Я побачила дитину. Коли ми познайомились особисто.
Ця дівчинка виглядає реально на 19 -ть. Недавно в Калуші. Активна така й безпосередня. А ще має плани, як у Наполеона.
Цікава особистість, з якою хочу вас познайомити сьогодні.
Хто така Світлана Чоловська? Що робить у нашому маленькому місті? На ці питання ми дамо відповідь іншого разу. А зараз – трішки особистого.
Далі – розповідь Світлани.
Про закінчення школи
Ввімкнувся таймер, стрілка годинника, здається, почала рухатись швидше, ніби хотіла, щоб скоріш скінчити…
Квиток та листок з хрестиками, які позначали відповіді, вже потрапили на стіл наглядачки. З полегшенням написала і, як зараз пам’ятаю, як вилетіла з класу чужої для мене школи, ніби пташка з рук допитливого стрічного, серце шалено колотилось.
Болів живіт від голоду, з нервів вранці нічого не змогла навіть бачити, не те щоб.
Знаю, що по Україні всі випускники нервують, всім погано, але від цього не краще і думки зовсім не рояться в голові.
Питання:
“Що буде як я все ж не така безнадійна, як говорить моя оцінка в табелі з української мови та літератури?”
Недарма ж мене так муштрувала Галина Григорівна. Доречі дякую Вам!
Мені здається в мене вкладено було досить багато знань, сил і часу. І потім, як мені мамі у вічі дивитись?! Я чесно старалася.
Хоча і в школі було важко, бо були такі діти….(їх було багато “таких” і в кожному класі, і в кожній школі, на жаль).
Але, що не вбиває нас – робить нас сильнішими.
Отже, сідаю в тролейбус і намагаюсь дібратись після важкого ранку додому.
Розібравшись майже повністю, як це не було б смішно чи вульгарно, було таке відчуття, як те, коли у ящірки відпадає хвіст та за ним виростає знову.
Так, як в селі мій дім, то чом би в моєї сім’ї не було б господарства?! Хоча ні, не в сім’ї, у мами, папі завжди не було діла до нього та й взагалі, здається, нічого його по житті не турбувало. Може, він хоч зараз зрозуміє щось. Тому швидко знахожу, що вдягнути і виконую рутинну і навіть дещо важку роботу. Ось так за роботою почався мій спокій.
Результати ЗНО мали бути за декілька днів, але відповіді на завдання були вже на наступний день. І уявіть, вже на другий день забула всі відповіді, які давала, ба навіть більше – завдань не впізнаю. Паніка. Декілька днів і 169б.
І тут, так ніби, Божа благодать, розумію що як би не було, я не маю права опустити руки!
Хотілось як і моя сестра вивчити німецьку мову і мені здавалося, що це моє таке майбутнє.
Залишилось здати ще два оцінювання. Скажу чесно, було ледь вище прохідного балу, але все ж я в ділі. Пройшла.
Прийшов час вибрати університет… З цим було не так важко: головне, щоб не Київ( нічого не маю проти Києва, але там дуже багато людей і важко дихати моїй душі), але всерівно подаю документ туди. Другим був Вінницький Коцюбинського (без коментарів-пронесло мої оцінки попри їхні прохідні бали з тріском, і тут думка про себе: тут навчалась моя сестра – добре, що не сюди)
Далі Харківський та ще якийсь там, та нарешті Чернівецький Національний університет імені Юрія Федьковича. Як звучить, а вигляд, не вигляд, а пейзаж: описати не зможу, якщо не бачили, не були там, то хай це буде для вас солодкою інтригою.
Мої оригінали документів внесенні до реєстру групи “німецький переклад” і відчуття ейфорії до перших занять…
Ось тут самооцінка падає і як калюжа на палючому сонці – пшик і нема. Чи то мені розуму не стачить? Чи то я не так щось розумію?
Коли в людини, що сидить в приймальній і оформлює твої документи на навчання запитуєш: “Чи з нуля будуть вчити німецьку мову, бо раніше я з нею не мала діла?”
І тут чітка відповідь: “Звичайно з нуля.”
Все на ділі НАВПАКИ!!!
А тепер можете навіть не уявляти якими були дні першого року занять, коли одногрупники після гімназій, де посилено вчили німецьку мову.
Я не жаліюсь, ні, могло б бути гірше, та я все ще дихаю, так що дякую і на тому.
Я боролась не просто з депресією, а з реальним депресняком!
О, і, до речі, в мене була друга половинка, не хочу описувати хто і що, бо кожен бачить по своєму і одна й та сама людина для кожного різна. Однак підтримки не було, якщо по збігу обставин бути від місця, де я знахожусь неподалік, то чому не зайти раз любиш?!
Отже, підведемо підсумки:
1 Катастрофа-навчання
2 Крах моїй “любові”, а як би ви вчинили, коли на запитання чи потрібні ви своїй коханій (на той час) людині, вам би відповіли: “Ну я не знаю….”
І я не знаю, тоді для чого ти мені?
Ммм… Так ось зараз 2 з чимось роки пішли в невідомому напрямку. Ну і “gut”, значить пара моя узгоджена на небі, ще не була зі мною.
А так у мене істерика від невизначенності та депресія від першого. Так се закінчувася мій перший семестр та це ще не кінець!
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
