймали нормально. Одинак, поза колективом, інтраверт. Нехай собі. Зате розумний. Добре вчився. Гарно міг говорити.
2 курс. Почалось пекло.
До цього часу він не знав, хто він. І вчився. Розвивався.
Раптов втратив інтерес до всього. Перестав ходити на пари. Сказав, що лишає навчання. Так, в вузі дізнались, що він гей. Почалось цкування. Тиск. Мене викликали до куратора, заступника директора, психолога. Такі консиліуми для мене одної потім робили цілий рік. І ще було багато викладачів. Які розказували про мого сина. Як він себе поводить. Який він не такий. Було зрозуміло, що це довше не може тривати. Пора йти звідти. Бігти.
Забрали документи. Кінець.
А що діялось вдома?
Спершу я знайшла в сина таблетки. Жіночі гормони. Він сказав, що змінить стать. Або помре.
Звернулись до психіатрів. Багатьох. Проходив різні експертизи. Говорив з фахівцями. Психічно здоровий. Їздили багато куди. Робили аналізи на гормони. Але тоді він вже пив таблетки, тому це нічого не показало.
Всі гроші витричали той рік на поїздки, фахівців. Ми звичайна сім’я. Таке задоволення нам не по кишені. Рік змогли витримати то матеріально та морально.
Зараз тиша.
Були спроби самогубства з його боку.
Бо жити в тілі чоловіка не може. Повна ізоляція. Ні людей, ні друзів довкола.
Двічі пережила страх бути без дитини. Мені не важливо хто він. Чоловік чи жінка. Головне, що живий. Щастя йому – це все, що я хочу. Операція? Так, колись. Грошей у нас нема навіть на поїздки до психологів та психіатрів. Не кажучи вже про нормальне лікування. Син працювати не може. Без освіти, спеціальності. Фізично слабкий. Бо не рухається. П’є гормони.
Наше суспільство не готове приймати інших. Воно тисне. Ламає. Я, як мама “гея”, пережила на собі булінг в школі та вузі. На мене дивляться і сміються його колишні однокласники. Уявляю, що відчуває син.
У нього одна мрія: поїхати з цього міста, країни. Жити там, де його ніхто не знає. Де буде вільним. Ким? Час покаже
Фото ілюстративні.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
