У дитинстві я ніколи не бачила моря, воно видавалось мені таким далеким і недосяжним, що навіть думки туди не долітали

Відчуття того, що прокинешся в иншій країні, либонь, переслідуватиме мене все життя.
Одного дня я прокинулась… вдома.

Перша неспроможність щось зробити-змінити була в років 6, коли в куртці знайшла 20 карбованців ( хрещена завше давала мені велику коляду й теплі обійми), а от купити за них щось не могла, бо валюта за єдну ніч ( як я собі думала ) змінилася.
Потім батькам затримували зарплату, і ми мали вдома багацько “Українського” печива, замість тієї зарплати. “Лікарська”, “Делікатесна” чи “Докторська” ковбаса була для мене найсмачнішою. Ми виконували уроки при свічці, бо в той час навіть світло було за золото. У дитинстві я ніколи не бачила моря, воно видавалось мені таким далеким і недосяжним, що навіть думки туди не долітали. Батьки моїх друзів майже всі їздили на заробітки до москви, а мама влітку – ” на буряки”.
“І де ті буряки? Чому буряки, а не щось инше? Краще б уже на яблука чи вишні.” – думалось мені.
Наша сусідка часто їздила до Чернівців, на базар, купувала там торбинки – такі гарні, строкаті, з наліпками відомих американських зірок і продавала на місцевому ринку. На одному “кульку” мала 50-25 копійок, то так мало, але що було робити…
Одного дня я прокинулась… на Майдані.
З Дрогобича прямувало багато автобусів до Києва. Я була там двічі. Студенти сідали, не кажучи батькам, куди їдуть. І я збрехала. Мама хвилювалася б дуже, якби знала правду. Столиця зустріла нас (дітей, які розуміють, що треба боротись) щиро. Найстрашнішим було спостерігати за солдатами, які, оточивши адміністрацію президента, тримали зброю, а в очах – стільки страху й нерозуміння. Ми тоді перемогли, а ті, за кого так вперто стояли, не змогли втримати перемогу…
І одного дня я прокинулась… на руках зі старшим сином у країні, де скошує людей “свинячий” грип, а президент слова не може вимовити рідною мовою. Тоді померла мама мого учня, а він такий світлий і справжній залишився над великою безоднею сліз і розпачу. То невідворотність. То неспроможність зарадити.
Країна божеволіла в прагненні придбати “таміфлю” як панацею від усього лиха. Країна вдягала маску, а влада зомбувала люд з екранів телевізорів…
Одного дня я прокинулась… з молодшим сином на руках і в страсі за чоловіка, який (уже без мене, та за мене) на другій революції. То була осінь-зима, які заповстались у пісні “Пливе кача…” і так змерзли за той час. Новина, що загинув друг, а потім ще один… покрила жалобою моє волосся. А тоді той страшний сюжет про снайперів і падіння юнаків, наче кленового листу в тиху погоду…
Знову неспромога чомусь зарадити. Танки, вогонь, труни, дзвони, плач, мільйони квітів…ось так вона – проклята баба – ступила на нашу землю…
Одного дня я прокинулась… у війні.
Писалися вірші, здиралася шкіра з українського поля, чорніли лиця жінок, забивали цівоками небо…”загинуло 5″, “загинуло 3, 6 поранених”… Твар країни пожовкла від похоронів…
Одного дня я прокинулась… у шоу.
І хтось натискає “reply” та “repeat” щоранку, аби навіть паузи не було. Тривка правда, яку відчувають не всі. Металева брехня, що обухом падає в кратери розуму… і регіт, жаский регіт за спиною. А тоді великі ножиці вправно вирізають витинанку з країни, у якої нема ворогів… їй знову вдягають маску, закривають удома на карантин і їдуть до росії, аби відкрити лікарняне…

Читайте також  Переворот свідомості: як об’єднання у територіальну громаду змінило життя 12 поселень на Прикарпатті(відео)

Автор: Tania Yuzviak

Шукайте деталі в групі Facebook, а також каналі Telegram

РЕКЛАМА:
>
Загрузка...


загрузка...