Печери Рукомишу(фото)

Найвідомішим паломницькім містом Тернопільщини є Зарваниця. Аби потрапити туди, необхідно перед Бучачем виїхати на об’їзну, а потім звернути ліворуч. А можна й не звертати. Тоді скоро ви побачите янгола, який вказує напрям подальшого руху. Якщо йому довіритись і з’їхати з траси, то незабаром потрапиш до скельного монастирю в селі Рукомиш. Сьогодні нам сюди.

579_34
Переваги монгольського вторгнення
Краєвиди тут гарні. Внизу лежить долина річки Стрипа. Схил пагорбу, що спускається до ріки, вкритий чисельними капличками — це Хресна дорога. В одному місці на поверхню виходить скельна порода, там є кілька печер. Звідси почалася історія Рукомишу.

Найближче до дороги — новозбудована каплиця із фрескою, де Ісус падає під хрестом. З-під неї витікає джерело, що вважається цілющим. (Хоч я ще не бачив монастирів зі звичайною водою). Над аркою вибита дата, що викликає повагу, — 1896 рік. Раніше воду брали прямо звідси, але потім провели труби, і точка доступу до цілющої рідини змістилася на кілька метрів.

579_27

За легендою, перші ченці з’явились тут у 1240 році, коли татаро-монголи зруйнували Київ та змусили монахів Києво-Печерської лаври шукати безпечніший притулок, і 13 втікачів облюбували саме цю місцевість. Вони звели дерев’яну каплицю святих князів Бориса і Гліба та видовбали кілька печер. Так з’явився скельний монастир, біля якого пізніше виник­ло село Рукомиш (перша згадка датована 1453 роком).

Особисто в мене склалося дивне враження, що Києво-Печерська лавра була просто кузнею кадрів чернечого руху. Якщо вірити легендам, після монгольської навали саме її ченці заснували обителі у Страдчі, Маняві, Уневі, Зарваниці, Почаєві тощо. А якби монголи не прийшли?..

Вниз по дорозі

Від каплиці з джерелом Хресною дорогою спускаємось у долину. Вздовж неї стоять каплички, які символізують стації. В сере­дині кожної є картина, яка зображує певний етап сходження Ісуса на Голгофу. До речі, кількість стацій тут не 12, як зазвичай, а на одну більше.

579_22

579_24

579_36

Тринадцята стація — це алегорія на складний історичний шлях українського народу.

Стежка приводить нас до невеличкого, викладеного каменем басейну. Згори у нього впадає справжній водоспад, що бере початок від чудотворного джерела. Водойму прикрашає скульптурна група «Зустріч Христа з самаритянкою» та фігури двох ангелів. Далі — капличка із розмальованою фігурою святого Миколая. Позаду росте величезний явір, якому, якщо вірити путівникам, щонайменше 350 років.

Пінзель в оригіналі

У підніжжя гори притулилася стара церква святого Онуфрія. Колись на цьому місці був дерев’яний монастирський храм отців василіан. Але у 1752 році Микола Потоцький переселив монахів до Бучача. Тоді власник Рукомишу майор Тадей Венгерський (між іншим, комендант того самого Бучача) перетворює монастирську церкву на парафіяльну, а згодом, у 1768 році, зводить мурований храм. Його головною оздобою стала скульптура святого Онуфрія, що стояла в ніші фасаду. Автором фігури був геніальний скульптор Іоганн Георг Пінзель, якого називають українським Мікеланджело. Він невідомо звідки з’явився у 1740-х роках при дворі Миколи Потоцького та одразу став провідним скульптором Галичини. Твори митця прикрашають собор св. Юра у Львові, костели Бучача, Городенки, Годовиці.

 

579_34

579_33

579_31

579_30

Багато скульптур Пінзеля безповоротно втрачено, але рукомишському Онуфрію пощастило — він зберігся, правда, тепер перебуває всередині храму, а нішу на фасаді зайняла фігура Ісуса. 2007 рік був оголошений роком Пінзеля. Голов­ний збирач спадку великого майстра директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький вирішив тоді не забирати скульптуру до музею, а залишити у храмі. «Настоятель Свято-Онуфріївської церкви села Рукомиш отець Михайло Суканець є людиною високоосвіченою і здатною забезпечити збереженість пам’ятки», — так пояснив Возницький своє рішення.

