“Чуєте? Навіть у повітрі пахне святом і дивами від св.Миколая. Найбільші подарунки не можна купити за гроші. Найдорожчі речі – це те, що створює настрій та відчуття свята.”
У неділю, 15 грудня, калушани урочисто відкривали резиденцію нашого українського святого, чарівника для діток, мрію солодку, шоколадно-мандаринну.
Палац культури «Мінерал» чекав діток з батьками, бабусями, братиками й сестричками, хрещеними, друзями… усіх-усіх на 15 годину.
Перед приміщенням багатенно автівок. Бо свято. Подія. З маленьки дітками не хочеться йти так далеко пішки. Калушани люблять комфорт.
Прохолодно на вулиці, хоча яскраво й сонячно. Але вітер пронизливий та зимовий.
Отже, підходимо вдвох з донею. Фойє. Багатолюдно. Двері рип-рип. Натовп. Скрізь черги – до гардеробу, по каву й попкорн….. Йдемо прямо по сходах вниз. Відкриті двоє дверей в велику кімнату, але туди не проштовхнутись.
Я нашвидку роздягаю доню й себе. Чекаємо в черзі. Треба здати одяг. Так станемо меншими й якось протиснемось в ту велику кімнату. Гамір. Дуже гучна музика.
Надто. Б’є по вухах. Хочеться йти звідси й не повертатись. Але ж донечка мріє побачити Миколайка. Ми так далеко йшли (я її несла майже 40хв на руках).
Протиснулись. Миколай говорить. Дітки танцюють. Пів зали замають батьки. Другу половину перевдягнені в казкових героїв актори актори й різного віку діти, вокалісти, ведучі, організатори.
Батьки вперто не чують аніматорів. Ті кожні 10-15 хв просили зробити більше коло. Дати діткам місце для танців. Але… Всі знімали відео, фоткали, тримали на руках малят (і сплячих також). Їхні діти тіснились на маленькому шматку кімнати. Не вдавалось сформувати два гарні великі кола. Бо батьки вперто не слухались. І лізли-бігли-повзли вперед. Так, щоб бути першими у рядку. Все бачити й зняти.
Миколай поговорив і пішов в інший кінець кімнати. За стіл. Робити фото з дітками.
Формується черга до нього.
А в протилежному кінці кімнати свято все таке ж- мало місця, гамір. Танцють, граються дітки різного віку. Є зовсім маленькі – 2-3 рочки – і великі -8-9 років. Їх чомусь не розділено. Натовп танцює, стрибає, рухається, намагається триматись за руки. Але ж це небезпечно на такому малому квадратику. Бо…. Хтось плаче. Батьки навіть не бачать і не чують. Аніматорів та акторів замало. Все перемішане.
Я довго намагалась відшукати свою дитину. Вона малесенька. Стрибала й танцювала коло стіни. Попереду неї були великі дітки, які її закрили повністю від огляду. Вони могли стрибнути їй на ноги, повалити, впасти на неї. І навіть не відразу вдалося б встати. Дитина важить 13 кг. Скільки треба, щоб покалічити?! Я ж, не дивлячись на тривогу й зусилля, змогла пробитись до неї й відшукати аж через 15хв. Там же поруч, плакав якийсь ще менший хлопчик. Ніхто цього не помітив. Ніхто його не вивів до батьків. Ми забрали його до мами.
Забрала доню з цього жаху й пішла.
Справді, нащо робити такий балаган?!
https://www.facebook.com/100032372272923/videos/166212667801141/
Цитата на початку статті: Зоряна Гарасимчук
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