Кілька слів про святого Онуфрія. Це був один із перших пустельників, що мешкав у Єгипті у ІV ст. н.е. У пустелі було важко прогодуватись, але Онуфрія це мало обходило. Біля печери росла фінікова пальма із 12 гілками. Щомісяця одна з гілок давала щедрий врожай, і так було цілий рік. До того ж, біля печери било джерело святої води. Пустельник постійно молився. У підсумку він вимолив спасіння усім похованим на Алкедамі — Єрусалимському цвинтарі. Відтоді йде традиція освячувати церкви при цвинтарях на честь святого Онуфрія. Він вважається покровителем ченців і був дуже популярним у василіан. Його зображають із довжелезною бородою — аж до колін.

Травертинове родовище

Ліворуч від церкви починаються травертинові скелі. Травертин (від лат. Lapis tiburtinus — тібурський камінь) це вапняковий туф, полікристалічна, тонкозерниста порода. Із травертину виконані колони собору святого Петра у Римі та облицьована станція метро «Виборзька» у Санкт-Петербурзі. Про скелі знали давно, але лише у 1975 році працівники тресту «Київгеологія» довели, що то саме травертин. Незважаючи на доволі потужні запаси будматеріалу (до 10 тис. м3) розробляти родовище у святому місці не наважилися.

579_35

579_22

Травертин легко піддається обробці, тому ченці викопали кілька печер. У найбільшій містився храм, де відправлялися богослужіння. Аби потрапити туди, доведеться піднятись крутими сходами, що ведуть до статуї Богородиці, яка стоїть у вирубаному в скелі гроті. Далі йдемо вузькою стежкою, яка тулиться до гори. Уздовж неї розташована скульптурна група «Жінки-мироносиці». Три жіночих фігури вереницею йдуть до печери, де їх зустрічає ангел. Він стоїть біля обриву, і про всяк випадок намертво прикріплений до скелі арматурною зчіпкою.

У печері є невеликій вівтар і копія вже знайомої нам скульптури святого Онуфрія. Цивілізація дісталася й сюди — печера електрифікована, і трохи дивно бачити люстру, що кріпиться прямо до скелястої стелі.

Вище є кілька менших печер. Ймовірно в них жили ченці, перед переселенням до Бучача. У часи Другої світової війни місцеві селяни ховалися тут від артилерійських обстрілів і бомбардувань. Печерний комплекс вже досліджували археологи та біоенергетики. Останні виявили потужний потік позитивної енергетики, який б’є із травертинових надр.

Палаючий упівець

Уже майже на самій вершині височіє явно не біблійна скульп­тура. Це фігура чоловіка у розпахнутому пальто та кирзових чоботах. Над ним жовтий хрест із світлодіодним кабелем по контуру. Поруч вбитий у стелю позолочений залізничний костиль і табличка: «Смертю «Палаючого Упівця» в 1967 р. тут героїчно загинув Юрій Михайлецький». Що за упівець? Чому палаючий? Звідки він узявся аж у 1967 році?

 

Аби найти відповіді на ці питання, довелось перелопатити купу сайтів і краєзнавчої літератури. Виявляться, Юрій Михайлецький був мешканцем села Рукомиш, вступив до УПА та в 1947 році виконав якесь «надважливе завдання». Після того переховувався у колишніх монастирських печерах. Переховувався цілих 20 років. Коли його нарешті видали, аби не потрапити до рук кадебістів, Михайлецький вчинив самоспалення.

У 2011 році Рукомиш відвідав екс-президент України Віктор Ющенко. Його вразила історія повстанця, та й весь скельний комплекс. Саме за фінансової підтримки Ющенка у Львівській Академії мистецтв виготовили пам’ятник Михайлецькому та вже згаданих «Жінок-мироносиць» і «Христа з самаритянкою». У планах створення ще однієї скульптурної групи — «Зняття Ісуса з хреста».

Отже, у підсумку — чудові краєвиди, цілюща вода, Пінзель, печери, скульптури. Усе це варто побачити.

579_37
579_33

579_31

579_30

579_29

579_28

579_23

579_22

579_19

579_18

579_17

РЕКЛАМА:
загрузка...